Після вивчення теми ви повинні вміти:

• визначити, норми міжнародного договору, які підлягають застосуванню до певних відносин в сфері інтелектуальної власності, та її чинність на території України; визначати співвідношення положень міжнародного договору та національного законодавства;

• тлумачити положення міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності;

• знати склад, структуру та сферу діяльності міжнародних організацій у сфері інтелектуальної власності.

4.1. Базові поняття міжародно-правової охорони прав інтелектуальної власності

Одним із способів погодження питань правової охорони і захисту прав інтелектуальної власності на міждержавному рівні є встановлення в міжнародних актах правил поведінки (норм), які будуть обов’язковими для всіх держав - учасниць. Міжнародні правовідносини створюється на консенсуальній основі, тобто на основі угод (договорів) між державами. Договори реалізують волю держави, тому держава має діяти в інтересах поставленої мети, яка закріплена в нормах міжнародного договору.

Національна охорона прав інтелектуальної власності, яка склалась наприкінці ХІХ століття в більшості країн світу, вимагала доповнення міжнародними угодами в даній галузі. Необхідність укладання міжнародних договорів в сфері інтелектуальної власності була обумовлена прискореними темпами розвитку політичних і культурних зв’язків, зокрема, підвищенням рівня освіти населення, удосконаленням методи розповсюдження літературних і художніх творів, розвитком преси, видавничої справи, становленням національних мов, а також розвитком економічних відносин між державами, вивезенням товарів, новітніх технологій, маркувань, які ідентифікували ці товари.

В той час законодавчі акти більшості країн світу, які регулювали відносини в сфері інтелектуальної власності, не встановлювали режиму правової охорони результатів інтелектуальної діяльності іноземців.

В результаті укладання міжнародних договорів, їх положення були введені в національне законодавство країн-учасниць. Поступово розроблялися загальні правові системи груп країн по охороні певних об’єктів інтелектуальної власності (Союзи), що створювало переваги для учасників такої групи.

Оскільки регулювання прав інтелектуальної власності є виключною прерогативою держави, необхідно встановити межі втручання держави в приватне життя людини, її особисті інтереси. Тому прийнято розподіляти публічні і приватні правовідносини. Публічними правовідносинами є все те, що відноситься до держави, а в предмет приватне право входить все те, що складає користь для окремих осіб. Відповідно до Угоди ТРІПС право інтелектуальної власності визнається приватним правом (ст. 1). Таким чином, міжнародне регулювання відносин в сфері інтелектуальної власності є предметом міжнародного приватного права.

В міжнародному праві під міжнародним договором розуміють міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування (ст. 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 року)

Класифікація міжнародних договорів може здійснюватися за різними критеріями:

за кількістю учасників договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. В двосторонніх договорах приймає участь дві держави, багатосторонніми є договори, в яких приймає участь три і більше держави;

за змістом міжнародні договори можуть бути установчими (наприклад, Стокгольмська конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 року) та нормовстановлюючими (наприклад, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року);

за порядком приєднання інших учасників міжнародні договори можуть бути відкритими і закритими. До відкритих договорів може приєднатися будь-яка держава; для приєднання до закритих договорів необхідна спеціальна погодженість із іншими учасниками договору.

Основні принципи міжнародного договірного права закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів, яка вступила в силу 27 січня 1980 року (далі – Віденська конвенція). Дана Конвенція застосовується до договорів, які укладені суб’єктами публічного права – державами, зовнішньоекономічними організаціями.

Віденська конвенція закріпила основні принципи міжнародного права, які відносяться до всіх договорів, прийнятих міжнародними організаціями. Суть цих принципів зводиться до такого:

кожний чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (ст. 26 Віденської конвенції);

норми міжнародних договорів мають пріоритет над нормами національного законодавства (ст. ст. 27, 29, 46 Віденської конвенції);

договори не мають зворотної сили (ст. 28 Віденської конвенції);

договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору (ст. 31 Віденської конвенції)

Учасниками міжнародних договорів, відповідно до Віденської конвенції, є суб’єкти міжнародного публічного права - держави та міжнародні організації. Для них з цих договорів виникають міжнародно-правові права та обов’язки. Але користувачами погоджених на міжнародному рівні правил правового режиму інтелектуальної власності є суб’єкти приватного права – фізичні та юридичні особи, їх структурні підрозділи та об’єднання юридичних осіб. Таке положення притаманне для значної кількості міжнародних договорів.

Міжнародний договір є чинним на території України за умови, що Верховна Рада України надала згоду на його обов’язковість, при цьому нормам договору надається пріоритет, якщо у ньому містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом національного законодавства України (ст. 10 ЦК України).

Право інтелектуальної власності в основному регулюється на національному рівні. На міжнародному рівні ці права врегульовують порядок застосування національного законодавства в цій сфері та умови міжнародної торгівлі об’єктами інтелектуальної власності.

Сукупність міжнародних конвенцій в сфері інтелектуальної власності створює міжнародно-правовий порядок регулювання прав інтелектуальної власності.

В міжнародному праві існує декілька класифікацій міжнародних договорів про інтелектуальну власність. Найбільш поширеною є класифікація за об’єктами правової охорони:

договори про охорони авторських і суміжних прав;

договори про охорону об’єктів промислової власності.

Інша поширена класифікація міжнародних конвенцій в сфері інтелектуальної власності розподіляє всі договори на такі групи :

договори про охорону об’єктів права інтелектуальної власності;

договори про реєстрацію об’єктів права інтелектуальної власності;

договори про класифікацію об’єктів права інтелектуальної власності.