22. Принцип заборони застосування сили та загрози силою.

За юридичною силою: має імперативний характер

Історичне становлення:

В доктрині міжнародного права існують різні погляди на становлення принципу заборони застосування сили або загрози силою. М.В. Філімонов і К.А. Бекяшев вважали, що принцип заборони застосування сили або загрози силою має давню історію становлення і розвитку, починаючи з моральних засад, викладених у ХІІІ—ХІV ст. Яном Коменським і королем Чехії Іржі Подебрадом. І. І. Лукашук, Р. А. Мюллерсон, В. М. Федоров вважали, що становлення цього принципу міжнародного права почалося після Жовтневої революції. Г. В. Ігнатенко і О. І. Тіунов мають іншу точку зору. Вони розпочинають становлення цього принципу з Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Г. І. Тункін і А. М. Талалаєв вважають, що принцип незастосування сили або загрози силою з’явився в міжнародному праві у період між двома світовими війнами. Ю. М. Колосов, В. І. Кузнєцов та Б. М. Клименко притримуються точки зору, що вперше цей принцип з’явився у Статуті ООН.

Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. -- кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного механізму – Постійного третейського суду (заснованого 1900 р.).

Женевський протокол про мирне врегулювання міжнародних конфліктів 1924 р -- будь-яка агресивна війна також кваліфікувалася як «міжнародний злочин»

Паризький договір від 27 серпня 1928 р. «Про відмову від війни як знаряддя національної політики» («Пакт Бріана — Келлога») -- забороняв вдаватися до війни як засобу національної політики.

26 червня 1945 р. Статут ООН -- 3. Все Члены Организации Объединенных Наций разрешают свои международные споры мирными средствами таким образом, чтобы не подвергать угрозе международный мир и безопасность и справедливость; (ст. 2 п. 3)

4. Все Члены Организации Объединенных Наций воздерживаются в их международных отношениях от угрозы силой или ее применения как против территориальной неприкосновенности или политической независимости любого государства, так и каким-либо другим образом, несовместимым с Целями Объединенных Наций; (ст. 2 п. 4)

«Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства» Комісії міжнародного права ООН У Кодексі, зокрема, зазначено, що принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб’єктів міжнародного права без винятку. Проект Кодексу покладає на них такі зобов’язання:

• утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої);

• утримуватися від загрози силою;

• утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав;

• відмовитися від актів репресії за допомогою сили;

• відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів.

(пит. 24 – види законного застосування сили. Можна приплести Діяльність РБ до правових гарантій)

Цікавим у аспекті дослідження принципу заборони застосування або загрози силою є власне поняття сили. Воно включає, передусім, агресивну війну, що класифікується як злочин проти миру. Заборонена навіть пропаганда агресивної війни. Агресія представляє собою застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави. З цього випливає, що беруться до уваги досить широкомасштабні воєнні дії, які здатні поставити під загрозу суверенітет, територіальну недоторканність держави. Варто зазначити, що прикордонні інциденти такими не вважаються.

Прийняте Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. визначення агресії містить перелік дій, що представляють собою акти агресії, незалежно від того чи мало місце формальне оголошення війни. До них віднесені наступні дії:

1. Вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави; будь-яка воєнна окупація, якою б короткотривалою вона не була, якщо вона була результатом вторгнення або нападу. Це стосується і анексії території держави в результаті застосування сили.

2. Застосування зброї однієї держави проти територіальної цілісності іншої держави, навіть якщо воно не супроводжується вторгненням збройних сил.

3. Напад збройних сил однієї держави на збройні сили іншої.

4. Застосування збройних сил однієї держави, що перебувають за згодою з країною перебування на її території у порушення умов такого перебування.

5. Дії держави, що надала дозвіл іншій державі для використання її території з метою здійснення актів агресії.

6. Направлення державою збройних банд, груп, а також регулярних сил або найманців на територію іншої держави з метою застосування проти неї збройної сили.