Релігійна ситуація у середньовічному Китаї.

Існує думка, що саме конфуціанство забезпечувало ідеологічне підґрунтя циклічного розвитку держави, а його певний консерватизм гарантував стабільність функціонування її системи. У середньовіччі формується розгалужений бюрократичний апарат, підтримуваний діяльністю численного чиновництва (ши, шень-ши). Роль держави полягала у забезпеченні діяльності усіх складових системи, зважаючи на велику територію та кількість населення Китаю. Підтримка іригаційної системи Китаю та комунікативної мережі передбачали наявність потужної централізованої владної структури. Ці характеристики необхідні для розуміння специфіки розвитку китайської держави за доби середньовіччя, без упереджених оцінок щодо «відсталості» східних цивілізацій від західних та суто європоцентристського підходу до дослідження Китаю. Безперечно, дискусії у цьому напрямку тривають.

У добу середньовіччя відбувається модифікація конфуціанства за рахунок включення до нього елементів буддизму та даосизму. Відбулася кодифікація головних канонічних текстів конфуціанства: їх нова реакція і нові коментарі претендували на те, щоб бути абсолютною істиною. У результаті рух за нове тлумачення давніх класиків підготував формування неоконфуціанства. У XIIІ ст. це вчення отримало назву чжусіанства – на честь філософа Чжу Сі.

Початковий сенс поглядів Конфуція у середньовіччі було вихолощено. Конфуціанська еліта як носій та хранитель вчення, абсолютного знання розглядає синкретичні вірування народу, що тяжіли до даосизму, як єресь. У контексті ортодоксального конфуціанства, коли держава стала панівним релігійним інститутом, а система офіційних культів набула завершеного вигляду, розрив між підлеглими та чиновницьким станом зростає. Це сприяє поступовому обожненню Конфуція, першим кроком до чого став імператорський наказ 555 р. про будівництво у кожному місті храмів на честь Конфуція та постійні жертвоприношення.

Культ засновника вчення зумовив усе більше обожнення імператора. Сина Неба вважали вищим жерцем і досконалістю, оскільки він увінчував соціальну піраміду суспільства. Формується система церемоніалу, покликана возвеличити статус імператора (тянь-цзи) і відповідно вселити страх і покірність підданим. Символом могутності імперської влади став відомий з давніх часів Дракон – всесильна та могутня міфічна істота.

Серед християнських вчень, які потрапили до Китаю у середньовіччі, відомі маніхейство та несторіанство. Останнє з’являється у Китаї у VII ст. Нагадаємо, що це християнське вчення, засновником якого вважається константинопольський патріарх Несторій, було визнане єретичним 431 р. на Ефеському соборі. Несторій стверджував, що Діва Марія народила звичайну людину, яка надалі піднеслась до Сина Божого. Несторій був засланий, а його послідовники втекли до Ірану та Центральної Азії, звідки вчення потрапило до Китаю. Поширення несторіанства пов’язують з іменем сирійського місіонера Рабаня (кит. Алобень), який став засновником християнської громади навколо храму Дацинь (саме так у Китаї називали Римську імперію). Розвивались несторіанські громади включно до XIII ст., однак з часом учіння втратило підтримку імператорів і зазнало переслідувань.

У середньовіччі у Китаї, отримавши благословення імператора Тай-цзуна, поширюється буддизм (буддизм махаяни). Вперше буддизм з’явився у державі у I ст. н.е. і уже у період III – VI ст., особливо на час панування кочовиків на півночі Китаю, набув значного поширення. У цей час поблизу столичних міст Лояна та Чан’аня діяло близько 180 буддійських храмів та інших релігійних центрів. Першим буддійським проповідником китайська традиція вважає Кумарадживу, який з’являється у державі у IV ст. З ним пов’язана одна з національних пам’яток китайського буддизму – пагода Білого коня («Баймата»), зведена на честь коня надзвичайної білизни, наданого проповіднику для допомоги. Відповідно до традиції, провідний напрям китайського буддизму – чан-буддизм – заснував у Китаї легендарний буддійський проповідник Бодхідхарма у VI ст. Він відкинув вивчення канонічних сутр, ритуали та поклоніння Будді у принципі, проголосивши головним засобом пізнання і просвітлення – медитацію ( на санскриті медитація – «дхьяна», від якого з’явилось поняття «чан»). Підґрунтям для поширення буддизму став занепад конфуціанства із втратою ним державної підтримки та міграцією прихильників учення на південь. Значну роль у сприйнятті буддизму відіграли даоси, вчення яких було насичене загальними абстрактними категоріями й увібрало у себе деякі елементи буддизму. Це вчення отримує розвиток у працях патріархів VII – VIII ст. – Хунчженя, Хуейнена, Мацзу. У VI – VII ст. воно розпадається на північну та південну гілки, північна згодом згасне, тоді як південна стане підґрунтям для її китайського (чан) та японського (дзен) варіантів. Добою найвищого піднесення буддизму стали періоди династій Суй і Тан. У VI ст. буддизм був проголошений державним вченням. Однак уже в ІХ ст. кількома антибуддійськими наказами було закрито та ліквідовано біля 4 600 монастирів і храмів. Останній етап піднесення буддизму у Китаї припадає на династію Юань.

У народному сприйнятті буддизм поставав різновидом китайського даосизму. Він притягував тим, що буддійські ченці лікували хворих, відпускали гріхи, здійснювали поховальні церемонії, молились за мирян. Храмові свята у монастирях часто перетворювались на загальне свято. Прихильне ставлення до буддизму зумовлювала і широка благодійницька діяльність монастирів, які допомагали навколишньому населенню під час воєн та стихійних лих.

Попри наявність опозиційної релігійної боротьби у середньовічному Китаї, можна говорити про толерантність у релігійних відносинах і державній релігійній політиці. Кожне з учень займало певну нішу в релігійній ситуації та світогляді китайців, поступово формуючи явище синкретизму трьох провідних систем. Яскравим вираженням синкретизму став пантеон даосизму, до якого належали легендарні правителі, міфічні герої та мудреці, у першу чергу Хуан-ді та Лао-цзи; на рівних з ними там перебували засновники конфуціанства. Якщо конфуціанство відігравало роль ідеологічного каркасу держави і суспільства, то даосизм за своїм соціальним статусом був наближений до китайського простолюду на рівні практики, буддизм посів важливе місце завдяки індивідуалізму та формуванню матеріального культового комплексу – скульптурного та архітектурного, відсутнього у такому розмаху у конфуціанстві та даосизмі, ставши втіленням естетичних запитів частини китайської спільноти. Визнаючи панування конфуціанства як доктрини державного рівня, єдиної офіційної релігії у середньовічному Китаї на противагу середньовічній Європі, не існувало.

Економічною основою розвитку середньовічного Китаю залишалось землеробство, у якому поступово рисівництво посідає провідну роль. На підтримку цього сектора були спрямовані головні сили держави. Культурний розвиток Китаю за певними рисами випереджає країни Заходу, особливо у період Тан і Сун. Шанування освіченості та зацікавленість у ній держави формують потужну інтелектуальну традицію. Аграрний світогляд китайців поряд з конфуціанським консерватизмом сприяли формуванню витривалої суспільної системи, де держава успішно виконувала роль гаранта спокою та дотримання традиції. Безперечно, поява поняття про громадянську та індивідуальну свободу за таких обставин значно затрималось у часі.