Питання для самостійного вивчення

1. Види діяльності адвокатури.

2. Консультаційна робота адвоката.

3. Надання правової допомоги у кримінальних справах.

4. Надання правової допомоги у цивільних справах.

5. Надання правової допомоги в господарській сфері.

Надання правової допомоги в адміністративному судочинстві.

Тема 6. Адвокат у кримінальному процесі

6.1. Морально-правова основа кримінально-правового захисту

Інститут судового захисту від обвинувачення в кримінальному процесі передбачається Конституцією України. В цьому сенсі наша держава не є виключенням із правил. Поправка VI до Конституції США проголошує, що: «У всіх випадках кримінального переслідування обвинувачений має право на скорий та публічний суд безсторонніх присяжних того штату чи округу, де відбувся злочин... має право вимагати, щоб йому повідомили про характер та мотиви обвинувачення, дали очну ставку зі свідками, що свідчать проти нього,.. користуватися допомогою адвоката для захисту».

Виконання на практиці конституційної декларації (ст. 59 КУ) щодо реалізації адвокатом захисту від обвинувачення значною мірою залежить від ступеню законослухняності слідчих і суддів. На превеликий жаль, названий критерій далеко не завжди відповідає конституційним вимогам, і громадяни, яким довелось зіткнутися з правоохоронними органами та судами, болюче відчувають відсутність повної законослухняності та волі до виконання вимог Конституції та законів.

Між конституційною декларацією і її реалізацією в Україні існує досить велика дистанція. Як це давно вже повелось, наша влада постійно запізнюється з прийняттям своєчасних та попереджуючих рішень щодо заходів, які б сприяли збереженню та зміцненню моральності суддів: відповідна заробітна плата, нормальні умови праці тощо. І лише в критичні моменти, коли виникає необхідність перетягнути судову владу на свій бік, на світ з’являються Закони, Укази Президента та Постанови КМУ з фінансово-матеріальними реверансами на адресу судової влади. Політика підкупу суддів президентами та законодавчою владою, тільки розбещує суддів та інші правоохоронні органи.

Ідучи послідовно Європейським орієнтиром, необхідно звільнити судочинство від інерційного впливу радянських тенденцій, коли воно було побудовано на засадах, що повністю перевертали з ніг на голову саме призначення цього інституту справедливості. Судовою системою тих часів керувала необхідність швидкої беззаперечної розправи з політичними супротивниками, а згодом, і просто неугодними.

Про те, що не всі судді до цього часу позбулися ганебного клейма безпорадних штампувальників вироків на замовлення слідчих органів, свідчать непоодинокі факти, що періодично стає здобутком ЗМІ. Випадки, коли суддя вперто не помічає заяв підсудних про тортури та катування під час досудового слідства, коли вироки будуються на вкрай сумнівних доказах, свідчать, або про професійну неповноцінність суддів, або про відпрацювання останніми якихось певних «зобов’язань» перед слідчими органами.

Масовість таких явищ дає підстави стверджувати, що в Україні й досі «широко застосовуються тортури». Функція захисту від обвинувачення, в таких умовах, носить формальний характер, а самі захисники перебувають під контролем державного апарату та правоохоронних органів..

Друга половина минулого сторіччя на території СРСР була відзначена певними кроками, які можна розцінювати, як посилення функції судочинства і, відповідно, підвищення ролі адвокатури, що виявилось в незначному розширенні прав адвокатів, а також допуску останніх до кримінальної справи на стадії попереднього слідства.

У свою чергу, більш-менш лібералізована адвокатура своєю діяльністю – виступами у гучних судових процесах, так чи інакше підвищувала інформованість населення та влади про значні недоліки існуючої системи: нерівність перед законом, корумпованість органів влади, свавілля чиновництва тощо. Обмеження захисника у кримінальній справі спонукали його до пошуку езопівських методів висловлювання, винаходу (звичайно ж у межах діючого закону) кожен раз нових засобів та методів захисту підсудних, що, безумовно, сприяло появі справжніх зірок на адвокатському небосхилі.

