Питання для самоконтрол.Ю

1. Стан адвокатури в Україні на час проголошення незалежності.

2. Місце адвокатури в незалежній Україні.

3. Міжнародний фактор розбудови української адвокатури.

4. Деонтологічний кодекс та його роль у становленні адвокатури незалежної України.

Питання для самостійного вивчення

1. Стандарти незалежності юридичної професії.

2. Основні положення про роль адвокатів.

3. Основні принципи щодо ролі адвокатів.

4. Звід принципів захисту всіх осіб, що піддані затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі.

Тема 4. Адвокатура в контексті судово-правової реформи в Україні

Доступність якісної правової допомоги – нагальна вимога часу. Конституція України гарантує кожному право на захист своїх прав та інтересів з використанням правової допомоги з боку фахівців у галузі права. Це зобов’язує владу створити належні умови для ефективної реалізації конституційних вимог.

Сьогодні в Україні наданням юридичних послуг та наданням правової допомоги займаються, створенні ще за радянських часів юридичні консультації, територіально прив’язані до районів і об’єднані в обласні колегії адвокатів, так би мовити, – статусна адвокатура і приватний сектор, створений самостійними адвокатськими структурами та приватними адвокатами.

Між територіальною (статусною) та приватною адвокатурами склада-ються цілком природні конкурентні відносини, в яких – перша, поставлена державою в гірші умови, а – друга користується неписаними, але відчутними перевагами.

Саме на територіальні юридичні консультації лягає тягар надання правової допомоги у справах за призначенням слідчих та судів. У відсотках до загальної кількості кримінальних справ, забезпечуваних адвокатами районних ЮК, група справ за призначенням складає в середньому по Україні 8-12 %. Більшість з цих справ є безплатними і виконуються адвокатами по інерції на умовах «благодійності». Влада незалежної України за аналогією до своєї радянської попередниці не поспішає з вирішенням питання про оплату адвокатам праці, яка забезпечує безперебійну роботу слідчих та судів. Ні слідчі, ні суди до приватних контор та адвокатів з вимогами про призначення адвокатів не звертаються, бо проконтролювати останніх у випадку відмови з посиланням на зайнятість, неможливо. Приватні фірми навідсіч такими питаннями не переймаються. Більше того, більшість юридичних фірм відгороджені від збіднілого населення охороною на вході в приміщення.

Така ж ситуація складається і з обслуговуванням пільгових та незаможних верст населення, двері для яких відкриті лише в районних ЮК. Сьогодні можна з упевненістю констатувати, що весь цей час тягар з надання правової допомоги збіднілим верстам населення лягає на обласні колегії адвокатів, які існують всупереч нищівній, щодо них, політиці держави.

Ринок правових послуг вимагає регулювання з боку держави у вигляді закону, який створив би цивілізовані, сучасні, моральновиважені та фінансово взаємовигідні правила у сфері цих незвичайних та непростих правовідносин між суб’єктами надання послуг та їхніми споживачами. Незвичайність згаданих правовідносин полягає у тому, що основна їх кількість виникає і відбувається безпосередньо в сфері судочинства на всіх його стадіях.

Стаття 59 КУ, що безпосередньо стосується даної теми, проголошує: «Кожен має право на правову допомогу. В передбачених законом випадках ця допомога надається безплатно. Кожен вільний у виборі захисника своїх прав». Кожна фраза, а їх три, несе своє власне смислове навантаження і чітко визначає певний спектр питань, які належить вирішити всім гілкам влади, задля виконання згаданих конституційних положень.

Перша фраза – «Кожен має право на правову допомогу» – є конституційною декларацією, що передбачає створення в державі умов, за яких кожен міг би задовольнити своє право, тобто, отримати необхідну правову допомогу в будь-якому місці та в будь-який час. Це означає, що правова допомога за конституцією України, має бути доступною, нічим не обмеженою та реальною.

Доступність правової допомоги гарантується наявністю мережі юридичних установ, здатної забезпечити населення країни доступною, всебічною та якісною юридичною допомогою. Природно, що термін «доступність» передбачає, у тому числі і ціновий критерій.

Друга фраза першої частини цитованої статті Конституції проголошує: «В передбачених законом випадках ця допомога надається безоплатно». Це означає, що законодавчій владі належить потурбуватись про визначення: а) кола випад-ків, коли правова допомога надається безоплатно; б) передбачення в державному бюджеті коштів на оплату такої допомоги; в) розробити та затвердити механізм надання безплатної правової допомоги.

