4.2. Міжнародні договори в сфері авторського права і суміжних прав

Правовою основою міжнародної системи охорони авторських прав є Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р.

В середині ХІХ століття необхідність прийняття міжнародного договору в сфері правової охорони авторських прав особливо гостро постала в країнах Європи, переважна частина населення яких розмовляла однаковими мовами, зокрема, Франція, Швейцарія, Бельгія, Германія, Австрія, Велика Британія. Книги в цих країнах передруковувалися з мінімальними затратами і великими тиражами без погодження з авторами первинних творів та без виплати винагороди за таке використання. Тому первинними цілями міжнародного договору було закріплення мінімального обсягу правової охорони авторських прав.

В рамках проведення переговорного процесу по розробці і створенню міжнародного договору по охороні авторських прав було проведено три дипломатичні конференції (у 1884, 1885, 1886 роках). На Міжнародній конференції в Берні був підписаний перший текст Конвенції про охорону літературних і художній творів, учасниками якої були Бельгія, Велика Британія, Гаїті, Германія, Іспанія, Італія, Ліберія, Туніс, Франція, Швейцарія, які утворили Бернський Союз. 5 грудня 1887 року Бернська конвенція вступила в силу. В результаті Берлінської конференції 1908 року були переглянуті практично всі положення Бернської конвенції і Конвенція набула форму, яка діє до нашого часу. Дана Конвенція переглядалася декілька разів і для різних країн-учасниць вона діє в різних редакціях. Україна приєдналась 31.05.1995 року у редакції Бернської конвенції 1971 року. Положення цієї Конвенції закріплюють міжнародні стандарти охорони творів та є основою сучасного механізму охорони авторських прав на міжнародному і національному рівнях.

Бернська конвенція включає преамбулу, 38 основних і 6 додаткових статей.

Мета Конвенції визначена в преамбулі і полягає в бажанні країн-учасниць охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їх літературні і художні твори.

В Конвенції закріплені такі основні принципи охорони авторських прав:

1. національного режиму - для громадян країн-учасниць створене загальне правове поле захисту авторських прав на літературні та художні твори, які вже опубліковані та неопубліковані, відповідно до їх національного режиму;

2. територіальності - охорона надається громадянам країн, які не є учасницями Бернської конвенції, на твори, які опубліковані в країні Союзу або в країні союзу та в країні, яка не є учасницею Союзу, одночасно;

3. автоматичної охорони - національне законодавство надає правову охорону творам без будь-яких формальностей;

4. мінімальних стандартів – закони кожної держави повинні забезпечувати основні, гарантовані рівні захисту авторських прав;

5. ретроактивної охорони – охорона творам повинна надаватися у визначені в Конвенції строки незалежно від дати приєднання держави до даної Конвенції (ст. 18).

Основними положеннями Конвенції є:

• закріплення відкритого переліку об’єктів авторського права, що підлягають правовій охороні (ст. 2). Для деяких творів Конвенція встановила положення про факультативну охорону (кожна держава сама визначає, в якій мірі їй забезпечити охорону таких об’єктів): офіційні тексти, твори ужиткового мистецтва, промислові зразки і малюнки, лекції та публічні виступи (ст. 2 bis), твори народної творчості (ст. 15);

• визначення поняття «випуск в світ», яке має значення для можливості вимагати охорони та для встановлення обсягу охорони (ст. 3) та поняття «країна походження», визначення якого впливає на застосування самої Конвенції та інших міжнародних договорів (ст. 5)

• встановлення строку охорони авторських прав – протягом життя автора та 50 років після смерті автора (ст.7), та незалежність надання правової охорони від існування відповідної охорони або строку її дії в країні походження твору;

• закріплення поділу прав на особисті немайнові права автора та виключні майнові права (ст. 6 bis). При цьому кожна держава може деталізувати коло наданих прав і сферу їх діяльності, але не менші, ніж ті, що встановлені Конвенцією;

• проголошення принципу використання виключних прав відповідно до чесних звичаїв;

• передбачення можливості вільного використання творів (ст. ст. 9, 10, 10 bis), що підлягають правовій охороні, у передбачених випадках без згоди власника авторських прав і без виплати йому винагороди за таке використання;

• встановлення примусових ліцензій, які є результатом застосування закону, а не використанням власником авторського права свого виключного права надавати дозвіл на відповідне використання свого твору (ст.ст.11 bis, 13);

• закріплення права слідування для творів образотворчого мистецтва (ст. 14 ter) - право дольової участі від будь-якого продажу оригіналів твору;

• встановлення відповідальності у вигляді накладання арешту на контрафактні примірники, що випущені в світ з порушенням авторського права (ст. 16).

