1.2. Юстиція давнього Риму

Виникнення та утвердження легісакційного судового процесу (legis astsones – законні дії) в давньому Римі (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) стало періодом народження адвокатури. Розгляд справ проходив у дві стадії, з яких перша – розгляд справ претором – мала за мету підготувати справу до розгляду, а друга – розгляд по суті. Новий процес означав розгляд справи на основі закону, тобто, був урегульований певними нормами та приписами.

Подальші зміни в судочинстві удосконалювали процес та запроваджували відносини судового представництва. Нова форма судочинства сприяла виникненню інституту довірительства та представництва, а згодом і адвокатури.

Тут необхідно застерегти від ототожнювання понять адвокатура і представництво, які, на той час, по своїй суті розумілися як зовсім різні інститути. Римське право дуже ясно вказало цю різницю, окресливши мету представництва. «...Та обставина – говориться в інституціях Юстиніана, – що від чужого імені не дозволялось ні позивати, ні відповідати на суді, спричиняла немалу незручність, то люди почали судитися через повірених. Бо ж і хворобливість, і вік, і необхідність подорожі та багато інших причин часто заважають їм вести свої справи особисто». Введення інституту представництва було значним прогресивним кроком як в здійсненні судочинства, так і в напрямку створення адвокатури. Представником могла бути будь-яка особа, якій вірив довіритель. Від представника не обов’язково вимагалося знання законів.

Незрівнянно ширші вимоги висуваються до адвокатура. З розвитком економічних правовідносин, збільшенням кількості законодавчих актів та ускладненням законодавства виникає потреба в фахівцях, які б прийняли на себе виконання тих чи інших доручень від людей, позбавлених можливості розібратися в заплутаних лабіринтах законів. Так, поступово з’являються люди, які обирають таку діяльність своєю професією – адвокати.

Широка затребуваність інституту довірительства пояснюється життєвою необхідністю доручати, в певних випадках, здійснення певних юридичних дій тій чи іншій особі в інтересах іншої особи. «Він (інститут) надає можливість, – каже Гордон, – здійснювати через представників свою юридичну діяльність таким особам, які самі не можуть цього зробити через будь-які природні, юридичні та моральні перешкоди (хвороба, віддаленість місця діяльності, відсутність правочинності, невміння захищати свою справу на суді і т.ін.)».

Як бачимо, головною метою представництва римляни вважали позбавлення позивача необхідності особистої явки до суду, нерідко, з різних мотивів, дуже обтяжливої для потерпілого чи позивача.

Якщо за основу адвокатури брати модель, що сформувалась в рамках романо-германської правової системи, до якої, де-юре, належить і Україна, то всі дослідники і достатньо солідні видання сходяться на тому, що адвокатура у тому вигляді, як вона існує сьогодні, виникла на території Риму часів республіканського періоду, десь на межі ІІІ-ІІ століть до нашої ери. У всякому разі ми маємо дані про закон Ліцінія, що датується 204 р. до н.е.

Назва професії пішла від латинського advokatus (advokare) «закликаю на допомогу». В цю епоху адвокатура діяла як приватний інститут. В імператорському Римі адвокатура набула стану особливої корпорації при суді, з чітким регулюванням умов адвокатської практики, прав та обов’язків адвокатів.