1.3 Ренесанс європейської адвокатури

У період європейського Відродження становлення адвокатури відбувалася в різних країнах по-різному. На тлі тривалого руйнівного Середньовіччя, залишки якого ще тяжіли над Європою до початку XVI століття, з’являлись нові народи і народжувались держави, перед якими відкривались невідворотні перспективи майбутнього соціального та державного прогресу.

Вибухнувши на благодатній апенінській території десь на початку XІV століття, епоха Відродження поступово, обходячи з великими труднощами заповідники середньовіччя і феодалізму, невпинно і переможно завойовувала європейські простори.

З появою державного устрою та судових установ відроджувався, заснований на берегах Тібра і збережений історичними анналами, інститут судового захисту – адвокатура.

В Англії роль перших захисників у спорах приписують так званим фехтувальникам, які пропонували свої послуги, мандруючи з міста до міста ще в ХІІІ ст. Офіційна роль захисників (баристерів) у суді була визнана вперше королем Англії Едвардом. Слід зазначити, що саме англійська адвокатура вдалася до більш-менш вузької спеціалізації в певних галузях права, про яку згадується у праці І.Ю. Гловацького. Це: 1. Конституційне право. 2. Історія права. 3. Право судочинства. 4. Майнове право. 5. Публічне право.

Адвокатурі Німеччини відводиться виняткова давність походження – до часів християнства. Але лише за часів Відродження вона зазнала свого юридичного визнання та законодавчого оформлення. І хоча згадки про адвокатуру зустрічаються в більш ранніх законах, одними з найважливіших віх відродження німецької адвокатури визнаються закони від 1555 р., якими вводилася присяга, від 1654 р., визнавалась морально-етична складова адвокатської діяльності, та Баварський кримінальний кодекс 1753 р.

Історично ранні кроки в сенсі запровадження адвокатури зроблені Галами, що населяли територію нинішньої Франції. Як це нерідко відбувається в історії, прогресу народів сприяють кровопролитні війни. Гали за свій прогрес в праві заплатили велику ціну. Іноді зустрічається: «До честі римлян, вони після захоплення ними Галії, не запроваджували там своє право проти волі місцевого населення. Воно добровільно сприймало римське право як своє».¹

Необхідно відмітити, що шлях адвокатури до свого загального визнання в Росії був нелегким і навіть тернистим. Усі, без винятку, диктатори розглядали представників цієї професії, майже як своїх особистих ворогів. Росія не була виключенням. Катерина ІІ свого часу писала: «Адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут поступать моим началам». Трохи пізніше Микола І, наставляючи Голіцина, вирік: «А кто погубил Францию, если не адвокаты. Нет князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них». Такі погляди панували не тільки в кріпосній Росії, але і на освіченому Заході. «Я бажаю, – заявляв Наполеон Бонапарт, – щоб можна було відрізати язика адвокату, який користувався ним проти уряду». А трохи раніше в сусідній Німеччині Фрідріх Великий іменував адвокатів «п’явками». В.І. Ленін (Ульянов) відкрито ганьбив своїх колег, обзиваючи останніх «буржуазной сволочью». Й.В. Сталін характеризував адвокатський стан нецензурно.

І все ж, незважаючи на різко негативне особисте відношення до адвокатури, більшість зазначених правителів вимушені були піти на створення такого інституту, як захист прав обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власного бажання. Прогресивно налаштовані державні та політичні особи, а згодом і цілі версти суспільства розуміли, що інквізиційне судочинство є несумісним в умовах народження демократичних ідей, пропагуючих рівність, свободу, справедливість. Існування істинно справедливого судочинства можливе лише за наявності інституту захисту від обвинувачення. А останнє є можливим лише за умов існування інституту незалежної адвокатури.

Про адвокатуру США неможливо говорити, як про єдиний організм, керований якимсь федеральним законом чи іншим нормативним актом. Тут доречно згадати знайомі слова з української класики: «Кожному городу нрав і права». У кожного штату держави є своє розуміння статусу адвоката. Між цими уявленнями досить значна невідповідність. Головною рисою американської конституції, як і окремих штатів, є наголос не на питаннях регламентації чи розбудови адвокатури, а на декларації права обвинувачуваного на захист. Характерним для організації адвокатури США є створення на добровільних засадах сильних місцевих асоціацій штатів, які, знову ж таки добровільно, об’єднуються в Американську асоціацію адвокатів, яка існує близько 130 років. Федерації та асоціації штатів не є залежними від Федеральної асоціації. Але рекомендацій останньої в питаннях з юридичної етики вважають за потрібне дотримуватись.