У той же час, у більшості українців традиційно зберігається відношення до адвокатури, як до чогось другорядного, незначного. Це стійкий синдром правового нігілізму, давньої хвороби українського, а з рештою й усього пострадянського суспільства, якою був вражений увесь правоохоронний комплекс.

Слід погодитися з авторами, які вважають і нинішній кримінальний процес в Україні інквізиційним. Набуття Україною незалежності, а згодом і прийняття концепції судово-правової реформи визначили напрям на приведення українського права, загалом, і ролі адвокатури у сфері судочинства, зокрема, у відповідність з – європейським. Конституція України позбавила прокуратуру функції загального нагляду і створила передумови прийняття Закону «Про судоустрій», а згодом і Закон «Про судоустрій» і внесення певних змін до КПК України, що, значною мірою, збалансувало рівновагу сторін судового засідання. Нині прокурор і захисник є абсолютно рівними в кримінальному процесі за своїми правами і користуються однаковими можливостями по відстоюванню перед судом власної позиції.

Так, ст. 27 Конституції України встановлює, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Критерій протиправності посягань не має певного суб’єкта. Таким – може виявитися будь-яка особа, незалежно від її соціального та службового стану, в тому числі і приналежна до правоохоронних органів. Одним із засобів згаданого захисту прав гідності є судовий захист.

Роль адвоката-захисника в кримінальному процесі є набагато складнішою і відповідальнішою, ніж адвоката-представника у цивільній справі. Складнішою – в смислі психологічного перевантаження та затрат нервової енергії, що відбуваються під час зіткнення полярно непримиренних інтересів: людського горя з феноменом кримінальної психології. Кримінальний злочин – це, нажаль, вічна і малодосліджена тема будь-якого суспільства. Його постійними супутниками, як правило, були, є і будуть суперечливі оцінки та пристрасті, почуття та емоції, гнів та скорбота, прагнення до справедливого покарання і нескінчені спори про феномен самої справедливості. Враховуючи всі обставини, слід не забувати, що адвокат – це, перш за все, жива людина. Відповідальнішою, тому що завжди йдеться про вирішення людської долі.

Кожен має право на повагу до його гідності, – говорить ст. 28 КУ. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддаватися медичним, науковим чи іншим дослідам. На жаль, найчастіше такі правопорушення здійснюються у правоохоронній сфері.

У кримінальному процесі переплітаються державні функції – розкриття та розслідування злочину, викриття та покарання злочинця з громадським поняттям самої справедливості в конкретно взятому випадку і з суто особистими оцінками як самого злочину, так і підходів до обґрунтованості та адекватності покарання злочинця.

Адвокат, таким чином, є однією з центральних фігур досудового слідства.

При єдності засад адвокатської професії і її соціальної основи з іншими юридичними спеціалізаціями – слідчою, суддівською, адвокатура виконує лише їй властиві функції і має унікальну специфіку, що вимагає від юриста високого інтелекту, різнобічних знань, величезної терплячості і терпимості, обережної принциповості, а нерідко і справжньої мужності.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ст. 29 КУ досить чітко визначає обставини, щодо запровадження такого виключного заходу, як арешт. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи зупинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати утримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про утримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Наведені конституційні положення, які повинні бездоганно виконуватись правоохоронними органами, на жаль, дуже часто ігноруються останніми. Тому, прискіпливе вивчення адвокатом обставин затримання, утримання під вартою, виконання конституційних вимог, – є невідворотним обов’язком адвоката в контексті оцінки об’єктивності та неупередженості слідчого у конкретній справі.

Нерідко в народі можна почути таке судження: Злочинець скоїв страшне лихо, а ми йому за це – адвоката та ще й за державні кошти... Захищайся, будь ласка, викручуйся... Позицію пересічного обивателя можна і зрозуміти, і пояснити. Неспадаюча лавина важких злочинів, зухвалість злочинців, безпорадність правоохоронних органів і не завжди зрозуміла та виправдана поблажливість суддів, цілком природно сприяють виникненню саме такої, загалом адекватної позиції. А тут ще й адвокат, який перетворює закоренілого рецидивіста мало не в жертву! Як тут не гніватися?