Невід’ємною частиною Бернської конвенції є Додатковий розділ, який встановлює спеціальні правила відносно країн, що розвиваються (ст. 21). В ньому передбачаються спеціальні положення для країн, що розвиваються, які полегшують вирішення питань перекладу і відтворення творів, країнами походження яких є інші країни Бернського Союзу. Країни, що розвиваються, можуть не виконувати вимог про мінімальний рівень охорони виключних прав на переклад і виключних прав на відтворення твору. Такі країни можуть використати можливість видання невиключних і примусових ліцензій, що надають можливість:

• здійснювати без згоди автора переклад творів для використання в школах і університетах або з метою дослідження;

• відтворювати твори, які охороняються відповідно до Бернської конвенції, виключно для систематичного навчання. Такі ліцензії можуть видаватися тільки компетентними органами після вчинення певних процедур будь-якій особі або організації своїх країн.

Бернська конвенція виступає гарантом високого рівня міжнародної охорони авторського права. В рамках Бернської конвенції та з метою вдосконалення регулювання відносин в сфері авторського права ВОІВ були розроблені і прийняті такі міжнародні угоди: Договір ВОІВ по авторському праву 1996 року, Договір ВОІВ про виконання і фонограми 1996 року.

Положення Бернської конвенції встановлювали високий рівень охорони авторських прав, який не міг бути дотриманий більшістю країн Латинської Америки, країнами Східної Європи та Азії. З метою приєднання до єдиною міжнародної системи охорони авторських прав у 1928 році Лігою Націй було прийнято рішення про розроблення міжнародного договору, який би зміг інтегрувати до нього більшість країн світу. Розробку такого проекту було доручено Інституту інтелектуального співробітництва Ліги Націй (правонаступником є ЮНЕСКО). На Женевській міжурядовій конференції по авторському праву у 1952 році 50 країн-учасниць підписали Всесвітню конвенцію про авторське право. Другу редакцію цієї конвенції прийняли у 1971 році на Паризькій Міжнародній конференції держав – членів ЮНЕСКО. Таким чином існує дві редакції Всесвітньої конвенції про авторське право: Женевська 1952 року (вступила в силу у 1955 році) і Паризька 1971 року (вступила в силу у 1974 році). Радянський Союз приєднався до Всесвітньої конвенції про авторське право у 1973 році в редакції Женевської конвенції 1952 року.

У 1993 році Україна підписала Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права, в якій передбачено положення про забезпечення на своїй території виконання міжнародних зобов’язань, які випливають із положень Всесвітньої конвенції про авторське право.

Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. фактично дублює положення Бернської конвенції, але містить менше матеріально-правових норм, що представляють собою більш низький стандарт міжнародного захисту авторських прав.

Положення Конвенції закріплюють:

• основні принципи правової охорони авторських прав:

державної охорони авторських прав (ст.І) – забезпечення ефективної охорони прав автора та інших осіб, які володіють авторськими правами. При цьому держава самостійно визначає механізм такого захисту.

національного режиму (ст.ІІ) – рівність обсягу правового захисту прав автора в усіх країнах-учасницях Конвенції

дотримання мінімальних формальностей (ст.ІІІ) – передбачають дотримання обов’язкових формальних процедур (реєстрація, нотаріальне посвідчення) на території тих країн-учасниць, законодавство яких вимагає таких формальностей, а також зобов’язання вважати, що такі формальності виконані щодо творів, які вперше опубліковані поза межами такої країни і автори яких не є громадянами даної держави, в разі якщо всі екземпляри твору випущені за згодою автора, містять знак охорони авторських прав, ім’я автора або особи, яка володіє авторськими правами і рік першого видання.

• мінімальний строк правової охорони - 25 років (ст. ІV.);

• розміщення знаку авторського права на охоронюваних творах ©, з вказівкою прізвища автора та року першого видання твору;

• специфічну охорону виключних прав автора на переклади і перевидання своїх творів (ст. V);

• визначення поняття «випуск в світ» (ст. VІ);

• необхідність отримання дозволу від редакції, яка вперше опублікувала твір, для видання твору в інших країнах;

• на твори, охорона яких на момент вступу Конвенції в силу для даної держави вже припинилася або не здійснювалася, дія Конвенції не поширюється (ст. VІІ);

• положення про те, що учасник Бернської конвенції, який одночасно вступив у Всесвітню конвенцію, не може вийти або порушувати положення Всесвітньої конвенції без загрози позбавитися прав Бернської конвенції (ст. ХVІІ).

