Поява філософських учень та шкіл

Іншим найважливішим досягненням китайської цивілізації періоду Чжоу слід визнати появу та розквіт китайської філософії. Світоглядній системі стародавніх китайців були властиві помірність і раціоналізм, тобто переважання етики над містикою, свідоме підпорядкування релігійно-містичних настроїв вимогам соціальної етики та адміністративної політики. Ці традиції заклали основи давньокитайського менталітету. Коли у VI – V ст. до н. е. перед країною об`єктивно виникла необхідність об'єднання, пошуки вирішення цієї проблеми були перенесені у сферу ідейних суперечок. У Китаї сформувались філософські доктрини (за легендою їх кількість досягала 100), найважливішими з яких окрім легізму, як довела історія, були конфуціанство, даосизм та моїзм.

Конфуціанство, одна із найвпливовіших соціальних доктрин Стародавнього Китаю, виникло на межі VI – V ст. до н. е. Його засновником був мандрівник та проповідник із царства Лу – вчитель Кун Цю, або Кун Чжунні (за латинською традицією Конфуцій (551–479 рр. до н. е.)). Він викладав свої думки учням (їх кількість досягала 3000 осіб), які записали висловлювання філософа у формі діалогу в трактаті «Лун’юй» (19 книг, 40 томів). Китайською назва вчення не пов’язана з іменем засновника, а перекладається як «вчення освічених людей», або «релігія вчених». Головними домінантами доктрини є вчення про державу та самовдосконалення. На межі цих двох тем формується теорія «ідеального суспільства» – моделі, пристосованої саме для Китаю. Її запровадження повинно було сприяти утворенню процвітаючої держави, населення якої мало відчувати себе щасливим, жити у гармонії з владою.

Вчення Конфуція фокусується на вирішенні трьох проблемних полів: стосунків між властителем та його підданими; дітьми та батьками; чоловіками та жінками. Доктрина також передбачає виконання п’яти головних обов’язків: 1) любові до людей; 2) правосуддя; 3) слухняності; 4) правдолюбства; 5) вірності та чесності.

Теорія Конфуція заснована на таких ідеях:

• ідеальне суспільство повинно складатись із ідеальних громадян;

• влада має усвідомити, що не всі громадяни є рівні за своїми здібностями;

• громадяни розподіляються на «шляхетних», «звичайних» та «нездібних».

Шляхетними Конфуцій називав людей, які живуть заради суспільства та мають на меті складання та збереження моралі, етики у суспільстві, забезпечення їх передачі наступним поколінням та виховання інших (нешляхетних) груп населення. Соціальне завдання звичайних та нездібних – виробництво матеріальних благ. Кожен громадянин повинен усвідомлювати своє місце в суспільстві та розуміти, що суспільство не може складатись лише із шляхетних;

• ритуал та церемоніал – обов’язкові умови стабільності суспільства, які перетворюють натовп на народ;

• заперечення ідеї «непротистояння злу»;

• майнова нерівність – несправедлива, однак соціальна диференціація необхідна: правитель повинен бути правителем, а чиновник – чиновником;

• необхідність виховної функції держави, яка повинна примушувати народ виконувати «ритуал та церемоніал»;

• держава повинна триматись не на силі правителя, а на його мудрості та авторитеті: «держава – єдина сім’я, де правитель – батько та її голова».

Філософ застерігав народ від бунтів та побоювався суспільних змін. Учення Конфуція стало першою доктриною особистого внутрішнього вдосконалення. З за часів філософа і та протягом семи подальших століть учення змінювалось. З релігійного, але переважно політико-етичного вчення, в умовах імперії Хань воно перетворилося на філософсько-теологічну систему. У 59 р. н. е. був запроваджений державний культ Конфуція з ритуалом жертвопринесення.

