3.2. Міжнародний фактор розбудови української адвокатури

Відношення державної влади до адвокатури і преси – це безпомилковий тест на демократичність та законоповагу. Він дає чітке уявлення про істинні цінності, продекларовані і визнані владою. Історія неодноразово підтверджувала: сильна незалежна адвокатура так само як і незалежна преса несумісні з будь-яким тоталітарним чи авторитарним режимом. Сама суть адвокатської професії приречує її на відкриту і непримиренну боротьбу з протизаконням, звідки б воно не походило, у тому числі і з провладним правовим нігілізмом.

Рішучий поворот міжнародної громадськості в післявоєнний період до таких цінностей як особистість, її права і свободи, і закріплення принципу поваги до прав людини в Статуті ООН дало сильний поштовх розвитку відповідних інститутів і, насамперед, адвокатури.

Лібералізація кримінального процесу, особливо після прийняття Статуту ООН і Декларації прав людини, беззаперечно вплинула і на філософію адвокатської професії. Надання людині, що затримана за підозрою чи обвинуваченням у скоєнні злочину, права негайно скористатися послугами адвоката, значно розширила можливості останнього і, відповідно, відповідальність як перед клієнтом, так і перед суспільством.

Останнє, в свою чергу, примусило адвоката оволодівати такими якостями як сучасна освіченість, висока культура, публічна сміливість, вузька та поглиблена спеціалізація, етичність.

Наше уявлення про адвокатуру, її функції та правовий статус дещо різниться з західноєвропейським чи суто американським розумінням даного поняття. У багатьох країнах слово «адвокат» вживається для визначення та виокремлення адвокатів з чисельної армії повірених чи судових представників. Це викликано, перш за все, іншими, за структурою та призначенням, побудовами судових установ та процесуальних вимог, що відповідають певним правовим системам.

У західноєвропейських державах, які здебільшого сповідують романо-германську чи британсько-континентальну правові системи, максимально розвинутим є інститут представництва. Цього, перш за все, потребували динамічно прогресуючі приватне право, підприємництво та ринкова економіка.

Економічно розвинута демократична держава безумовно зацікавлена в наявності сильного корпусу юристів-адвокатів, оскільки цей фактор є запорукою високої правосвідомості народу, мінімізації корупції та інших злочинних проявів. Тому держава сприяє створенню в країні такої організації адвокатури, яка б забезпечувала свободу і незалежність процесуального положення адвокатів, гідні умови їх праці, охорону їх честі і гідності.

У серпні 1990 р. у Нью-Йорку Восьмим Конгресом ООН приймаються «Основні положення про роль адвокатів», метою яких було надання морально-політичного впливу на правову політику держав-учасниць щодо адвокатури.

Основні положення цього документа стали основою «Стандартів юридичної професії», прийнятих Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. Обидва документи досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту у відстоюванні прав і свобод людини.

Червоною ниткою через увесь документ проходить принцип про дотримання положень Статуту Організації Об’єднаних Націй про право всіх людей світу на створення умов, за яких законність буде дотримуватись, а повага до людини та її прав та свобод без розмежування за ознаками раси, статі, мови та релігії буде зростати.

Ця ідея знаходить своє відображення й у підходах міжнародної правової громадськості з питань допуску до адвокатської діяльності. У ст. 10 «Основних положень про роль адвокатів» говориться про неприпустимість будь-якої дискримінації при допуску до адвокатської діяльності за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних переконань, політичних й інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного чи іншого стану. Беззастережно підтримується настанова на те, що «... кожній людині, що має необхідну юридичну кваліфікацію, повинне бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень» (п. 1 «Стандартів» МАЮ).

Дотримуючись міжнародних принципів, Україна з перших же днів своєї незалежності обрала курс на зближення правової системи держави з європейським шляхом реформування судової системи, правоохоронних органів, адвокатури. Кінцевою метою перетворень ставиться максимальне наближення українського законодавства до міжнародних стандартів і реорганізація правоохоронної системи з метою максимального гарантування прав людини в Україні.

Постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 року було схвалено Концепцію судово-правової реформи. Цим документом доручалося Кабінету Міністрів України, Комісії Верховної Ради України у питаннях законодавства і законності, Верховному Суду України протягом 1992 року підготувати і подати на розгляд Верховній Раді України проекти законів про судоустрій та адвокатуру, про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального і Цивільно-процесуального кодексів України щодо одноособового судового розгляду кримінальних і цивільних справ, про судову перевірку законності арешту або утримання під арештом громадянина, забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист. А також продовжити інтенсивну роботу з підготовки Кримінально-процесуального, Цивільно-процесуального, Кримінального, Цивільного кодексів України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю, Господарського (торгового) кодексу України. Підготувати пропозиції про створення при Верховній Раді України Інституту законодавства і правової реформи.

Кабінету Міністрів України до 1 січня 1993 року розробити і подати на розгляд Верховної Ради України відповідні нормативні акти з питань матеріально-технічного, житлово-побутового забезпечення суддів і слідчих, про забезпечення судів та правоохоронних органів приміщеннями, придатними для виконання їх функцій.

У 1993 році розпочати, а в 1994 році завершити формування основ фінансування і матеріально-технічної бази, перехід на комп’ютерні системи ведення кодифікації правових актів.

Обґрунтовуючи концепцію, зважуючи умови і фактори, що впливають на необхідність проведення судово-правової реформи, в Постанові зазначалось: «Прийняття Декларації про державний суверенітет України і Акту проголошення незалежності України, а також реальне забезпечення прав і свобод громадян, затвердження верховенства закону обумовлюють необхідність проведення судово-правової реформи».

Необхідність судово-правової реформи була обумовлена і тим, що суди республіки, вся система юстиції і чинне законодавство, яке регулює діяльність правоохоронних органів, переживають глибоку кризу, викликану багатьма факторами, які негативно впливали на їх діяльність. Суди не завжди надійно охороняли права і свободи людини, являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом. Судово-правова реформа повинна привести судову систему, а також усі галузі права, відповідно до соціально-економічних та політичних змін, що відбулись у суспільстві.