1.4.Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність є складною категорією, трактування якої в сучасній літературі передбачає поєднання різних теоретико-методологічних підходів, які в основному зводяться до економіко-правового. Це передбачає, що інтелектуальна власність має двоїстий еономіко-правовий характер і розкривається в єдності економічних і юридичних відносин.

Якщо характеризувати юридичний аспект інтелектуальної власності, то її можна визначити як систему законодавчо урегульованих відносин, котрі виникають з приводу створення продуктів інтелектуальної праці, володіння, обміну і використання. Юридичне визначення інтелектуальної власності – це система прав щодо літературних, художніх, наукових праць, виконавчої діяльності, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування , фірмових найменувань, комерційних позначень тощо. Отже, інтелектуальна власність – це права на результати розумової діяльності людини у науковій, художній, виробничій та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині кожного володіти, користуватися та розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, зазначених у законі.

В рамках економіко-правового підходу інтелектуальна власність розглядається як відносини приналежності, володіння, розпорядження та використання результатів інтелектуальної діяльності. Так само, як і власність на речі, інтелектуальна власність є відносинами привласнення, проте відношення привласнення специфічних об’єктів – результатів інтелектуальної діяльності. На відміну від речової власності, інтелектуальна власність означає також особливі відносини привласнення, зумовлені властивостями знання (його невичерпність, незнищеність тощо), – насамперед тотожність відносин володіння та пізнання (можливість привласнення знань одночасно декількома особами, а також їх використання поряд або незалежно від власника тощо).

Наявність автора, творця інтелектуального продукту ускладнює трактування відносин інтелектуальної власності, які у зв‘язку з цим набувають подвійної природи. З одного боку, творці (автори) нематеріального та матеріального об’єктів власності мають подібні права власності, тому що право на результат творчої діяльності забезпечує його власникові виключну можливість розпоряджатися ним на свій розсуд, а також передавати іншим особам, тобто так само, як і стосовно матеріальних об’єктів (майнове право). З іншого боку, поряд із майновим правом є певне духовне право творця на результат творчої праці, так зване право автора. Тобто автор має сукупність особистих немайнових (моральних), що не можуть відчужуватися від нього, та майнових прав. Іншими словами, якщо майнове (економічне право) на результат творчої праці можна відділити від творця (передати іншій особі в обмежене чи необмежене користування), то моральне (немайнове) право автора невіддільне від творця й не може бути передане іншій особі. Підсумовуючи зазначене, слід підкреслити, що право інтелектуальної промислової власності є сумою тріади майнових прав (права володіти, права користуватися, права розпоряджатися) та немайнових прав (право на авторство, право на недоторканність власності тощо).

Економічний зміст відносин володіння, розпорядження та користування проявляється в певних діях суб‘єктів інтелектуальної власності, які сприяють отриманню економічних вигід від її використання. Такими діями стосовно об’єктів інтелектуальної власності можуть бути:

— їх самостійне використання власником, наприклад, включення об’єктів інтелектуальної власності у власний виробничий процес: створення нового виробництва, чи модернізація на їх основі вже діючого (наприклад: корисна модель, комп’ютерна програма та інші, за допомогою яких вдосконалюється процес виробництва);

— передача об’єктів інтелектуальної власності в тимчасове використання за певну плату іншим суб’єктам, тобто передача певних дій з об’єктом інтелектуальної власності його власника, іншому суб’єкту, (наприклад, товарний знак фірми, передається іншій фірмі на ліцензійній основі, яка може певний час використовувати його на своїй продукції; права на публікацію, тиражування творів передаються інший юридичній або фізичній особі);

— відчуження (продаж) об’єктів інтелектуальної власності в повне володіння іншому суб’єкту.

Розмежування прав інтелектуальної власності на майнові та особисті немайнові права уможливлює існування відповідних суб‘єктів, до яких можна віднести:

- творці та автори, які претендують або на повернення понесених витрат, або на прибуток, який буде отриманий в результаті впровадження інтелектуальної творчості. Зазначені суб‘єкти можуть творити індивідуально або колективно, вступаючи в різноманітні економічні відносини з суспільством та в суспільстві. Такі відносини носять достатньо складний, суперечливий характер. Продукт творчості (безпосередньо або через обмін) працює на прогрес суспільства. Тому суспільство повинно ефективно забезпечувати зростання творчої активності його членів.

- підприємці, які використовують об‘єкти інтелектуальної власності з метою отримання доходів. Суб‘єкт підприємницької діяльності визнається як суб’єкт відносин інтелектуальної власності, якщо сфера його діяльності —створення інтелектуальних продуктів, або включення у виробничий процес окремих інновацій. Цього ж статусу набувають і соціально-економічні організації (фонди та асоціації), в яких працюють автори службових творів (винаходів).

