Економічні реформи

Іще в середині 60-х рр. Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідея стала популярною в народі, її підтримали дисиденти, зокрема члени організації «Стіна демократії». За рішеннями грудневого (1978 р.) Пленуму ЦК КПК у КНР почались реформи, метою яких стала побудова «соціалізму з китайською специфікою». Суть реформ полягала у поєднанні ринкової економіки та комуністичної ідеології.

Розвитком цієї програми стали «чотири принципи», які у 1979 р. сформулював Ден Сяопін: дотримуватись 1) соціалістичного шляху; 2) диктатури пролетаріату; 3) керівної ролі компартії; 4) марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна. У 1982 р. ці принципи увійшли до оновленої конституції КНР.

Реформи почались з перебудови сільського господарства. Передача землі селянським родинам у довготривалу оренду знизила соціальну напругу. Державне замовлення становило меншу частину врожаю, до того ж були підняті закупівельні ціни на 18 видів сільгосппродукції. Рештку врожаю селяни реалізували за вільними цінами, що сприяло підвищенню врожайності (у 1984 р. врожай зернових становив 400 млн т – майже наполовину більше ніж у 1975 р.), добробуту селян і розвитку внутрішнього ринку.

Економічна реформа розпочалася наприкінці 1978 р. з рішення 3-го Пленуму ЦК КПК про проведення політики «реформи та неприхованості», яка передбачала заміну централізованої державної системи керівництва промисловістю підприємницькими відносинами. Для розвитку економіки керівництво Китаю намагалось залучити іноземний капітал і з 1979 р. вздовж південно-східного узбережжя почалось створення так званих «економічних зон», де діяли закони вільного ринку. Наразі в КНР існує 8 зон «економіко-технологічного розвитку», найбільшою з яких є Тяньцзінська, де працює 40 важливих промислових об’єктів.

Реформа управління державною промисловістю, зберігаючи державний контроль і фінансування таких галузей промисловості, як оборонна та космічна, сприяла переходу державних підприємств на підрядні форми роботи.

Наслідком реформ стало зростання протягом 80-х рр. ХХ ст. національного доходу у середньому на 10 % на рік.

Зовнішня політика

Як уже було сказано вище, до початку 60-х рр. свою зовнішню політику Китай будував у тісному співробітництві з Радянським Союзом. Обидві держави приймали спільні рішення щодо подій в Індокитаї, на Кубі, Корейської війни, у якій КНР брала активну участь. Значна кількість істориків та політологів сьогодні називає цю війну китайсько-американською.

1959 – 1960 рр. стали періодом погіршення стосунків між Китаєм та СРСР. Перші незгоди виникли у зв’язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. Розвінчання культу особи Сталіна та боротьба за лідерство у міжнародному комуністичному русі посилили конфронтацію. Крім того, Радянський Союз критично поставився до «великого стрибка», хоча і дав згоду на поставки в КНР товарів на суму 1, 25 млрд дол. Навесні 1960 р. у відповідь на критику китайського керівництва СРСР відкликав своїх спеціалістів і анулював ряд економічних угод. Одночасно зменшились масштаби співробітництва КНР із більшістю європейських країн соціалізму.

Керівництво Китаю заявило, що у подальшому КНР буде розвивати свою економіку «спираючись на власні сили» і проводити самостійну зовнішню політику.

У 1962 р. керівництво Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту між КНР та Індією у Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва КНР розпочала війну проти Індії і окупувала північну частину штату Кашмір, що похитнуло престиж СРСР.

За часи «культурної революції» справа дійшла аж до збройного зіткнення у березні 1969 р. на о-ві Даманському. У 1979 р. КНР відмовилась продовжити Договір про дружбу, 30-річний термін якого закінчувався. Зміни у відносинах між країнами намітилися лише наприкінці 80‑х рр., коли М. С. Горбачов побував з офіційним візитом у Китаї.

З середині 60-х рр. зовнішньополітична лінія китайського керівництва полягала у тому, щоб підштовхнути до сутички «двох тигрів» – СРСР та США. КНР проголосила себе лідером «третього світу» та почала активну боротьбу за вплив на політику молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки, визначаючи їх як «світове село», яке оточує і перемагає у революційній боротьбі «світове місто» – індустріально розвинені країни Північної Америки та Західної Європи.

На початку 70-х рр. ХХ ст. Китай дещо змінив зовнішньополітичну лінію. На фоні згортання стосунків з СРСР та країнами соціалізму, а також погіршення внутрішньої ситуації, уряд КНР послабив критику США і пішов на контакти із Заходом. Як наслідок з жовтня 1970 р. по жовтень 1971 р. Китай визнали ще 14 держав, а Генеральна асамблея ООН передала Пекіну представництво в цій організації.

Урегулювання стосунків КНР і США почалося у 1972 р. з візиту президента США у Пекін. У січні 1973 р між двома країнами було встановлено дипломатичні відносини, але стосунки між країнами залежать від конкретної політичної ситуації, про що свідчить, наприклад, Тайваньська криза.

У 1972 р. почалися і переговори з Японією. Процес нормалізації стосунків, однією з умов якої була вимога Китаю припинити офіційні контакти з Республікою Китай (Тайванем), тривав до 1978 р. і завершився підписанням мирного договору. Стосунки КНР з Японією не мають стабільного характеру. По-перше, між країнами існує суперництво за політичний і економічний вплив у регіоні. Японія докладає значних зусиль для того, щоб об’єднати під своєю егідою країни АСЕАН та Індокитаю для створення серйозної противаги Китаю.

