Питання для самоконтролю

Зародки адвокатури в Давній Греції.

Юстиція та адвокатура Давнього Риму.

Визначальні фактори стрімкого розвитку адвокатури Давнього Риму.

Відродження європейської адвокатури після часів Середньовіччя та Інквізиції

Адвокатура Франції.

Адвокатура Англії.

Питання для самостійного вивчення

Філософія судочинства.

Історія та географія виникнення судів.

Філософія судового захисту.

Перші зародки адвокатської професії.

Соціальні умови виникнення адвокатури.

Тема 2. Українська адвокатура: історичний аспект

2.1. Історичний дуалізм розвитку української адвокатури

На підставі аналізу історичних джерел вчені стверджують, що вже в Київській Русі роль захисників у судах виконували рідні, приятелі сторін – послухи (особи, які могли посвідчити про попереднє життя звинуваченого).

Визнати згадану форму участі при вирішенні долі своїх близьких зародком адвокатури в Україні було б дуже сміливим припущенням, оскільки історія не донесла до нас відомостей про існування в той час судів. Суддівська функція виконувалась князем та його ставлениками на місцях. Але це вже було реальним кроком до формування судочинства в майбутньому. Лише наприкінці ХІІІ століття на південній околиці Суздальської землі виникає Московське князівство. Ця подія, як нам відомо, відбулася майже за пів-тисячоліття до Люблинської унії.

У той же час в літописах відмічається, що перелом в житті руських слов’ян відбувається при Володимирі Великому і пов’язаний він з прийняттям християнства, яке мало великий вплив на державне будівництво та громадський побут країни. В правові поняття християнство внесло нові елементи церковного та римського права.¹

Отже, незаперечним (це зафіксовано провідними російськими істориками)² є той факт, що християнство виявилося саме тим історичним провідником, через який окремі положення римського права стали відомі Київській Русі ще на початку другого тисячоліття. Положення Римського права, а відтак і відомості про існування адвокатури, стали надбанням Київської Русі завдяки зусиллям Володимира Мономаха шляхом прийняття християнства. Події, що відбулися в ХІІ-ХІІІ ст. – постійна міжусобна боротьба за владу серед мономаховичів, призвели до розколу та відтоку населення в кращі, більш спокійні місця та до значного послаблення Київської Русі.

З середини другого тисячоліття шляхи правобережної та лівобережної України надовго розійдуться, а мрія про воз’єднання країни майже пів-тисячоліття буде залишатися лише в серцях поневолених українців.

По-різному, залежно від «патронату» земель українських, розвивалась і судова система. Правобережна Україна була надовго анексована Литовсько-польським князівством. Тому всі державні інститути будувались тут за зразком метрополії. Відомо, що за третім литовським статутом обов’язки воєводи були потрійними: військові, адміністративні і судові. До того ж, кожний воєвода сам вирішував, як йому вчинити – допускати будь-кого до суду чи ні. Відомо також, що починаючи з Люблинської унії, тобто з середини ХVІ ст., хід історії т.з. Литовської Русі повністю визначається історичним життям Польщі, яка, на той час, також керувалась Литовськими статутами та Магдебурзьким правом.

У той же час, існують певні документальні підтвердження того, що Магдебурзьке право проникало і на територію лівобережної України, сталося це раніше, ніж Україна набула повної залежності від Москви. «...Образец такого самоуправления в торговом и промышленном сословии Петр нашел в старом европейском муниципальном городском строе, который уже прежде его перешел в Малороссию в виде Магдебургского права».¹

Норми ж Магдебургського права регулювали не тільки організацію управління міста, але і цивільно-правові відносини, порядок судочинства та судоустрій, встановляли міри кримінального покарання. І хоча збірник феодального міського права м. Магдебурга було видано ще в ХІІІ ст. на момент об’єднання України з Росією, він являв собою досить прогресивний документ.

Природно, що Магдебурзьке право, при усій своїй прогресивності, на той час, не могло бути сприйнятим до кінця українською психологією. Для нас важливо зафіксувати, що Україна, навіть будучи розірваною на шматки, ніколи не залишалася нижчою на інтелектуальному рівні від своїх покорителів.

Існування інституту адвокатури на території усіх частин України, незалежно від їхньої політичної орієнтації, не могло бути відірваним від системи судочинства та судоустрою.

