Тема 14. Допоміжні галузі знань в роботі адвоката

Психологічні аспекти адвокатської професії. Психологія – наука про душу. Професійна психологія юриста. Психологія слідчого. Психологія судді. Психологія адвоката. Психологія клієнта. Психологія обвинувачуваного. Психологія підсудного. Психологія свідка. Психологія експерта.

Тема 15. Віктимологія в захисній практиці

Віктимологія як відгалуження кримінології. Роль віктимності потерпілого при скоєнні злочину. Використання адвокатом-захисником ролі віктивності потерпілого. Етичні вимоги до адвоката-захисника в питаннях щодо віктимності потерпілого у кримінальній справі.

Тема 16. Етика – невідємна складова адвокатського професіоналізму

Етика – вчення про мораль. Адвокатська етика – ознака високого професіоналізму. Етика при укладенні адвокатом угоди з надання правової допомоги у кримінальній справі. Етика відношень з обвинуваченим. Етика в роботі адвоката на досудовому слідстві. Етика адвоката в судовому засіданні. Етика допиту свідка в суді. Етика допиту потерпілого в суді. Етика взаємин з колегами в судовому засіданні. Поняття адвокатського етикету. Важливість дотримання адвокатського етикету.

Тема 17. Призначення, роль та мистецтво судової риторики

Поняття терміну “судова риторика”. Уміння говорити – одна з найважливіших складових адвокатської професії. Ясність та лаконічність викладення аргументів – найкоротший шлях до розуму та серця слухачів. Ораторами не народжуються. Бездоганне знання справи – запорука упевненості промовця. Судова промова – факти, аналіз, висновок. Етика промовця – показник високого професіоналізму.

Тема 18 Інші галузі допоміжних знань

Комп’ютерні технології на службі юриста. Користування комп’ютерними програмами як засіб збагачення правових знань. Проблема вибору оптимальних програм юридичного спрямування. Створення банку процесуальних документів. Ефективність використання інтернету.

Конспект лекцій

Змістовий модуль 1

Тема 1. Філософсько-історичні витоки адвокатури

1.1. Геоісторія доримського судочинства та професійного захисту

Пошук справедливості в людському суспільстві – це вічна тема. Навіть у ті часи, коли люди ще не тільки не знали такого слова як справедливість, але й були ще досить далекі від формування суспільного уявлення про таку моральну категорію, зіткнення індивіда з грубим насильством з боку собі подібних, зазнання втрат та збитків з волі сильнішого тощо не могло не породжувати обурення та усвідомлення несправедливості скоєного останнім.

Безліч та різноманітність ідей, вчень та шкіл, що виникала в різних, далеких одна від іншої країнах, ґрунтувались навколо певних проблем, що турбували людство, будили думку і спонукали до пошуку шляхів їхнього вирішення. Такими, на думку В.О. Бачиніна, були: сутність держави та права, відносини особистості і держави, природа влади та справедливості, причини схильності людей до злочинів (перекл. з рос. авт. Д.Ф.).¹

Повне усвідомлення цієї філософської проблеми, аж до спроби її вирішення, було під силу лише суспільству, культура якого піднялася до розуміння необхідності виокремлення з різноманіття ідей, шкіл та напрямків – таких, що максимально відповідали б стану розвитку даного суспільства, його національному духу та ментальності.

За теорією німецького філософа Гегеля «вісь світової історії» збігається з появою та життям Ісуса Христа, а, відтак, історія поділяється на два періоди, з яких – перший до Христа і другий – після нього. Набагато пізніше, критично розвиваючи теорію Гегеля, К. Ясперс створив концепцію світогляду, за якою вісь історичного процесу дійсно існує, але початок і кінець періоду існування такої вісі охоплюється шістьма століттями – з VIIІ ст. до н.е. по II ст. н.е.

Саме на цей період історії припадає могутній сплеск розвитку людської думки, філософських вчень та шкіл, культури. Саме на цей період припадають перші спроби дати визначення поняттю справедливості, які збігались по своїй суті, не зважаючи на відстань та час.

Найбільш давніми, документально засвідченими спробами сформулювати поняття справедливості були – створена семітськими племенами та іудеями – Біблія, твори філософів Китаю та Греції.

Формування давньокитайської цивілізації відносять до початку ХІІІ століття до н.е. Одне з положень, існуючих на той час, щодо імператорської фамілії, проголошувало, що, коли правитель виявлявся несправедливим та порочним, то Небо могло позбавити його сакральної благодаті.

Видатний китайський мислитель Лао-Цзи вважав за недоцільне боротися з природним лихом чи переробляти природу, а сприймати її такою, яка вона є. Згідно з вченням його учня Конфуція (Кун-цзи 551-479 рр. до н.е.), мудрим та досконалим є той, хто «не робить іншим того, чого собі не бажає», хто шанує старших, шанобливий з рівними, володіє почуттям обов’язку та справедливості, прагне до знань.