Даосизм є доктрина, опозиційна конфуціанству. Традиція пов’язує її виникнення із іменем мудреця Лао-цзи, сучасника Конфуція, який походив із царства Чу. Вважають, що Лао-цзи є автором філософського трактату «Даодецзін», датованого IV – III cт. до н. е. На відміну від метафізичного конфуціанства даосизм заснований на стихійно-діалектичному мисленні, визнанні природності. Головну категорію цього вчення – дао – трактують як «шлях природи», об’єктивний закон, який існує завжди і в усьому. Навіть могутнє Небо підпорядковане цьому законові. Пізнання дао та дотримування його є головною метою, щастям та сенсом життя людини. Послідовники даосизму також поширювали інші ідеї:

• людина є біологічний феномен, але зіпсований цивілізацією. Отже, найкращий шлях для людства – повернення до первісного стану та общинного суспільства. З цього випливає ідея «увей» – бездіяльності. Останнє має привести мудреця до єдності зі світом та його сутністю – дао;

• політичний ідеал – невелика держава патріархального типу, максимально ізольована від інших політичних утворень та цивілізації;

• необхідність відмови від культу предків та інших релігійних культів.

Пізніше, з ІІІ ст. до н. е., у межах даосизму виокремилась сотеріологія – учення про безсмертя та можливість його досягнення. Даосизм, як і інші китайські доктрини, виступав проти уявлень про безсмертя душі, і прихильники вчення були впевнені, що душа гине разом з тілом. Тому безсмертя даоси трактували як безкінечне життя людського організму – мікрокосму, що не розділяється на душу та матерію. Тіло особи, яка отримала безсмертя, набуває надприродних якостей. Досягти безсмертя можливо шляхом об’єднання з дао завдяки складним психофізичним вправам, через аскезу та алхімію.

Наявність у даосизмі елементів сотеріології свідчила про орієнтацію доктрини на індивідуальне спасіння. Хоча у цьому вченні збережені елементи общинної релігійності, воно не запропонувало теорію загального спасіння. Це суттєво послабило позиції даосизму щодо подальшої його конкуренції з буддизмом.

Буддизм – учення, що сформувалось у Індії і являє собою вираження всієї індійської культури та її шкали цінностей, має розвинену етичну та сотеріологічну доктрину, уміщує вчення про карму. У Китаї буддизм з’явився у формі махаяни (більш альтруїстичної версії), де був проголошений ідеал Бодхісатви – святого, здатного досягти нірвани шляхом спасіння всіх живих істот. Доктрина проголошувала, що лише спасіння всіх є спасінням кожного. Саме вчення про загальне спасіння є принципово новим внеском буддизму у релігійне життя не лише стародавнього, але й середньовічного Китаю.

Цілковите сприйняття буддизму в Китаї завершило формування традиційного для цієї держави релігійного комплексу – трьох релігій, що обумовили подальшу релігійну історію країни.

Моїзм. У ідеологічній боротьбі за часів Джаньго також брала активну участь школа «моїстів» – супротивників конфуціанства. Її засновником був Мо Ді (468–376 рр. до н. е.), сановник із царства Сун, ідеї якого викладено у книзі «Мо-цзи». Головною ідеєю його вчення є теорія про «загальну любов та користь». Виступаючи проти конфуціанства, моїсти поширювали такі ідеї:

• реформування суспільства на засадах традицій та церемоніалу – марна справа. Суспільство буде більш щасливим, якщо кожен з його членів навчиться любити один одного незалежно від соціального статусу;

• кожна людина повинна поводитись альтруїстично. Суцільний альтруїзм потрібен як усьому суспільству, так і окремій людині. Держава повинна виховувати саме таких громадян;

• необхідно відмовитись від наслідування рангів та посад.

Моїсти розробили вчення про соціальну справедливість. На відміну від конфуціанців, які відстоювали право аристократії на культ предків, Мо Ді проповідував рівноправність вільних, визнаючи простих людей носіями ритуалу (саме тому конфуціанці вважали даосців найпершими ворогами).

Моїсти намагались практично втілити своє вчення. У царствах Цінь та Чу вони підтримували реформи, спрямовані проти аристократії.

Таким чином, епоху Джаньго без перебільшення можна оцінювати як «осьовий час» китайської цивілізації. Ідейно-філософські системи, сформовані у цей період, збагатили всесвітню філософську думку на всі часи. Успіх або неуспіх окремих ідеологічних доктрин пояснюють не лише активністю їх протистояння традиційній ідеології, але й можливістю співіснування та взаємодії з нею. Найбільш життєздатними з цього погляду та історичної перспективи виявилися легізм та конфуціанство.