Відсутність чіткого вирішення хоча б одного з цих моментів здатне звести нанівець усю ідею і створити умови для зловживань. Невирішення першого моменту «а», буде означати, що справа буде передана в руки чиновників, які будуть вирішувати це питання у відповідності до власного розсуду. Це, як свідчить практика, найгірший метод вирішення питання. Невизначення суми витрат та відсутність таких коштів у державному бюджеті «б» – означає залишити все як є, тобто обмежитись деклараціями. Відсутність механізму надання безплатної допомоги – «в», тобто визначення, хто та на яких умовах – буде надавати, означає «розбазарити» кошти, якщо вони будуть коли-небудь виділені на згадані потреби.

Третя фраза: «Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» буде вирішуватись легко і безперешкодно за умов вирішення двох перших умов.

На жаль, мусимо констатувати, що за 9 років існування Конституції України парламент із законодавчим забезпеченням населення доступною правовою допомогою не справився.

Ні для кого не є секретом, що саме відсутність доступної правової допомоги виявилася причиною незлічених особистих та колективних трагедій, що відбулися на території України за часи здобуття незалежності.

В Україні, на жаль, ще не стала панівною аксіома, що сильна адвокатура – це серйозний стабілізуючий фактор у суспільстві і державі. Реальна можливість громадянина звернутися до професійного адвоката і отримати вірне та вичерпне роз’яснення закону, а при необхідності, і надійну кваліфіковану допомогу у відновленні порушених будь-ким, у тому числі і державою, прав, – є універсальним, випробуваним століттями, стабілізуючим інструментом, без якого існування сучасного суспільства й істинно демократичної правової держави є неможливим.

Правова держава, а Україна за визначенням ст. 1 Конституції України є саме такою, зобов’язана гарантувати своїм громадянам право на доступну, якісну та дієву правову допомогу. Це можливо лише за наступних умов:

а) у країні налагоджена система підготовки достатньої кількості та високої якості юристів;

б) існує сильна і незалежна, асоційована на добровільних засадах та принципах повного самоврядування, адвокатура;

в) на законодавчому рівні забезпечено, з одного боку, право кожної людини на своєчасну та якісну правову допомогу, з іншого – заборона будь-яких спроб з боку службових осіб, ставати на перешкоді чіткого виконання адвокатом чи іншою уповноваженою на те особою, своїх обов’язків, щодо надання правової допомоги.

Автор завжди був і залишається стійким прихильником асоційованої адвокатури з метою її якісного і організаційного посилення і завжди виступав за втілення високих професійно-етичних вимог до адвокатів і такою ж відповідальністю останніх перед своїми колегами. Різко виступав (у тому числі і за радянських часів) проти засмічення адвокатури людьми, що скомпрометували себе в інших «конторах».

Отже, тенденція до збереження асоційованої адвокатури на базі існуючих обласних колегій адвокатів – виправдана. Справді, чи можна назвати адвокатурою будь-яку кількість приватних контор, чи приватних адвокатів, необтяжених корпоративною відповідальністю? Звичайно, ні. Інша справа, чи виправданим буде, з позиції закону, силоміць заганяти всіх адвокатів під один дах. Знову ж таки, – це не припустимо з огляду на Конституцію України. Як поєднати принцип добровільності з бажаною корпоративністю, що покликана гарантувати, з одного боку, високу якість правових послуг, сумлінність адвоката, його порядність і надійність, а з іншого – правовий і соціальний захист самого адвоката?

Проблема забезпечення населення України якісною правовою допомогою, у тому числі і захисту від обвинувачення, полягає не в створенні якихось надуманих структур, витратного і малоефективного контролю над цими структурами, як це пропонується окремими проектами. Насамперед, мусимо подбати про розбудову самодостатньої та істинно незалежної адвокатури – єдиної сили, на думку автора, яка здатна оптимально вирішити і вже вирішує питання з надання послуг населенню, у тому числі і безоплатних. Природно, йдеться не про приватну адвокатуру, яка, безсумнівно, також має право на існування.

Нинішня організація адвокатури багатьох європейських країн, в основному, спирається на сильні регіональні колегії: провінцій, земель, штатів. Останні ж на добровільних засадах об’єднуються в асоціації в масштабах країни. Тобто, здійснюється висхідний принцип «з низу до гори», коли сильні провінційні колегії здатні створити національну спілку з чисто представницькими повноваженнями, які відповідають загальним інтересам. Така організація дозволяє, з одного боку, уникати командної централізації, а з іншого, підтримувати потрібний клімат і співвідношення на провінційному рівні.

Звідси випливають і загальні завдання української Адвокатури конкретні обов’язки, які йому належить виконувати вя ліцензії на право займатися адвокатською діяльністю.