Повстання іхетуанів

У 1899 р. США проголосили в Китаї політику «відкритих дверей», тобто, визнаючи сфери впливу інших держав на території країни, вони вимагали свободу дій і для себе. Західні країни погодилися з цією пропозицією, що означало остаточний розподіл Китаю на залежні від певних держав регіони. Цей факт спричинив одне з найкрупніших повстань у Китаї. Вибух ненависті до іноземців визрівав вже давно. Незадоволення виявилося перш за все на місцевому рівні, в антимісіонерських виступах. Особливу активність проявляла організація «Білий лотос» і одне із її відгалужень «Іхецюань» («кулак, піднятий в ім’я миру і справедливості»). Його керівник Чжу Хунден сформував повстанський загін у провінції Шаньдун і оголосив лозунг «Проти Цінів, знищимо іноземців». У 1899 р., після проголошення США політики «відкритих дверей», уряд видав наказ про оборону країни. Губернатор провінції Шаньдун зумів схилити повстанців до співробітництва, після чого основний лозунг змінився: «Підтримаймо Цінів, знищимо іноземців». Загони повстанців отримали назву «іхетуані» («загони справедливості і миру»). Поступово центр народного руху змістився в провінцію Чжилі. Особливих успіхів досягли повстанці у м. Тяньцзінь, де їх діяльність офіційно підтримував губернатор. Іхетуані захопили Тяньцзінь, розбили урядову армію і 14 червня 1900 р. захопили Пекін. Імператриця мусила оголосити війну іноземцям, але серйозно воювати уряд не збирався. Цисі санкціонувала повстання іхетуанів, але намагалась поставити його під контроль влади. Більше того, і після офіційного оголошення про початок військових дій проти іноземців, цинський уряд прагнув зберегти за собою шляхи до відступу, бо влада усвідомлювала, що вона має справу з некерованою стихією.

Іхетуані почали штурм посольського кварталу в Пекіні, що стало приводом для початку іноземної інтервенції в Китай. Альянс із 8 держав (20-тисячна армія) почав наступ в липні 1900 р. Інтервенти оточили Тяньцзінь, 15 серпня було взято Пекін. Почався терор, насилля, розбій. Росіяни участі в репресіях не брали, але окупували Маньчжурію.

Цинський уряд прагнув уладнати конфлікт з країнами альянсу і допомагав їм знищувати повстанців. 7 вересня 1900 р. був підписаний «заключний протокол», за яким Китай мусив: знищити укріплення між Пекіном і морем; покарати всіх, хто підтримував іхетуанів; заплатити контрибуцію 450 млн лянів (4% річних). До 1940 р. виплачено 982 млн лянів. Посольства країн альянсу мали право утримувати на своїх території та на лінії Пекін - Шанхай збройні сили. Таким чином, Китай повністю підпав під владу західних держав.

Повстання іхетуанів не було звичайним селянським рухом. Воно було спрямоване на збереження звичної норми життя проти втручання чужинців, проти колоніалізму. Але Китай ще не був готовий до організованого виступу, йому бракувало політичних організацій, які могли б виробити програму боротьби, визначити її стратегію і тактику.

Криза маньчжурського режиму на початку хх ст. Виникнення лівої ліберальної опозиції

Результатом придушення виступу іхетуанів стало закріплення становища напівколоніального статусу держави. Це виявилося у тому числі й в розподілі сфер впливу:

• південь Китаю і середня течія Янцзи - регіон економічної діяльності Англії;

• нижня течія Янцзи, острів Тайвань - сфера впливу Японії;

• провінції поблизу Індокитаю, Південно-Західні райони - територія, підконтрольна Франції;

• Шаньдунський півострів - територія впливу Німеччині;

• Маньчжурія - сфера контролю Росії.