По-друге, в Японії на початку ХХІ ст. почався черговий сплеск націоналізму: у шкільному підручнику з історії напад на Китай у 1933 р., під час якого було вбито більш 100 тис. китайців, характеризувався як «цивілізаторська місія» з боку японців. Цей факт викликав обурення в китайців і загострення стосунків між країнами.

У 1984 та 1987 рр. була вирішена доля Гонконгу та Макао – відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. Гонконг (Сянган) та у 1999 р. Макао (Аоминь), згідно з укладеними угодами, увійшли до складу Китаю, проте протягом 50 років там зберігатиметься існуюча система господарювання та життя.

Невирішеною залишається проблема «двох Китаїв». Перша спроба збройним шляхом возз’єднати Тайвань з КНР відбулася ще у 1958 р. Воєнна сутичка у Тайваньській протоці загрожувала перерости у конфлікт світового масштабу. Згідно з американсько-тайванським Договором про взаємну безпеку (1954) США виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, Радянський Союз за договором 1950 р. мав би виступити на захист Китаю. США рішуче виступили на захист Тайваню і це посилило антиамериканську спрямованість зовнішньої політики КНР.

У березні 1996 р. армія КНР знов провела масштабні маневри біля Тайваню, для захисту якого США вирядили найбільше з часів в’єтнамської війни бойове угруповання. Тайванська криза тривала недовго, однак суттєво попсувала взаємовідносини двох держав. За цих умов під час візиту російського президента Б. М. Єльцина до Китаю у квітні 1996 р. було продемонстровано зближення позицій Москви і Пекіна з багатьох проблем міжнародного життя, а саме: сприяння модернізації армії; надання допомоги у справі запуску людини у космос; у побудові АЕС в провінції Ляонін; у прокладанні газо- та нафтопроводів; а також у розробці найбільшого гідротехнічного проекту століття – каскаду ГЕС «Санься» («Три міжгір’я») на р. Янцзи.

Стосунки між Китаєм та Україною на початку 1990-х рр. швидко розвивалися. Була сформована система торговельно-економічних відносин, завдяки чому Китай став другим після Росії торговельним партнером України. Візит до КНР Президента України Л. Д. Кучми, який відбувся 3-8 грудня 1995 р., поглибив співробітництво між країнами. Низку двосторонніх документів, зокрема Декларацію про подальше зміцнення торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва; Угоду про взаємодопомогу в митних справах та ін., було підписано 21-25 грудня 1997 р. під час перебування в Пекіні урядової делегації України. Наступного року КНР відвідав міністр закордонних справ нашої країни. Підсумком переговорів стало взаємне визнання документів про освіту та наукові ступені, поширення зв’язків між підприємствами тощо. З середини 2000-х рр., незважаючи на продовження активних торговельних відносин, міжурядові стосунки суттєво звузились: за останні 5 років не відбулось жодної зустрічі офіційних представників України і Китаю.

Якісно новий етап співробітництва наших країн розпочав візит до КНР Президента України В. Ф. Януковича на чолі великої групи урядовців і бізнесменів (1-5 вересня 2010 р.). До программи візиту входили переговори В.  Ф. Януковича з головою КНР Ху Цзіньтао, Головою Постійного комітету Всекитайских зборів народних представників КНР У Банго і прем’єром Державної ради КНР Вень Цзябао, участь в українсько-китайскому бізнес-форумі у Пекіні. 2 вересня Ху Цзіньтао і В. Ф. Янукович підписали Спільну заяву про всебічне підвищення рівню китайсько-української дружби і співробітництва, у якій підкреслюється намір розвивати стратегічне партнерство. Вирішено створити Комісію по співробітництву між КНР і Україною на чолі з віце-прем’єрами, до складу якої будуть входити підкомісії з питань економіки і торгівлі, науки і техніки, сільського господарства, космосу, культури і освіти. Передбачені розвиток інвестиційного співробітництва, збільшення обсягу торгівлі машино-технічною і високотехнологічною продукцією, активізація обміну і співробітництва у сфері захисту прав інтелектуальної власності. Обидві країни заявили про намір розвивати співробітництво у нафтогазовій сфері і сфері ядерної енергетики, зокрема передбачена участь китайських спеціалістів у будівництві електростанції у Криму і розвідці родовищ газу на континентальному шельфі. Сторони підтвердили взаємну підтримку територіальної цілісності, зокрема Україна підкреслила, що вважає тайванське питання виключно внутрішньою справою Китаю. У свою чергу китайська сторона підтвердила можливість проведення консультацій стосовно подальшого посилення гарантій ядерної безпеки стосовно України у контексті Заяви уряду КНР від 1994 р.

Серед підписаних 13 документів найбільш важливими є Основні напрямки українсько-китайських відносин на 2010–2012 рр., Угода між КМ і урядом КНР про надання Україні безоплатної допомоги, Угода про створення Спільної ділової ради між Торговельно-промисловою палатою України і китайським Комітетом сприяння міжнародній торгівлі, програма українсько-китайського співробітництва у галузі досліджень і використання космічного простору у мирних цілях на 2011 – 2015 рр., певна кількість інвестиційних проектів обсягом майже 4 млдр дол. і ін. У ході переговорів Державна митна служба України і Державна митна адміністрація Китаю підписали протокол про взаємну допомогу у перевірці достовірності задекларованої вартості товарів.

За оцінками експертів візит В. Ф. Януковича у Китай сприяв подальшому розвитку стратегічного партнерства двох країн, розкрив широкі можливості для формування нової східної й євразійської політики України.