Історія розвитку судочинства та судоустрою, принагідно й української адвокатури в правобережній Україні, рівно як і в лівобережній, не дає підстав для висновків щодо бурхливого розвитку згаданих інститутів.

У правобережній частині України справа дійшла до підготовки в 1743 р. проекту кодексу «Правил, за якими судиться малоросійський народ», але йому не судилось стати юридичним актом і, коли він і застосовувався, то скоріше як звичаєвий документ.

Цікаво, що «Правила» вперше в Україні вдалися до терміну «адвокат». Кодекс імплементував такі положення, як прийняття присяги, необхідність дотримання етичних норм, щодо конфіденційності, передбачалась безоплатна допомога для неспроможних.

У Лівобережній частині України розвиток подій складався не кращим чином через недотримання Росією угоди про українську автономію. Фактично імперія ігнорувала угоду між нею та Україною про збереження на території останньої автономного устрою. Тут діяло імперське законодавство та судова система з її «ходатаями» і «стряпчими» – людьми, які часто-густо не мали уявлення про істинні цілі та завдання адвокатури.

Саме завдяки реформі 1864 року в Росії виник інститут присяжних повірених, що замінили колишніх ходатаїв, «писак» і «строчилок», що отиралися в судах, заповнюючи вакуум професіональних юристів. Присяжні повірені, тобто особи, яким довірялося вести справи в усіх судах на території Росії, вступаючи до колегії, складали присягу. Потрібно відразу зазначити, що існування присяжного повіреного поза межами будь-якої колегії не передбачалось законом. Хоча таке поняття як Рада присяжних ще значний час було притаманно лише трьом найбільш в імперії центрам – це Санкт-Петербург, Москва і Харків. Звертає на себе увагу така обставина – ні спеціальна література, ні преса того часу не містять свідчень про невдоволення корпоративною організацією присяжних повірених.

У той же час заслуговує на увагу атмосфера високої поваги присяжних повірених до свого керівного органу, до честі і достоїнства своєї професії. Вважалося, що «На присяжному повіреному лежить, перш за все, обов’язок захищати честь, достоїнство та привілеї того стану, до якого він належить. Разом з тим він зобов’язаний вважати для себе за правило, що будь-яке зазіхання на стан – є зазіханням на нього особисто і навпаки, що всяке зазіхання на нього, як члена адвокатури, є зазіханням на увесь стан».

Підсумовуючи сказане, необхідно, на наш погляд, зазначити, що підтримані царським урядом титанічні зусилля відданих своїй справі талановитих і чесних людей свого часу не були марними. Російська адвокатура організаційно і якісно виросла в елітний корпус юристів і за своїми морально-етичними принципами і вимогами залишила позаду деякі європейські адвокатури. Щодо дисципліни присяжних повірених, то вона була настільки суворою, що за свідченням А.Н. Маркова «... такой строгой и беспощадной дисциплины не знает ни одно сословие в России».

У дореформеній Росії Україна числилась у складі регіонів, що входили до так званого Західного краю. Сюди належали дев’ять губерній західної частини європейської Росії, з яких 6 – білоруських та литовських (Північно-західний край) та 3 – українських (Південно-західний край).

У цих губерніях адвокатура була створена і діяла на ґрунті польських конституцій 1726 і 1764 років та литовському Статуті. Згідно з цими актами, адвокати були не лише при головних (губернаторських) та нижчих (повітових та міських) судах, але і при судах духовних.

Введення адвокатури в Західному краї не дало бажаних результатів, оскільки адвокати не користувались повагою у населення. Про це красномовно свідчать друковані періодичні видання того часу: «..Трудно встретить сословие более несимпатичное в западной России, чем адвокаты» – писалось у «Киевлянине».

У такому вигляді адвокатура існувала у Західному краї до того часу, поки царським Указом від 25 липня 1840 р. дію російських цивільних законів було розповсюджено на цю територію. Таким чином місце адвокатів посів діючий на території усієї імперії, інститут присяжних і приватних повірених.

Про роль присяжної адвокатури та судів присяжних часів Російської імперії свідчать виправдувальні вироки судів того часу за справами, які тепер іменують резонансними і до яких була прикута увага як вищої влади, так і всього суспільства. Досить згадати такі політичні процеси як «Справа Віри Засуліч», «Справа Люторичеських селян», чорносотенську акцію у «Справі Бейліса» та багато інших.