Питання для самоконтролю

Етика – вчення про мораль.

Адвокатська етика – ознака високого професіоналізму.

Етика при укладенні адвокатом угоди з надання правової допомоги у кримінальній справі.

Етика відносин з обвинувачуваним.

Етика в роботі адвоката на досудовому слідстві.

Етика адвоката в судовому засіданні.

Етика допиту свідка в суді.

Етика допиту потерпілого в суді.

Етика взаємин з колегами в судовому засіданні.

Поняття адвокатського етикету.

Важливість дотримання адвокатського етикету.

Питання для самостійного вивчення

1. Етика – вчення про мораль.

2. Адвокатська етика – ознака високого професіоналізму.

1. Етика при укладенні адвокатом угоди з надання правової допомоги у кримінальній справі.

2. Етика відносин з обвинувачуваним.

3. Етика в роботі адвоката на досудовому слідстві.

4. Етика адвоката в судовому засіданні.

5. Етика допиту свідка в суді.

6. Етика допиту потерпілого в суді.

7. Етика взаємин з колегами в судовому засіданні.

Тема 17. Призначення, роль та мистецтво судової риторики

«Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинувачення чи захисту на суді, треба вміти говорити», – так починає П. Сергеіч свою книгу «Искусство речи на суде» . Здавалося б, не аби яка мудрість – уміти говорити. Сенс наведеного, як сказали б сьогодні, алгоритму полягає в тому, що вміти говорити і вміти промовляти в суді – це далеко не одне і теж.

Майбутньому юристу слід добре засвоїти, що вміння говорити в суді є реальним та необхідним фактором судочинства.

Володіння мистецтвом користуватися словом органічно затребувано системою судочинства, особливо, коли суд дійсно налаштований на пошук істини, а суддя щиро сподівається почути від адвоката щось таке, що допоможе йому в цьому пошуку. Коли він слухає і чує. Якщо ж суддя під час виступу адвоката вже пише вирок і лише на мить піднімає свої скляні очі на промовляючого, щоб впевнитись, що той ще щось «базікає», в такому суді померкне

Існує чимало суспільних занять, де вміння говорити зрозуміло, образно, переконливо і полум’яно вирішує успіх справи, а нерідко впливає і на кар’єру оратора, його майбутнє.

Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до даного судового процесу. Це процесуальне спілкування в часи А.Ф. Коні знайшло своє вдале вираження в незаслужено забутому слові «судоговоріння». Оголошення обвинувального вироку чи виклад позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторонами, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад учасниками судового процесу заяв і клопотань, нарешті, судові суперечки й оголошення рішення, вироку суду – все це елементи судоговоріння.

Специфіка судоговоріння полягає у суворій процесуальній упорядкованості – кожне слово, вимовлене в ході судового засідання, має свою процесуальну назву і призначення. Головуючий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, їхні представники, а також свідки – дають пояснення, показання, свідчення. Учасники судового процесу: державний обвинувач, адвокат, представники – допитують, ставлять питання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останнє слово.

Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і, обов’язково, власну етичну основу. Під час допиту особи в судовому засіданні неприпустимо задавати питання навідного характеру. Недоречною є постановка питань глибоко інтимного характеру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої, викликаної в судове засідання, особи на «ти», «дорікати» за «невірно» зайняту позицію тощо.

Цей порядок установлено не тільки з правових міркувань. Тут про-сстежується етичний підхід законодавця до рішення правових питань. Так, відповідач виступає після позивача для того, щоб мати можливість захиститися від позову. Адвокат виступає після державного обвинувача, щоб мати можливість захиститися від аргументів обвинувачення. Це, безперечно, морально виправдано. «Бий, але вислухай», – говорили римляни, що означало необхідність вислухати обвинувачуваного та лише після цього приймати рішення.

Працюючи в судовому засідання, адвокат завжди повинен бути взірцем ввічливості та коректності і контролювати свої емоції. Правосуддя не терпить суєти і розв’язаного марнослів’я. Спроби сперечання сторін, грубого втручання в інтимні питання підсудних і свідків, неетичні й образливі звертання повинні припинятися судом коректно, але твердо і негайно.

Тут дуже цінним є уміння адвоката користуватись своїми процесуальними можливостями коректно, враховуючи делікатність певних ситуацій, щоб не нашкодити інтересам довірителя і не поставити його та й себе в смішне становище. Природно, що тут багато чого залежить від уміння головуючого згладити комічну ситуацію, не допустити, щоб вона вийшла з-під контролю або стала образливою для кого-небудь з учасників судового процесу, а тим більше, для потерпілого в справі або підсудного.

Особливою стадією судоговоріння та специфічним ораторським жанром є судові змагання сторін. Доречність уживання тут слова «жанр» виправдано органічним проявом виступаючими перед судом мистецтва володіння словом і даром переконання. Головна мета виступаючих у суді ораторів – переконати суддю, народних засідателів або присяжних у правоті своєї позиції, у доцільності прийняти рішення, запропонованого самим оратором. Якщо людська мова – це інструмент спілкування людей між собою, то судова промова адвоката-захисника – це вміння максимально використати ораторські здібності, як засіб досягнення бажаного рішення суду.

Введення суду присяжних у нинішній Росії одразу ж сприяло появі талановитих судових ораторів. Сьогодні важко уявити, яке майбутнє очікує суд присяжних в Україні. Однак, хочеться вірити, що із зростанням добробуту і свідомості громадян, з підвищенням правової культури населення конституційна ідея суду присяжних знайде в Україні чіткі і зримі обриси, а нинішні юристи зустрінуть конституційне нововведення у всеозброєнні.

Якщо погодитися з тим, що саме принцип змагальності виявився тим факелом, що запалив живий вогонь ораторського мистецтва в стінах казенних судових установ, то слід бути послідовними і погодитись, що саме високий рівень освіченості та культури інституту судових обвинувачів, на той час,

Поява суду присяжних зажадає і від суддів, і від державних обвинувачів і адвокатів-захисників не тільки вміння володіти словом, але і високої ерудиції і культури мовлення, що неможливо без знання державної мови. Для того, щоб усе відбувалося саме таким чином, варто вже тепер приділяти належну увагу питанням судової риторики і прищеплювати майбутнім судовим діячам повагу до слова, до мови.

Однак, варто завжди пам’ятати, що мова судового оратора – це лише інструмент, ефективність і сила якого повинні вимірюватися критеріями совісті і бути спрямовані на користь правосуддя, а не на захист честі мундира за будь-якої ціни.

За характером своєї діяльності, та за духом закону, що визначає роль захисника в процесі, кримінальний адвокат в кожному конкретному випадку, є приреченим на однобокість. За цієї однобокості він, звичайно, може легко помилятися, бути, з об’єктивного погляду, неправим, але це ні в якому разі не позбавляє його обов’язку бути завжди суб’єктивно чесним, тобто щирим та правдивим. Поява в українській системі судочинства судів присяжних неминуче буде вимагати від державних обвинувачів і, тим більше від адвокатів, більш досконалого володіння мистецтвом мови, як це відбулося з приходом суду присяжних у різний час і в різних країнах.