14.1. Практична психологія

Можна назвати декілька юридичних професій, повсякденна реалізація яких не є можливою без певного занурення в людську психологію. Слідчий, суддя, адвокат – це посади, основна особливість яких – повсякденне спілкування з людьми в нестандартних, а частіше за все, в стресових та вкрай напружених ситуаціях, в умовах постійної боротьби інтелекту, життєвих настанов, різного виховання, звичок, що в своїй сукупності формують психологію людей.

При цьому слід ураховувати, що для згаданих професій психологія – це лише один із інструментів досягнення певних результатів у конкретній справі, де найвища ціна – це, нерідко, доля людини. Отже, знання законів психології, досвід вдумливого спілкування та схильність до аналізу і синтезу інформаційного масиву – це ті важелі, наявність яких значно полегшує вирішення найскладніших завдань.

У той же час, не можна не відмітити, що, коли для слідчого чи судді психологія – це лише інструмент вирішення локального питання, досягнення певного (позитивного чи негативного) результату, то в роботі адвоката, психологія – це постійний фактор співпраці і розбудови взаємин з клієнтом на тривалий період.

Слідчий працює з людьми в кабінетній тиші і, здавалось би, – це якраз і є ідеальні умови для психологічних вправ. Але слідчий – це офіційна особа, державний чиновник, що виконує дуже специфічну функцію – працює на розкриття злочину. За ним влада, і сам він наділений офіційними повноваженнями. З іншого боку, він завжди відчуває дефіцит часу. Слідчого і обвинувачуваного розділяє бар’єр офіційності та недовіри. І, на жаль, частіше за все, більшість слідчих при розслідування конкретних справ, схильні користуватися саме своїми владними можливостями, а не вдаватися до психологічних експериментів. Слідчий виконує конкретне завдання і потрібно мати дуже велике бажання, певні здібності і надлишок часу, щоб за таких умов витрачати час і сили, налаштовуючи підозрюваного, обвинувачуваного чи свідка на розкриття його психологічних настанов, на щиру та відверту розмову. Та не всі мають таку можливість. Значна кількість слідчих діє за формулою «сила є – більше нічого не треба». Ця, надзвичайно живуча тенденція, вперто мандрує крізь століття та епохи, кордони та державні устрої.

Суддя спілкується з підсудними, свідками на людях і в офіційних рамках судового процесу. Тут не завжди є час і відповідні умови для психологічних спостережень і досліджень. При великій кількості людей – близьких і чужих, доброзичливих і ворожих, зацікавлених і байдужих, важко психологічно розвантажити людину, змусити підсудного чи свідка розкритися до кінця. І тільки значний, набутий довгими роками досвід, компенсує брак часу, відведеного на процесуальне спілкування.

За довгі часи адвокатської практики зможу назвати лише кілька суддів, яких справді цікавив психологічний стан підсудного, свідка, потерпілого при допиті останніх під час судового розгляду справи. Переважна більшість суддів ніяк не переймається психологічними проблемами учасників судового процесу. Більш того, порою, без усякої потреби і користі для інтересів справи, настільки бездушно і грубо втручаються в глибоко інтимні питання, що це тягне за собою катастрофічні наслідки.

Адвокат не може дозволити собі розкіш – ігнорувати психологічний стан клієнта, його особистісні риси, звички та характер. Він – єдина офіційна особа, якій підзахисний може відкритися, не побоюючись розголошення довіреної таємниці. І саме тут розкривається правдиве обличчя людини – мотиви і наміри, відношення до скоєного і його наслідків – виявляється її особистість та психологія.

Адвокату доводиться щоденно стикатися з такими індивідуальностями в особливому, стресовому стані. Тільки знання психології людини, уважна спостережливість та професійний досвід допоможуть адвокатові зробити вірний висновок та прийняти адекватне рішення щодо оцінки вчинків та адекватного сприйняття інформації свого візаві: відвідувача, підзахисного, свідка.

Від цієї оцінки, в значній мірі, а то і повністю залежить подальша поведінка самого адвоката, його позиція у справі та прийнятті рішень у конкретних ситуаціях. Хоча, нерідко, цього виявляється замало.

Адвокатура, мабуть, єдина професія, яка, в ідеалі, потребує гармонійного поєднання досконалого знання своєї справи з загальною культурою, мистецтвом володіння словом, наявністю природного чи вихованого такту, мужності та вміло дозованої принциповості на фоні генетичної потреби заступництва.

Мої спостереження за групою колишніх моїх студентів, що пішли шляхом своїх батьків до адвокатури, на жаль, виявились не дуже втішними. З 8 лише один став справжнім адвокатом, якого, в разі необхідності, я порекомендував би в якості захисника. 7 як адвокати не відбулися.

Знання доведеться вдосконалювати все життя. Культура набувається безперервним самовихованням. Відсутність ораторських здібностей можливо компенсувати бажанням та наполегливою повсякденною роботою над собою. Такі риси, як мужність та принциповість, диктуються розумінням необхідності та мобілізацією вольових якостей людини.

Стежка природженого правозаступника завжди важка і далеко не кожному під силу. Але тільки ця унікальна риса характеру, якщо вона у нього є, здатна компенсувати адвокату серйозні психологічні та моральні навантаження під час захисту в суді злочинця проти якого Закон, суспільство та аудиторія судового залу (а, буває, і власна душа). Тільки наявність цієї риси характеру дозволяє адвокатові, незважаючи на гнів та обурення (частіше за все обґрунтовані) суспільства, мобілізувати свої мужність та твердість у відстоюванні тих законних прав та інтересів підсудного, про які забувають, під важким тягарем ненависті до скоєного злочину, всі інші.

Людина, що добровільно обирає важкий адвокатський хліб, мусить твердо знати – дорога її не буде услана квітами, а шлях до вершин не буде легкою прогулянкою. Але прийде час, коли єдина, врятована від незаслуженої кари людина і її близькі назвуть Вас, шановний майбутній адвокате, спасителем і це буде найвищою нагородою, на фоні якої всі біди видадуться мізерними.

Іноді відбувається навпаки. Людина ніколи не прагнула до юриспруденції і навіть ніколи не мріяла про адвокатські лаври, але доля розпорядилась так, що на якомусь життєвому етапі довелось розпрощатися з успішною кар’єрою і «попасти» в адвокати, і тільки тут вона дізналась про свої істинні здібності і по-справжньому відчула дійсну значимість і потребу адвокатської праці, її складнощі та тріумфи.

Загалом же, професія адвоката, набута за покликанням, чи людиною сумлінною та відповідальною за характером – це важкий інтелектуальний, і далеко не завжди вдячний, труд. Труд, який, за рідким виключенням, не має перерви, відпустки та будь-якої паузи. Неминуче, професія адвоката, як, між іншим і будь-яка – інша, впливають на характер носія професії, формуючи в нього певну психологію, стиль та почерк.

Комбінація таких факторів, як професійна самостійність, фінансова незалежність від держави, конкуренція на ринку послуг, причетність до сфер слідства та судочинства, персональна відповідальність, роль потенційного «спасителя» створює узагальнений соціальний образ адвоката.