- держава, національні утворення. Держава повинна отримати компенсацію витрат на утримання та підтримку правового інституту інтелектуальної власності через механізм оподаткування вищезазначених суб‘єктів. Крім цього, держава може виступати суб’єктом інтелектуального виробництва, коли виступає замовником-інвестором на інтелектуальний продукт, або у контексті інтелектуального потенціалу країни, який виступає як сукупність суми знань, технологій та творчих ресурсів (нагромаджена суспільством інтелектуальна власність). Потенціали зазначених суб’єктів не однакові, а також і способи реалізації своїх прав візні. Держава та підприємці мають активний потенціал: силою закону та права його встановлювати в одному випадку і капіталом, можливістю реалізації — в іншому.Успішність функціонування тієї чи іншої форми інтелектуальної власності, залежить від адекватного, справедливого розподілу як з точки зору розвитку соціально-економічної системи, так і урахування інтересів всіх учасників процесу реалізації інтелектуальної власності.

Економічні відносини між суб’єктами інтелектуальної творчої діяльності з приводу привласнення її результатів визначаються їх вкладенням у процес створення об‘єктів інтелектуальної діяльності, та отримання відповідної частки доходу від їх подальшого розповсюдження та впровадження. У ринковій економіці співвласники визначаються пропорційно до їх вкладу у процес створення продукту, де під вкладенням мається на увазі інтелектуальне, трудове, грошове або ресурсне забезпечення. Тобто діє механізм, за яким хто більше вкладає, той більше привласнює.

Прояв економічного змісту інтелектуальної власності можна розглянути через механізм її реалізації. Двоїстий характер інтелектуальної власності визначає порядок та підходи до визначення форм її реалізації. Під реалізацією власності розуміються реальні юридичні підходи та економічні (вартісні) відносини, які складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання об’єктів власності, оскільки на кожному етапі аналізу інтелектуальної власності присутні як вольові, так і економічні відносини власності в їх єдності та взаємозв’язку.

Механізм реалізації власності проходить через три ступені:

перехід правових відносин приналежності, володіння, розпорядження та користування об’єктів власності в реальні, діяльні відносини володіння, розпорядження та користування останніми, тобто в економічні, виробничі відносини;

перехід виробничих відносин в конкретні економічні форми;

перехід конкретних економічних форм виробничих відносин в систему особливих форм господарювання, тобто господарський механізм.

В загальному вигляді механізм реалізації власності являє собою перехід оформлених юридичними законами та нормами вольових, ідеальних відносин власності на умови праці та результати виробництва у виробничі відносини як відносини їх привласнення, перехід юридичного змісту власності в її економічний зміст. Тобто, це перехід статичної юридичної системи, яка відображає сукупність правових, свідомих відносин, в економічну систему, яка відображає реальні відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання, в економічні, виробничі відносини. Система економічних відносин є динамічною, вона постійно змінюється, і таким чином формує юридичну систему, що до певного періоду перебуває у стані спокою.

У системі економічних відносин інтелектуальної власності виділяють такі групи відносин:

щодо учасників відносин:

-між суб’єктом та об’єктом інтелектуальної власності;

- між суб’єктами інтелектуальної власності;

- між суб’єктами інтелектуальної власності та суспільством (державою).

за місцем виникнення відносин інтелектуальної власності:

- відносини реалізації інтелектуальної власності в процесі матеріального виробництва, розподілу та споживання;

- відносини реалізації інтелектуальної власності в процесі духовного виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Зазначені економічні відносини можна розглядати як вирішення суперечностей між безпосередньо індивідуальним характером створення об’єктів інтелек­туальної власності та суспільним характером виробництва, розподілу, обміном та споживанням продуктів інтелектуальної діяльності. Для того, щоб мати можливість отримати винагороду за свою інтелектуальну працю, автор (розробник) інтелектуальних продуктів повинен вступати у відносини з іншими суб’єктами цього процесу. Це означає необхідність відчуження свого продукту, надавати йому об’єктивованої форми та вступати в права власності. Сецифіка зазначених відносин обумовлюється характерними рисами процесу створення та відчуження інтелектуального продукту, тобто самої інтелектуальної діяльності.

Друга група відносин за місцем виникнення пов’язана із застосуванням інтелектуальних продуктів, які використовуються як в матеріальному (винаходи, промислові зразки, товарні знаки, програмне забезпечення), так і у нематеріальному виробництві (літературні, музичні, аудіовізуальні твори тощо). Нова економічна система грунтується на відносинах інтелектуальної власності, що характеризуються розширеним використанням нематеріальних ресурсів — інтелектуальних продуктів, і є системою взаємозв’язків загальної матеріальної та загальної нематеріальної власності.