Іншими важливими міжнародними договорами в сфері авторських та суміжних прав є:

Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення 1961 року (Україна бере участь з 2001 року). Метою прийняття Конвенції було бажання закріпити на міжнародному рівні ті положення по охороні суміжних прав, які були відсутні в національному законодавстві країн – учасниць. Ця Конвенція сприяла розвитку інституту правової охорони суміжних прав.

Конвенція закріплює основні принципи охорони прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (національний і мінімальної допустимої охорони); визначає поняття «публікація», «передача в ефір», «ретрансляція»; встановлює положення про самостійність держави у визначені обсягу охорони прав суб’єктів суміжного права та виключний характер таких прав; передбачає використання знаку охорони ®; встановлює мінімальний строк охорони об’єктів суміжного права – 20 років.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення фонограм 1971 року (Україна є учасницею з 2000 року). Представляє собою спеціальну угоду в рамках Римської конвенції. Регулює питання надання правової охорони виробникам фонограм від правопорушень з боку третіх осіб. Практично не містить матеріальних норм і тільки визначає конкретні юридичні заходи, за допомогою яких забезпечується охорона прав виробників фонограм на законодавчому і правозастосовчому рівнях¹⁵.

В Конвенції визначається використання таких термінів: «фонограма», «виробник фонограми», «копія», «розповсюдження серед публіки»; встановлюються зобов’язання по забезпеченню охорони інтересів виробників фонограм щодо обмеженого переліку дій; міститься чіткий перелік протиправних дій, які всі країни-учасниці повинні визнавати як такі і застосовувати заходи захисту від цих дій; встановила самостійність країн-учасниць у виборі заходів захисту прав виробників фонограм від визначених правопорушень; закріпила спрощений порядок надання правової охорони фонограмам (ст. 7) порівняно з Римською конвенцією; встановила мінімальний строк охорони прав - 20 років.

Договір ВОІВ про авторське право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20.12.1996 року (Договір ВОІВ в сфері INTERNET) (Україна бере участь з 2001 року) доповнює і деталізує положення Бернської конвенції з урахуванням сучасних змін в переліку об’єктів авторського права (цифрові та інформаційно-комунікативні технології), та встановлює обов’язковість дотримання вимог Бернської конвенції, незалежно від того, чи є країна учасницею даної конвенції чи ні.

Договір вирішує ряд питань, пов’язаних із застосуванням права на відтворення, в рамках ст. 9 Бернської конвенції в цифровому середовищі. Фактично Договір є роз’ясненням положень Бернської конвенції у визначених питаннях. Правовій охороні, відповідно до положень Договору, підлягає форма вираження ідей; надається захист комп’ютерним програмам як творам літератури; встановлюється правова охорона баз даних; розкривається зміст правомочностей «право на розповсюдження», «право на прокат», «право на розповсюдження серед широкої публіки»; встановлюються етапи охорони авторських прав об’єктів в комп’єютерних мережах; містить положення про «захист від обходу існуючих технічних засобів» (ст. 11) та «інформації про управління правами» (ст. 12)

Договір ВОІВ по виконанню і фонограмам, прийнятий Дипломатичною конференцією 20.12.1996 року (Україна бере участь з 2001 року) доповнює і деталізує положення Бернської конвенції в рамках ст. 20 та Римської конвенції. Метою укладання даного Договору є вдосконалення та підтримка охорони прав виконавців і виробників фонограм найбільш ефективним та однаковим шляхом, а також збереження балансу між правами виконавців і виробників фонограм та інтересами широкої публіки, особливо в сфері освіти, наукових досліджень та доступу до інформації.

Договір дає визначення ряду понять, суть яких дещо відрізняється від того, що їх визначає Римська конвенція – «виконавці», «фонограма», «запис», «опублікування», «ефірне мовлення», «сповіщення для загального відома» (ст. 2); закріплює принцип «громадянства» (ст. 3) для визначення кола осіб, які користуються правовою охороною, національний принцип охорони об’єктів (ст. 4); закріплює особисті немайнові права виконавців (ст. 5, яка фактично кореспондує ст. 6 bis Бернської конвенції); передбачає надання виключних прав суб’єктам суміжних прав (ст. 6-10, 11-14); встановлює вичерпність виключного права виконавця на розповсюдження (ст. 8); забезпечує правову охорону прав на виконання при їх використанні в комп’ютерній мережі та Інтернеті; передбачає право на винагороду за передачу в ефір фонограм, які опубліковані з комерційною метою (ст. 15); встановлює мінімальний строк охорони прав виконавців в 50 років після року здійснення запису (ст. 17); містить положення про «захист від обходу існуючих технічних засобів» (ст. 18) та «інформації про управління правами» (ст. 19).