Друга опіумна війна (1856–1860). Початок перетворення Китаю на напівколонію

Тайпінське повстання послабило цинську імперію і цим скористалися західні держави, які намагалися отримати нові поступки від китайського уряду. Першими проявили активність Англія і Франція, втручанню яких у китайські справи заважала участь у Кримській війні (1854–1856). Росія та США підтримували нейтралітет. Наступні події увійшли до історії Китаю під назвою Другої опіумної війни (1856–1860), у ході якої виділяють два періоди: I-й - осінь 1856 р. – літо 1858 р.; II-й - літо 1858 р. – літо 1860 р. Перший закінчився Тянцзіньською угодою, другий - Пекінським договором.

Приводом до війни став інцидент із «Ерроу» («Стріла»), невеликим судном, 12 моряків якого були арештовані китайською владою і звинувачені в піратстві. Звинувачення, мабуть, мало основу, бо термін реєстрації судна закінчився. Англійці використали інцидент у своїх цілях. Восени почалися епізодичні зіткнення англійських кораблів з береговою охороною, а з жовтня - відкриті військові дії. Незабаром до англійців приєднались французи: в провінції Гансі був убитий французький місіонер. На початку 1857 р. у ряді військових операцій узяли участь і американські кораблі. У грудні 1857 р. інтервенти захопили Гуаньчжоу: місто було пограбоване і зруйноване. У 1858 р. центр військових дій пересунувся на північ. Була захоплена фортеця Дагу, об’єднана ескадра європейських держав підступила до Тяньцзіня. Імператор капітулював.

У червні 1858 р. китайським урядом були укладені Тяньцзіньські угоди з чотирма державами – Англією, Францією, США та Росією – умови яких передбачали: створення посольств зазначених країн у Пекіні; надання права вільного пересування іноземців по всій країні, створення сеттельментів (місць компактного проживання іноземців, на які не поширювалось китайське законодавство) та права судноплавства по Янцзи; відкриття для торгівлі 5 нових портів; легалізацію опіумної торгівлі. Росія, за умовами підписаного того ж року Айчунського договору про кордони, поширила свій вплив на лівий берег Амура і одержала право утримувати свої кораблі в Порт-Артурі та ряді інших китайських портів.

Для ратифікації договору іноземні уповноважені мусили прибути до Пекіну, на що не погоджувався імператор. Знайти компромісне рішення не вдалося і в 1859 р. англо-французька ескадра відправилася до столиці Китаю по річці Байхе. Але кораблі зупинила артилерія форту Дагу, що уряди Англії та Франції сприйняли як привід до продовження війни.

У серпні 1860 р. англійський десант взяв Тяньцзінь і рушив до Пекіну. 60‑тисячна китайська армія була розгромлена. Імператор утік до укріпленого містечка Жехе. Інтервенти пограбували і спалили славнозвісний Літній палац імператора, більш ніж 200 павільйонів, храмів й інших приміщень. 13 вересня 1860 р. союзники відкрили ворота Пекіна.

24–25 жовтня 1860 р. великий князь Гун за дорученням імператора підписав з англійцями та французами так звані Пекінські конвенції, за якими Китай сплачував Англії та Франції по 8 млн лянів контрибуції; обидві країни мали змогу використовувати китайців у якості робочої сили (кулі) у своїх колоніях; Англія отримала частину Коулунського півострова у Гонконгу; відкривалося для іноземної торгівлі місто Тяньцзінь.

Росія використала несприятливий для Китаю момент для підписання угоди про закріплення за нею Уссурійського краю і договору про вільну торгівлю на всій території країни.

Таким чином, Друга опіумна війна призвела до втрати Китаєм значної частини своїх суверенних прав і його перетворення на джерело сировини та ринок збуту для найбільш розвинених держав. Змінилося ставлення іноземців і до тайпінського повстання. Цінська династія погодилась на всі умови і реальною перешкодою до закабалення Китаю залишились тайпіни, яких слід було знищити.