Відносини володіння, розпорядження та користування являють собою активний економічний процес відтворення, пов’язаний з отриманням від об’єктів інтелектуальної власності корисних властивостей,. Тому процес виробництва як єдність відносин володіння, розпорядження та користування об’єктивними умовами праці та результатами виробництва, є формою прояву економічного змісту власності.

Таким чином, привласнення здійснюється через саме виробництво. Йдеться про умови, коли безпосередні виробники інтелектуальних продуктів є суб’єктами володіння, розпорядження та користування і у разі, коли способи привласнення персоніфікуються тими ж суб’єктами. За тих умов, коли праця є відділеною від засобів виробництва (в умовах інтелектуального виробництва це можуть бути матеріальні засоби виробництва інтелектуальних продуктів), сам процес праці і її результати не можуть повністю привласнюватися безпосередніми виробниками, тобто стати об’єктом їх власності [ 36].

Активне привласнення об’єктивно вимагає фіксації економічних процесів, а саме фіксації привласнення (за різноманітними суб’єктами виробництва різноманітних об’єктів власності). Таким чином, відносини інтелектуальної власності реалізуються у конкретних економічних умовах через доходи, які можуть виступати у таких формах:

заробітна плата як одна з форм доходу інтелектуального виробництва, що виплачується за умови, коли виробник інтелектуального продукту є найманим працівником — власником інтелектуального ресурсу (який продає інтелектуальні здібності на ринку праці). Він є виробником інтелектуального продукту, однак не є його власником;

прибуток від реалізації інтелектуального продукту його власником, або його експлуатації, тобто прибуток від:

- продажу інтелектуальних продуктів, що виступає у формі ціни (за вирахуванням матеріальних витрат на виробництво та реалізацію) інтелектуального продукту;

- передавання інтелектуального продукту у тимчасове користування за умови, коли виплачується відшкодування за користування інтелектуальним продуктом за певний час. Наприклад, при продажу ліцензії на тимчасове користування інтелектуальним продуктом. При цьому прибуток від його використання розподіляється між власником (ліцензіаром) і тимчасовим користувачем (ліцензіатом); передавання прав на копіювання та тиражування інтелектуального продукту на основі угоди (в цьому випадку прибуток розподіляється на прибуток автора (власника) та прибуток особи, яка отримала ці права на розповсюдження);

відсоток, який виплачується іншою особою з прибутку власнику інтелектуального продукту за користування, тобто при реалізації функції розпорядження та користування інтелектуальним продуктом, але право володіння залишається у власника;

рента, що виникає при передачі об’єктів інтелектуальної власності в оренду, тобто строкове відплатне володіння та користування інтелектуальними продуктами для самостійного ведення господарської діяльності.

Кожна конкретна економічна форма за своєю природою є лише частковою формою реалізації власності. Будь-яка конкретна економічна форма дозволяє здійснити привласнення лише певної частини суспільної праці, продукту, доходів тощо. Завершальним етапом процесу реалізації власності є перехід конкретних економічних відносин у систему особливих форм господарювання, тобто господарський механізм, який відповідає всій різноманітності форм власності. Так, господарський механізм, в якому повною мірою застосовуються продукти інтелектуальної праці, формує нову стадію розвитку суспільства — постіндустріальну (інформаційну).

Зростання ролі інтелектуальної власності у господарській практиці відбувається об’єктивно. На практиці інтелектуальна власність, як вже розглядалося, функціонує давно, хоча її правове забезпечення постійно відстає. Це зумовлено тим, що вона є продуктом творчого пошуку людського інтелекту, ящо утворює щоразу нові й нові інтелектуальні продукти в нових сферах економіки. Крім того, має місце безперервний процес появи нових технічних засобів створення та використання результатів творчої праці. Все це одночасно ускладнює та актуалізує її науковий аналіз.

Розглядаючи специфічні особливості інтелектуальної власності, не можна не враховувати особливість відчуження продукту інтелектуальної праці. Воно реальне тоді, коли отримується будь-який результат, матеріалізований у продукті. Однак часто залишається маса нереалізованих ідей та можливостей. Перш за все тому, що лише творець, автор певною мірою володіє інформацією про найбільш доцільні сфери використання створеного ним продукту. Природно, що власність на інтелектуальний продукт повинна належати автору.