Деякі стратегічно важливі пункти узбережжя були віддані в оренду іноземним державам:

• Порт-Артур і Далекий на Ляодунському півострові - Росії;

• Ціндао в Шаньдуні - Німеччині;

• Вейхайвей - Англії.

Таким чином, Китай остаточно втратив можливість проводити незалежну політику. Після повстання іхетуанів навіть найтвердолобіші консерватори розуміли необхідність хоч яких-небудь змін.

ІІІ етап економічних реформ - «нова політика». В 1901 р. Цинський уряд заявив про необхідність упорядкувати керування країною. Перш за все була проведена реформа державних структур, створено Міністерство іноземних справ.

Найбільш важливою рисою «нової політики» (друга назва - «новий курс») стали помітні зміни в ставленні уряду до торгово-підприємницьких справ: від обмеження діяльності до її заохочення. Дані заходи включали: залучення приватного капіталу в промисловість, упорядкування гірничорудної справи, упорядкування монетної системи, дозвіл на організацію торгово-промислових палат.

Проте, у своїй більшості реформи курсу «нової політики» мали поверхнево-відволікальний характер:

• відміна екзаменів у ході зарахування на державну службу;

• організація шкіл європейського типу;

• відправка студентів за кордон;

• реорганізація військових частин у столичній провінції;

• дозвіл шлюбів між китайцями і маньчжурами.

Слід відзначити, що, незважаючи на свою обмеженість, третє коло реформ мало деякий потенціал новизни. Китайська промисловість отримала невеликий, але все ж таки відчутний імпульс для поступального розвитку. Якщо в 1908 р. в Китаї було 127 промислових підприємств нового типу, то в 1911 р. їх нараховувалося 177. Правда, це був однобічний розвиток. Фактично не розвивалися металургія, машинобудування. Вузькість внутрішнього ринку визначали низький рівень життя і низька купівельна спроможність населення. Більш вдала ситуація склалася в легкій і харчовій промисловості. З 1898 по 1911 рр. відкрилося 16 борошномельних фабрик. У Нанкіні, Учані, Ханькоу були проведені торгові виставки національних товарів.

Не дивлячись на те, що на початку ХХ ст. китайський капіталізм знаходився на стадії становлення, ясно простежувалась властива Сходу циклічність його розвитку (підйом - криза). Підйом: 1895-1903, 1905-1908 рр. Криза: 1900-1903, 1909-1913 рр. Сильніше криза позначалася на більш слабкому секторі - дофабричному виробництві. Виявилася нездатність і відсутність прагнення маньчжурської династії створити сприятливі умови для вітчизняного підприємництва, яке вимагало протекціоністської політики. Китайські підприємці були на чолі руху за бойкотування іноземних товарів.

Факторами гальмування в розвитку промисловості були як внутрішні причини (феодальні пережитки), так і політика імперіалістичних держав. Назрівав соціальний конфлікт, здатний цього разу перетворитися на революцію тому, що у країні сформувалась нова національна інтелігенція, спроможна очолити народні маси. Одержавши освіту в нових європейських школах і зарубіжних університетах, пройшовши еміграцію, вони несли в народ нові прогресивні ідеї. З’явилися нові друковані видання, налаштовані проти маньчжурського панування. Наприклад, газета «Субао», зі сторінок якої відомий учений Чжан Тайянь закликав до повалення режиму. З’явилися нові антиманьчжурські товариства («Товариство оновлення Китаю», «Товариство відновлення Китаю» та інші). Але на даному етапі ці організації об’єднували дуже вузьке коло людей. Масовий селянський рух розвивався сам по собі.

З 1906 р. починається наступний етап «нової політики», пов’язаний з конституційними маневрами правлячої династії. До європейських країн була відправлена делегація для вивчення досвіду їх державного устрою. Передбачали, що після необхідної підготовки в 1917 р. в Китаї буде введена конституція. Уряд дозволив створення різноманітних гуртків і товариств, розраховуючи налагодити зв’язки з ліберальними колами.

