Розквіт середньовічного Китаю: від династії Тан до династії Сун

Засновником династії Тан став Лі Юань – родич Ян Гуана, який на тлі загального невдоволення центральною владою, вчинив заколот у Тайюані, змусив імператора втікати на південь, де його і вбили. У 618 р. Лі Юань проголосив тебе імператором династії Тан (618–907). Його вдала внутрішня політика (підтримка селян, ліквідація осередків опозиції) забезпечила подальший розвиток держави.

Продовжувачем політики Лі Юаня у зміцненні держави став син Лі Шимінь, який змусив батька зректися трону на свою користь. Отримавши ім’я Тай-цзун (626–649), новий імператор виявив неабиякий хист до політики, залучивши до її обґрунтування надбання вчених-конфуціанців, зокрема Ван Туна – автора вчення про гармонізацію світу, мета якої – досягнення соціальної гармонії у державі. Інтелектуальна діяльність у цьому напрямі свідчить про розвиток конфуціанської ідеї та її практичне значення для функціонування китайської імперії. Тай-цзун підтримував стан знавців традиції, посилюючи їх вплив на розвиток бюрократичного апарату як каркаса державної системи.

Дещо модифікована надільна система відзначалась гнучкістю та складністю, що повинно було забезпечити її ефективне втілення в життя. За наказом 624 р. землю не отримували жінки, якщо у родині був чоловік; чоловіки отримували ділянки на 80 му, вдови – 30 му і вони звільнялись від податків. У виплаті зернового податку деякі родини мали пільги. Усі наділи вважались, як і раніше, тимчасовими, регулярно перерозподілялись, для чого поновлювали реєстри. На присадибних ділянках необхідно було саджати тутові та інші дерева. Шовк або шовкова вата залишалися частиною тріади повинностей. У регіонах, де тканини не виробляли, податок сплачувався сріблом, а у тваринників – баранами. Поряд з надільною системою відновлювався принцип кругової поруки у селянській громаді, яка була нижчою адміністративною одиницею. З фонду державних земель виділяли наділи для титулованої знаті у спадок, а також чиновникам як службові наділи на час служби.

Аграрна реформа та удосконалення податкової системи забезпечили стабільний прибуток держави, унаслідок чого з’явилась можливість будувати дороги, канали, дамби, храми, міста. Розвивались ремесла та торгівля, зокрема державне ремесло, де працювали зазвичай найкращі фахівці. Відзначимо, що ремесла і торгівлю контролювала держава, чиновництво, яке через керівників туанів та ханів (цехів та цехів-гільдій) строго регламентувало життя міщан. Відзначимо, що у середньовічному Китаї була відсутня у соціально-правовому сенсі категорія міщан, і міські мешканці не створили, на противагу Заходу, самостійного стану з перспективою політичної інституалізації. Однак це не відбилося на масштабах та економічному процвітанні китайських міст доби Тан, з яких імперським блиском вирізнявся Чан’ань (сучасний Сіань), що за час своєї історії був неодноразово руйнований та відбудований.

Адміністративно імперія була розділена на 10 провінцій (дао), які поділялись на області (чжоу) та повіти (сянь). Області та повіти відрізнялись за розмірами, кількістю населення, сумою податків, що зумовлювало їх поділ на категорії. Чиновників, які управляли адміністративною структурою завжди призначали із центру і контролювали саме звідти, що було важливою особливістю централізованої адміністративно-бюрократичної системи Китаю.

Система управління державою, незважаючи на свою складність, була впорядкованою та стрункою. Верхівку ієрархії становив імператор. Йому підпорядковувалась Державна рада, яку складали впливові сановники, включаючи близьких родичів. Виконавчу владу репрезентували два канцлери, кожен з яких відав трьома з шести відомств палати Шаншуен (своєрідний кабінет міністрів). До першої групи відомств належали управління чинів, обрядів і податків. До другої – управління військовими справами, покараннями і громадськими роботами. Діяльність виконавчих органів і усієї державної системи контролювали цензори-прокурори спеціальної палати Юйшитай, які мали великі повноваження, зокрема право подання доповідей імператору. Крім того, при дворі діяли ще дві палати, які займались церемоніалом та підготовкою імператорських наказів.