Для адекватного сприйняття обивателем ролі захисника у кримінальному процесі, історії знадобились століття. Усвідомлення народами цього питання відбувалося поступово. Усіма демократичними засобами, в тому числі, і з використанням судових трибун, де роз’яснювалась необхідність захисту підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного не тільки, і навіть не стільки, в інтересах останніх, скільки в інтересах усього суспільства.

Сильна і незалежна адвокатура потрібна державі не менш, ніж сильна опозиція владі. Відсутність сильної демократичної опозиції – це прямий шлях до тоталітаризму, диктатури. Відсутність сильної і незалежної адвокатури – це невідворотний шлях до беззаконня, свавілля каральних відомств і терору по відношенню до власного населення.

Адвокатові, що прийняв на себе обов’язки захисника у кримінальній справі за будь-яких обставин доведеться зіткнутися з питаннями, що так чи інакше стосуються конституційних прав його підзахисного.

Повсякденна практика свідчить, що саме згадані права людини та громадянина виявляються об’єктом посягань з боку працівників правоохоронних органів. Саме ці порушення є головним інструментом витягування «потрібних» свідчень та доказів.

Кожен має право, – проголошується в ст. 56 КУ, – на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Конституція не обмежується визначенням території застосування інституту судового захисту прав людини та громадянина і правових шляхів його здійснення, але і визначає максимально ефективні засоби.

Так, ст. 59 КУ встановлює, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальні і моральні збитки, що були завдані безпідставним засудженням.

У контексті розгляду згаданої теми про конституційне підґрунтя кримінально-правового захисту, особливого значення набуває усвідомлення всіма верстами населення вкрай важливого правового нововведення, задекларованого в основному законі держави (ст. 63): «Особа не несе відповідальності, – говориться там, – за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Визначаючи завдання кримінального судочинства, ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України встановлює, що «завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону так, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (виділ. авт.). Теза диспозиції щодо винності особи передбачає варіанти: а) винний, але не в такому об’ємі як обвинувачується; б) винний, але не за тією юридичною кваліфікацією, тобто в скоєнні менш тяжкого злочину; в) існують обставини, що виключають відповідальність за скоєння даного злочину; г) існують обставини, що пом’якшують відповідальність; д) існують обставини, що виключають відповідальність даної особи за станом здоров’я. Отже, кілька слів, виділених у диспозиції згаданої норми КПК, складають сутність і поліваріантність напрямів роботи адвоката у кримінальному процесі. Власні багаторічні спостереження дають авторові право стверджувати, що лише наявність адвоката дозволяє відвернути загрозу покарання невинної особи майже в 40 справах із 100, та ще й із значними труднощами.

Тут уже не йдеться про роль захисника в повсякденному переборюванні вічноживучої схильності слідчих органів та судів до обмеження прав підозрюваних, обвинувачуваних та підсудних.

Тут слід відмітити такий, в певному сенсі характеризуючий, нюанс адвокатської професії. Слідчий не вибирає собі того чи іншого обвинувачуваного у справі, як і суддя – підсудного. Тому вони, як правило, сприймають останніх без особливих, у всякому разі явних, ознак та емоційних реакцій на їхні витівки в судовому процесі. Адвокат, у більшості випадків, добровільно приймає на себе захист тієї чи іншої особи. Часом, він робить це свідомо, впевнившись у далеко небездоганних якостях свого майбутнього підзахисного. Це буває за різних обставин: відсутність інших клієнтів, провадження справи за призначенням, недооцінка всіх «можливостей» майбутнього клієнта, розрахунок на – «як-небудь». Але в будь-якому випадку, він, попри найлютішу огиду до злочинів, скоєних підзахисним, попри відсутність найменших симпатій до особистості свого підопічного, мусить виявити і використати всі сумнівні обставини, що виправдовують чи послаблюють пред’явлені останньому обвинувачення. В іншому випадку конституційний обов’язок адвоката залишиться не виконаним, що підриває імідж не тільки даного адвоката, але і дезавуює інститут адвокатури, в цілому.