Смерть імператриці Цисі в 1908 р. прискорила проведення реформ. У 1909 р. від імені неповнолітнього імператора Пу І було оголошено про створення в провінції радних комітетів із підготовки Конституції. У листопаді 1910 р. було оголошено про скликання в Пекіні «Національної асамблеї» (прообраз майбутнього парламенту). Її делегати виступили за скорочення терміну переходу до конституційної монархії. Влада мусила пообіцяти ввести її в 1913 р.

Поряд з ліберальною опозицією в країні формувався революційний рух на чолі з Сунь Ятсеном. Він був головою «Союзу звільнення Китаю», який став ядром «Китайського революційного союзу» («Союзна ліга»), що ввібрала в себе декілька революційних груп (1905). Програмним документом був Маніфест Союзної ліги, який формулював такі завдання організації:

• вигнання маньчжурів;

• відновлення незалежності Китаю;

• проголошення республіки;

• зрівняльне землекористування.

Основним гаслом програми були три принципи: націоналізм, народність, народний добробут. Ці принципи Сунь Ятсена відбивали інтереси широких народних мас. Проте Сунь Ятсен не бачив тісного зв’язку між маньчжурським режимом та іноземним капіталом, сподіваючись, що з проголошенням республіки іноземці змушені будуть ставитись до Китаю, як до рівноправного партнера.

Діячі «Союзної ліги» не закликали до антиімперіалістичної боротьби, побоюючись інтервенції, чим відштовхували частину революціонерів. Сунь Ятсен в основному покладав надії на інтелігенцію, військових, буржуазію. Широкого зв’язку з селянами, робітниками «Союзна ліга» не мала. Соціальний склад організації був строкатим. Коли вона стала дійсною політичною силою, до неї приєдналися і ліберальна буржуазія, і китайські поміщики. Виникнення революційної політичної партії з програмою і керівним центром було надзвичайно важливим і прогресивним явищем для Китаю.

У цей час у Китаї поширюється революційна боротьба народу, стихійна і неорганізована. У 1903 р. відбулося 1 919 бунтів, в 1904 р. - 1 952; з 1906 по 1908 р. - 10 збройних повстань. Особливо масштабним було повстання шахтарів у Пінсяні. Голод і звільнення примусили гірників з 6 шахт і селян в грудні 1906 р. взяти штурмом навколишні міста. Керували повстанням члени «Товариства старших братів» і «Союзна ліга». Лише армія з 20 тис. солдат придушила це повстання.

Керівний центр «Союзної ліги» через урядові переслідування мусив перебратися у В’єтнам, звідки керував підготовкою повстання на Півдні, у Центральному Китаї, у басейні ріки Янцзи. Слабкість «Союзної ліги» виявилась у тім, що вона опиралася на невеликі загони солдатів, селян, студентів, але широкої агітації серед народу не вела. Усі групи діяли поодинці.

Конституційний рух. Поряд з революційним активізувався і ліберальний буржуазний рух за конституційну монархію. Лідером тут усе ще залишався Кан Ювей. Серед сановників цей рух підтримував Юань Шікай, приєдналась до нього і велика китайська буржуазія. Усі вони прагнули запобігти революції.

У 1905 р. було створене урядове бюро з вивчення конституційних питань. Ряд міністрів було відправлено за кордон для переймання досвіду. Революція 1905 - 1907 рр. в Росії примусила уряд поспішати. У 1906 р. було оголошено указ «Про підготовчі заходи з уведення Конституції», створено радні збори представників, які складалися із придворних і сановників, у провінціях створені радні комітети. У 1908 р. уряд оприлюднив «Конституційну програму», де парламенту відводилися надзвичайно обмежені радні функції і зберігалося всевладдя імператора. Незадоволення викликав і той факт, що введення конституції планувалося лише через 9 років. Почався процес революціонізації інтелігенції та звільнення її від конституційних ілюзій.