Задля ефективного функціонування адміністративно-бюрократичної системи у Китаї протягом століть формувались принципи підготовки чиновництва, починаючи з Конфуція, який заклав теоретичні підвалини державної ідеології. Важливим принципом відбору кадрів чиновників стало обрання мудрих і здібних, за яких відповідали особи, які їх рекомендували. Саме у танському Китаї провідного значення набув конкурс на посаду чиновника з системою іспитів, що дозволило створити підготовлену освічену армію чиновництва. Серед пріоритетних рис кандидата було знання конфуціанських канонів. У подальшому ця система удосконалювалась. Соціальним джерелом чиновництва були нащадки знаті та чиновників, збагатілих землевласників, які могли отримати гідну традиційну освіту. Загалом іспити міг складати кожен, хто мав здібності, і талановитий сільський хлопчик за підтримки родини міг зробити вдалу кар’єру. У цьому сенсі китайське суспільство середньовіччя не утворило замкненої соціальної стратифікації як, наприклад, у Західній Європі, і за певних обставин простолюду був відкритий шлях до вищих соціальних груп, так само був можливим був і зворотній процес – вигнання до стану простолюду. Високі вимоги до чиновника зумовили розвиток культу освіченості, який формується ще у давнину та пов’язаний із складністю опанування китайської грамоти.

У добу Тан також відбулася кодифікація традиційної правової норми, втіленої у кодексі «Тан люй шуі», який вплинув на правничу думку Китаю у наступні століття та став зразком для законодавства сусідніх з Китаєм держав Далекого Сходу. Його світоглядну основу становило конфуціанство, згідно з яким вищу юрисдикцію мав тільки імператор. Головним принципом державного правління стала детальна регламентація усіх сфер життя, строга соціальна ієрархія та адміністративна субординація. Жорстоко карались порушення порядку при дворі та злочини проти імператора.

Конфуціанство вплинуло на розвиток історіописання, яке танськими правителями було піднесене до рівня державного служіння, а історики набули статусу вищих державних чиновників. Відзначимо, що культ минулого, пов'язаний з існуванням легенди про Золоту добу Китаю та уявлення про обов’язкове дотримання імператорами наданого їм у цю добу мандату Сина неба, спрямованого підтримувати традицію задля уникнення занепаду держави і народу, зумовили тяжіння китайців до фіксації подій. За правління Лі Шиміня було складено вісім нормативних династичних історій, які охоплювали період I –VII ст. Матеріалом слугували імператорські накази, доповіді з місць та інші документи. Історичні праці містили відомості про економіку, державне правління, календар, етикет, війни, народні повстання, стихійні лиха. Тексти писали на шовку, бамбукових пластинах, найчастіше на папері, винахідниками якого були китайці.

З історією Танів пов’язане ім’я відомого мандрівника та проповідника буддизму Сюаньцзана (600–664), який самостійно здійснив тривалу та небезпечну подорож на захід від Китаю Великим шовковим шляхом, дійшовши до середньоазійських держав. Опис побаченого він залишив у «Записках про західні землі», які не втрачають джерельної значущості й сьогодні. Сюаньцзан переклав значну кількість буддійських текстів та ініціював будівництво башти-релікварію для їх збереження – пагоди, що отримала назву Великої пагоди білих гусей. Разом з пізніше побудованою Малою пагодою ці споруди є пам’ятками світової та національної архітектури.