Сюди слід також віднести ряд положень конфуціанства датованих серединою I тисячоліття до н.е. Конфуцій вважав за доброчинство, коли вчитель в особистій поведінці – ввічливий, на службі – точний, людяний та справедливий до людей.

Одним із найдавніших, відомих на цей час, письмових джерел, де автори звертаються до поняття справедливості є Біблія, яка бере свій початок у XIII ст. до н.е. і завершена в ІІ ст. н.е. «Бог – це ще і верховний Суддя, суворий, але справедливий» (Курсив авторський).

Саме в десяти заповідях Моісея та заповідях іудейського царя Соломона викладені вимоги, що були для того часу верхом справедливості.

Яскравими та завершеними в своїй досконалості на ті часи (V-VІ ст. до н.е.) в питаннях культури та філософії були досягнення грецьких філософів. Так, грецькі досократики вважали, що лише через міру та справедливість людині відкривається шлях до космічних гармоній та вищої досконалості. Платон (427-347 р. д.н.е.) вважав, що «Доброчинність як ідея співпадає зі справедливістю, тобто з правильним співвідношенням душевних сил». До доброчинності ж він відносить три основні грецькі риси: мудрість, хоробрість та стриманість чи помірність. Це означає, що розуміння несправедливості в народі існувало вже задовго до того, коли мислителі того часу прийшли до необхідності дати наукову теоретичну оцінку даному соціальному явищу.

Саме Платону належить спроба дати визначенню поняття справедливості в суспільному житті. Для нього – це такий соціальний устрій, де присутні мудрий розподіл праці між станами, де всякий успішно займається своєю справою та існує твердий і надійний правопорядок.

Поступово, суспільство в різні періоди та в різних формах, шляхом введення певних звичаїв та санкціонованих державою правил поведінки, прагнуло обмежити індивідів, схильних до проявів егоїзму, що спирався на грубе насильство, тобто до несправедливості.

Ще в 10 біблійних заповідях ми знаходимо висловлювання, що мають суто судовий характер і збереглися в незмінному вигляді і первозданному призначенні до наших часів. Одна із заповідей Моісея говорить: «Не лжесвидетельствуй». І сьогодні лжесвідчення визнаються злочином, що карається в судовому порядку.

Вивчаючи євангельські проповіді Ісуса Христа – гігантської історичної постаті, в тій частині, де він трактує біблійну заповідь Моісея «Не вбий», ми знаходимо таку настанову: «Хто скаже брату своєму «пуста голова», підлягає суду». З цього висловлювання можна зробити лише один висновок, що на території Іудеї до завоювання останньої Римом існували суди. Скоріше за все, це були релігійні суди, оскільки іудейська державність трималась на релігійних засадах. Крім того, нам відомо, що сам Ісус Христос був засуджений до смертної кари одноосібно прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, який у своєму рішенні повністю спирався на рішення Синедріону – вищого релігійного органу Єрусалиму. Свою незгоду з несправедливим, на його погляд, рішенням Синедріону та відмежовуючись від нього, Пілат підкреслив висловами, що навіки увійшли в історію та стали символом пасивного відмежування від участі в певних діяннях: «Я умиваю руки».

Існують літературні джерела, які свідчать про наявність судів та інституту захисників в Єгипті, але відомостей щодо такого високого розвитку юстиції як у Греції, а потім і в Римі, немає. Давній Єгипет у досліджений період історії також досягнув значного ступеня юридичного розвитку. Існували постійні суди. Процес з усного та гласного, яким він буває на нижчих ступенях культури, вже обернувся в писемний та таємний. За свідченням грецького історика Діодора Сіцілійського (80-29 рр до н.е.) обидві позовні сторони двічі обмінювались позовними паперами, а після того ухвалювалось рішення. «Таким чином», – каже Діодор: «єгиптяни вирішують усі позови, вважаючи, що промови захисників сильно замінюють справедливість». Згідно з його твердженням, єгиптяни побоювались, щоб штучні хитрощі та красномовність ораторів «не спонукала суддів пом’якшувати суворість законів та відноситися з меншою увагою до вимог справедливості».

Найвищого рівня розвитку судової системи, який реально передував виникненню інституту захисту, досягли Афіни – найдемократичніша держава давнього рабовласницького світу.

Безпосередній поштовх до злету ораторського мистецтва дали знамениті закони Солона. Ці закони передбачали, що кожен афінянин повинен особисто захищати свої інтереси у суді. Судовий процес Греції, на той час, уможливлював і приймав до уваги мистецтво ораторського викладення перед судом позиції сторін. Оскільки далеко не всі були здатні захищатися в суді самостійно, це привело до появи логографів, що складали виступи по судових справах.

Реальним поштовхом до виникнення та розвитку інститутів представництва та захисту, що згодом стали основним змістом діяльності адвокатури, а відтак і провісником формування адвокатського стану, слід вважати появу судів, де в якості основного принципу було запроваджено змагальність.

Тенденція до використання захисників на суді набирає сили з розвитком ораторського мистецтва в Греції на фоні його затребуваності в політичній та судовій сферах.