Хоча у створенні інтелектуального продукту беруть участь і інші суб’єкти, провідним ланцюжком повинен бути конкретний вчений (або творчий колектив). Особливо це стає очевидним тоді, коли інтелектуальний продукт виступає у вигляді ідеї, гіпотези, теорії і практично не відділений від його творця. Однак важливим є й те, що слід заплатити за співробітництво іншим суб’єктам, поступаючись при його реалізації певною частиною власності на інтелектуальний продукт або прибутку. Пріоритет у вирішені цих питань має належати творцю інтелектуального продукту.

Важливе значення, крім суб’єктивних чинників, у системі мотивацій має бути створена ефективна система стимулювання творчої діяльності, висока продуктивність та результативність якої забезпечується матеріальним стимулюванням (за створений продукт автор повинен отримувати достатню винагороду), та моральним (право на творчість, ризик, свободу у виборі цілей, напрямків, форм організації та фінансування творчої діяльності).

Таким чином, як і загальні відносини власності, інтелектуальна власність стає економічною формою розвитку праці, але як специфічні відносини власності, що стосуються духовних (і майнових) благ вона є економічною формою, яка стимулює переважним чинои індивідуальну інтелектуальну діяльність.

Всесвітня організація інтелектуальної власності виділяє три найбільш розповсюджені види власності: рухома, нерухома та безпосередньо інтелектуальна власність (об’єктами якої є творіння людського розуму, інтелекту). Розрізняють також три основні види інтелектуальної власності на сучасному етапі, зокрема:

- приватна власність, що закріплюється у формі патенту або ліцензії.

- суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, що перебувають у розпорядженні всього суспільства і не можуть бути закріпленими за певною юридичною особою.

- проміжна форма власності, або власність, що являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації можна створити продукцію у зміненому вигляді.

Інтелектуальна власність може належати суспільству. Йдеться, наприклад, про інтелектуальні загальнолюдські надбання, а може належати певній особі і тоді вона набуває форми приватної власності й належить безпосередньо авторові ідеї. Її автор визнається власником, який за гроші відчужує своє творіння. Інтелектуальна власність може бути державною, якщо замовником творцю чи творчому колективу є держава, яка фінансує інтелектуальну діяльність. За цих умов вироблений інтелектуальний продукт належить державі.

У межах міжнародного стандарту інтелектуальна власність, як правило, ототожнюється з приватною власністю, є індивідуально орієнтованою. Вона хоча і є продуктом індивідуальної праці з чітко вираженим визначенням особистого авторства, однак є власністю особливого роду, яка виходить за межі приватної власності за своєю суспільною природою. За своїм цільовим призначенням інтелектуальна власність призначена для інших.

У реальній практиці суспільна власність, щоб не перетворитися у безгосподарність має перебувати в індивідуальному володінні. З іншого боку, інтелектуальні продукти мають отримати суспільне визнання. Інтелектуальна власність є складним суперечливим явищем, сполучення крайностей. Індивідуальне базується на суспільному, стає суспільним, не втрачаючи при цьому індивідуальної сутності. При цьому нагромаджений суспільством інтелектуальний потенціал, який на певному етапі є індивідуальною інтелектуальною власністю, лише потім стає загальнолюдським надбанням.

Вважливо знайти розумну рівновагу суспільного та індивідуального в інтелектуальній власності, оскільки ця рівновага є тим стрижнем, на який нанизується вся система інтересів та стимулів творчої діяльності. Історична та економічна необхідність віддає перевагу тому, щоб мати значний потенціал та високі темпи його зростання, орієнтуючись на індивідуальну інтелектуальну власність.

Загалом можна зробити висновок про те, що у процесі соціально-економічного розвитку відбувається ускладнення відносин власності. Це пов’язано з тим, що форма власності має бути адекватною ступеню зрілості як економічного розвитку зокрема та суспільного загалом. Для сучасного етапу становлення постіндустріального (інформаційного) суспільства в більшості розвинутих країн характерним є зростання ролі інтелектуальної власності.

Про посилення соціально-економічної значимості системи інтелектуальної власності свідчить насамперед той факт, що в результаті ускладнення суспільної поведінки зростають інтелектуальні потреби людей. Інтелек­туальна власність отримує все більш вагомі підстави її інституціоналізації — на базі децентралізації суспільного життя, процесів приватизації, гуманізації, під впливом НТП. Окрім того, інтелектуальна власність як економічна категорія отримує ринкову оцінку і перестає бути безкоштовним благом. Саме на цьому підгрунті виникає ринок інтелектуальних продуктів, на якому об’єкти інтелектуальної власності продаються та купуються, а операції з інтелектуальною власністю приносять як прибутки, так і збитки. Виникає необхідність інвестицій в інтелектуальну сферу з метою отримання нових інтелектуальних продуктів, створення різного роду інновацій, а також впливу на поведінку людей.