Наслідки танських реформ вражали. Розвиток сільського господарства супроводжувався розширенням площі орних земель, збільшенням кількості вирощуваних культур та збільшенням їх врожайності. Будівництво нових каналів та удосконалення зрошувальних засобів дозволили включити до господарської діяльності раніше не доступні для обробки землі. У добу Тан формується господарська специфіка Півночі та Півдня держави. Її визначила висока аграрна культура вирощування злакових культур на Півночі – цивілізаційному осередку Китаю, де державна підтримка землеробського сезонного комплексу забезпечила його прогрес. Південь пізніше потрапляє до економічного ареалу держави; його субтропічний клімат та рівнинно-гористий ландшафт формують важливу і зрештою невід’ємну складову частину китайського господарського розвитку – заливне рисосіяння, яке відрізнялось певним консерватизмом у технології і водночас високою продуктивністю завдяки наполегливій праці людини. Особливістю господарської діяльності у середньовічному Китаї стало органічне поєднання запитів суспільства та можливостей природи їх задовольнити. Тваринництво у економіці відігравало допоміжну роль і набуло певного поширення завдяки кочовикам.

Особливістю зовнішньополітичної доктрини Китаю на той час була орієнтація на ідею про визначальне, провідне місце Китаю у світі, яка виникла в давнину і була пізніше розвинута. Міжнародні відносини з іншими державами будувалися з огляду на роль єдиної цивілізованої імперії (Китаю) у розвитку «варварського» оточення, до якого зараховували не тільки кочовиків. Звичайно, інші держави не сприймали цієї концепції, вважаючи себе рівноправними партнерами Китаю у міжнародних взаєминах.

Розквіт династії Тан пов’язують з ім’ям імператора Сюань-цзуна (713–755), оскільки за його правління були реалізовані ті надбання в управлінні імперією, засновані на попередньому досвіді, які дозволили втілити її цивілізаційний потенціал у політичному, економічному, культурному сенсі. Цей період був романтизований сучасниками – придворними істориками та їх нащадками, зокрема класиками поезії, – Ду Фу, Лі Бо, Ван Веєм, Бо Цзюї. Їх творчість на тлі загального піднесення поетичних вправ, які вважали заняттям гідним аристократії і будь-якої освіченої людини, дали підстави назвати правління Тан «Золотою добою» китайської поезії. Постаттю, яка увійшла до загальнокитайського пантеону національних «героїв», стала наложниця Сюань-цзуна Ян-гуйфей («дорогоцінна наложниця»), яку вважали найгарнішою жінкою у світі, і її красу оспівували сотні поетів.

Історія династії пов’язана з правлінням першої та єдиної жінки-імператора в історії Китаю – У Цзетянь, наложниці Лі Шиміня та його сина Лі Чжи (Гао-цзуна). Саме останній, зачарований красою, проголосив її імператрицею у 654 р.; після його смерті у 683 р. колишня наложниця почала правити самостійно (до 705 р.), проголосивши завершення династії Тан та заснування нової – Чжоу. Її син відновив імперію Тан.

Падіння династії Тан являє собою тривалий процес і свідчення династичної кризи стають помітними вже у VIII ст. Перші її ознаки виявилися у землекористуванні – надільна система фактично зазнала краху в результаті поглинання земель з державного фонду приватними орендарями, скорочення кількості оподаткованих земель, розорення селянських господарств та як наслідок – зменшення надходжень до скарбниці. Це загострило політичну кризу, пов’язану із невдалими зовнішньополітичними заходами імперії, яка вела оборонні війни на кордонах. Поразка китайців у битві з арабами біля Таласу у 751 р. значно послабила позиції Китаю на Великому шовковому шляху. З-під влади Тан вийшла Корея, на північному сході загрожували нападами племена киданів, на південному заході активізувалась держава Наньчжао, на західних кордонах посилились набіги тибетців та уйгурів.