Падіння тайпінів (1860–1864). Тайпінська армія поступово втрачала якості, які робили її сильною: єдність, дисципліну, боєздатність. Незважаючи на те, що війська очолили талановиті полководці Лі Сючен і Чен Юйчен, становище на фронті погіршувалося, бо армії діяли розрізнено. Вороги декілька разів підступали до Нанкіну. У 1861 р. під час боротьби за Аньцін загинув Чен Юйчен, місто захопили урядові війська. У 1860 р. Лі Сючен здійснив наступ на Шанхай, але в бойових діях взяли участь іноземні найманці на чолі з Уордом, які відстояли місто. У грудні 1861 р., під час нового наступу на Шанхай, тайпіни зіткнулися з регулярними англо-французькими військами, які діяли разом з армією Це Гофаня. Протягом 1862-1863 рр. кільце навколо Нанкіна невпинно звужувалося. Лі Сючен запропонував Хун Сюцюаню відійти на захід від Нанкіна для спільної боротьби проти урядових військ, але той відмовився. До весни 1864 р. столиця тайпінів була оточена, Хун Сюцюань наклав на себе руки. 19 червня ворог проник у місто. За три дні вуличної боротьби було вбито 100 тис. повстанців. Проте не всі тайпіни загинули: окремі загони, які покинули місто до штурму, боролися до 1868 р.

Поразка тайпінського повстання була цілком закономірною. По-перше, серед учасників руху були представники різних прошарків населення, які по-різному розуміли кінцеву мету боротьби, що само по собі мусило привести до внутрішнього конфлікту. По-друге, як і в учасників європейських селянських війн, у китайських повстанців переважали царистські настрої. Декларуючи намір побудувати справедливе суспільство, засноване на рівності всіх громадян, керівники повстання за традицією почали створювати нову династію і нову монархію. Значну роль у придушенні повстання відіграли представники європейських країн, які допомогли Цінам зберегти трон.

Значення повстання тайпінів: китайський народ набув досвіду антифеодальної та національно-визвольної боротьби; він зрозумів, що місцеві феодали та іноземці – союзники. Слід зазначити, що маньчжурська династія для збереження свого становища в країні мусила допустити до влади певну кількість китайців, що, у свою чергу, сприяло створенню у майбутньому значного прошарку національних політичних діячів, які на початку ХХ ст. очолили боротьбу проти династії Цін.

Після грізних подій феодали зрозуміли, що єдина їх опора в боротьбі з народом - іноземний капітал. Зникло ставлення до іноземців, як до варварів, у них починають учитися і наслідувати їх. У кінці 60-х рр. ХІХ ст. було створено реакційну коаліцію - представники іноземного капіталу плюс маньчжурсько-китайські феодали.

Ще за часи тайпінського повстання у 1861 р. помер імператор І Чжу (Сяньфен). Формально трон зайняв малолітній син І Чжу Тун Чжи (1861-1875), але фактично до влади прийшли його мати, імператриця Цисі, і канцлер - князь Гун. Серед правлячої верхівки у той час склалося два політичних угрупування: перше - «твердолобі» на чолі з Цисі, які були готові повернутися до політики ізоляціонізму, вважаючи, що китайці зможуть зупинити європейців силою; друге - проіноземне, представники якого були переконані в необхідності сприймати досягнення Заходу у сфері науки, культури, військової справи. Лідер цієї групи Лі Хунчжан - намісник столичної провінції, стояв за збереження династії, але вважав, що без реформ не обійтися. Він і провів перші реформи, які передбачали: реорганізацію армії; будівництво сучасних промислових підприємств; відкриття політехнічних шкіл; навчання спеціалістів за кордоном.

Після смерті в 1875 р. імператора Тун Чжи, Цисі забезпечила собі довгі роки правління, всупереч законам престолонаслідування проголосивши імператором малолітнього племінника Гуансюя (1875-1908).