Компромісом з боку влади стало впровадження у 711 р. інституту цзедуши – генерал-губернаторств на чолі з доволі самостійними управителями, основним завданням яких був захист північних кордонів держави від кочовиків (виникла необхідність швидко реагувати на їх напади та ефективно забезпечувати захист регіонів та підтримувати їх економічний розвиток без довгих погоджень із столицею). Варто пригадати подібні заходи в історії Візантії, де василевси запровадили систему фємного устрою держави з метою ефективної боротьби із зовнішніми нападниками. Однак надзвичайні повноваження цзедуши та певна самостійність призвели до появи сепаратистських настроїв останніх. Показовим став заколот Ань Лушаня, який розпочав війну з імператором у 755 р. Внутрішні війни серед цзедуши призвели до дестабілізації становища на півночі. Цікаво, що придушений заколот Ань Лушаня змусив можновладців шукати винних. Звинувачення обернулися проти Ян-гуйфей, яку вважали причиною негараздів у державі, втрати імператором влади. Її стратили піддані імператора, який невдовзі помер.

Спробою подолати кризу були реформи першого міністра Ян Яня у 780 р., однак вони не зупинили деструктивних явищ. Протягом наступного століття ці реформи стали основною причиною однієї з найпотужніших селянських воєн в історії Китаю, яка тривала з 874 до 884 р. під керівництвом Хуан Чао. Війна закінчилась поразкою повстанців, однак їх жорстоке покарання династію не врятувало. Сепаратизм цзедуши посилився. Чжу Вень захопив столичний Чан’ань, проголосивши себе імператором династії Пізня Лян (907–923), правління якої розпочало період політичної роздробленості. Характерною рисою цього періоду – «доби 5 династій і 10 царств» (907–960), стала поява на теренах Китаю нетривких та нетривалих державних об’єднань. Постійні внутрішні війни зумовили занепад господарства на півночі Китаю, зокрема внаслідок руйнації іригаційної системи, функціонування якої залежало від координованих зусиль усіх регіонів. Розливи Хуанхе стали страшним лихом. Втратили своє економічне значення міста, зокрема колишні столиці – Чан’ань та Лоян, які лежали в руїнах. Відтік населення на південь укотре зумовив інтенсивне освоєння регіону, розвиток соціальних взаємин – великі землевласники втрачали позиції, більш рентабельними виявлялися невеликі володіння.

Відсутність центральної влади та міжусобиці перетворили Китай на легку здобич для нових загарбників – киданів, які в 937 р. утворили свою державу Ляо за китайським зразком. Ставши учасником китайських міжусобиць, вони поступово підкорили своїй владі частину північних територій. Саме експансія Ляо змусила китайців об’єднатися для відсічі. Під час одного з походів проти киданів війська проголосили воєначальника Чжао Куан’іня імператором, який став засновником нової династії Сун. Її соціальною підтримкою були не тільки військові, а переважна частина мешканців Кайфина та навколишніх регіонів.

Як і у попередні часи, початок правління династії характеризувало проведення масштабних реформ, спрямованих на зміцнення центральної влади та подолання провінційного сепаратизму. Політика держави знайшла вираження у тезі про «зміцнення стовбуру та послаблення гілок». Головні заходи влади: ліквідація цзедуши, удосконалення адміністративної системи управління, посилення позицій чиновництва як опори влади. Цьому сприяла канонізація Конфуція та відродження вчення на рівні загальнодержавної доктрини.

Головні проблеми імперії концентрувалися у зовнішній політиці, що зумовлювалося посиленим тиском кочовиків на північні кордони і складною, іноді невдалою боротьбою з ними. Найбільшу загрозу становила імперія киданів Ляо, яка не припиняла рух на Китай, що був змушений віддати під владу киданів частину своїх північних володінь, сплачуючи при цьому відкупну данину. Такі заходи вживалися щодо держави тангутів Західне Ся на північному заході. Причиною відносної військової слабкості Сунів була стримана політика підтримки воєначальників, які на чолі півторамільйонної армії могли вдатися до небезпечних заколотів на зразок колишніх цзедуши.

Дипломатичне стримування ворогів на кордонах створювало сприятливі умови для стабільного розвитку держави. Успіхи спостерігались у виведенні нових сортів зернових, вирощуванні бавовнику, завезеного з Індії. Зростає кількість міст та чисельність їх мешканців, які стали творцями унікального сунського фарфору, виробів з лаку, кераміки. У цей період було винайдено компас, порох та удосконалено ксилографію (відбитки з вирізаних дощок).

Особливістю аграрної політики Сунів стала відмова від надільної системи у 780 р., що ускладнило вирішення земельних питань. Зрештою почала збільшуватись кількість малоземельних і безземельних селянських господарств. Це зумовило селянські повстання XI ст., і країна опинилася у стані чергової кризи. Конфуціанська еліта запропонувала реформи, ідеологом яких вважають Фань Чжун’яня (989–1052). Активним провідником його ідей у життя став Ван Аньши (1021–1086), призначений у 1068 р. канцлером імперії. Головний зміст заходів полягав у зміцненні центральної влади, наповненні скарбниці і обмеженні влади приватного землеволодіння: було проведено обмір наділів з метою впорядкувати оподаткування, здійснено заходи з покращення іригаційної системи, що сприяло підвищенню врожайності зернових, впроваджено практику державного страхування, припинено спекуляцію зерном на ринку, створено ополчення на рекрутській основі та централізованих арсеналів. Та спротив централізаторським заходам придворних сановників та відставка Ван Аньши звели ефективність деяких з них на низький рівень. Попри це, ставка на конфуціанську традицію у реформуванні державної структури дозволила Сунам витримати кризу. Її посилило іноземне вторгнення, яке однак не знищило імперію, що «мігрувала» на південь (період Південної Сун (1127–1279).

На початку XII ст. на північних кордонах Китаю, у Південній Маньчжурії, утворилась держава чжурчженів – напівкочового народу, який вважають предками маньчжурів. У переддень цих подій північні сусіди китайців були пов’язані з ними торговими взаєминами, аж доки вони не включились у процеси державотворення киданської імперії Ляо, яку згодом розбили і розпочали завоювання Китаю.

В результаті цього завоювання імператор, залишивши столицю Кайфин, переїжджає на південь до м. Ханчжоу, яке стало центром управління імперії Південна Сун. У перші роки вторгнення чжурчженів здійснювались спроби організації боротьби із загарбниками з участю селянського ополчення, та південносунські правителі не були зацікавлені у появі авторитетних воєначальників та підлеглої їм потужної армії, що врешті зумовило підписання принизливого для Китаю миру в 1142 р. За його умовами Китай повинен був виплачувати чжурчженям щорічно 250 тис. штук шовкової вати і 250 тис. лянів срібла. Можливо, цей компроміс, а не виснажлива війна, зберегли Сунам сили для економічного та культурного розвитку. На високому рівні перебувало зернове господарство, вирощування бавовни, чаю, цукрової тростини, виробництво шовку, який, як і раніше залишався важливою частиною експорту поряд з виробами з фарфору, кераміки, лаку, бамбука. Зовнішню торгівлю здійснювали з північними племенами, з Бірмою та В’єтнамом, морську торгівлю забезпечували приморські портові міста Цюаньчжоу, Нінбо, Ханчжоу та особливо Гуанчжоу, де мешкали численні торгові посередники з Індії, Персії, арабських держав. Із втратою земель на півночі та переміщенням економічного життя на південний схід, значення морської торгівлі швидко зростає.

Південна Сун продовжила розвиток інтелектуальної спадщини Китаю – у цей період з’являється неоконфуціанство завдяки діяльності мислителя Чжу Сі (1130–1200). Вершин світового визнання досягає живопис, центром якого стала Академія живопису в Лін’ані (сучасний Ханчжоу).