28.Депалаталізація ц в українській мові.

Звук [ц] У давньукраїнській мові африката [с'], як і шиплячі, належала до приголосних м'яких; купьцьмь, лечьць , митоимьць , гьрньцю, коупьцю . Палатальна вимова^с'] перед [а] часто передавалась написанням після ц літери а, напр.: житьницА дєсниц, пьрвньцА . Оскільки [с'] завжди вимовлявся як м'який приголосний, то позначати його палатальну вимову, як і таку ж вимову шиплячих, давньоруські автори та переписувачі книг і інших документів не вважали для себе обов'язковим: лица. Українська мова палатальну вимову приголосного [с'] зберегла: отець, отця, кінець, кінця, місяць, місяця, місяцю, криниця, криницю, [ц'в'іт]. Тільки перед [є] Ц депалаталізувалась і вимовляється в сучасній українській мові твердо: яйце, сонце, місяцем. Твердий [с] трапляється також у вигуках, звуконаслідувальних словах та в словах іншомовного походження: цабе, цокати, цокотуха, цур, цуратися, цвіркати, цмокати, царина, цинк, цоколь, цукор, палац. Деяким з говорів властива депалаталізація давнього [с'], Так, вимовляється [с] як твердий приголосний у північній частині лівобережних і правобережних поліських говорів, напр.: місяц, удовец, хло- пец, жнец, хлопца, серца, сонца, праца, працувать . Звук [с'] депалаталізувався в цих говорах ще до XVI ст., оскільки в староукраїнських пам'ятках, що якоюсь мірою відбивають північні діалектні риси української мови, починаючи з цього часу, позначення твердої вимови [с] трапляється досить часто: винницу, злочинцу, сєстрєнєц'ь, двадцать ,матфєєвецького , обєцуючи, ручницами.

30. Злиття етимологічних и,ы в українській мові

Злиття давніх [і] та [ы] в одному голосному з усіх східнослов’янських мов властиве лише українській мові. О. Шахматов зміну давнього голосного високого підняття [і] у звук, близький до середнього, яким є тепер український [и], пояснював депалаталізацією перед ним приголосного. Учений вважав, що саме депалаталізація приголосного перед [і] зумовила зближення й злиття його з [ы]. Г. Півторак ауважував, що. Цілком можливо, що зближення й злиття [ы] та [і] відбувалося протягом IX-X ст., а завершилося у XII ст. Ю. Шевельов указував на те, що «уже в найдавніших пам’ятках трапляються випадки сплутування і та ы Мова давньоруського періоду успадкувала деякі свої діалектні особливості ще від праслов’янської, зокрема, неоднакову артикуляцію голосного [і] в її різних говорах. Унаслідок зіткненняцдвох фонетичних процесів виникали різні нестійкі фонетичні варіанти, аж поки на місці колишніх голосних [ы] та [і] не усталився один голосний передньо-середнього ряду середнього підняття, відмінний як від більш заднього [ы], так і від переднього [і]. Згодом цей звук [и] став характерною особливістю української мови, на відміну від російської й білоруської мов, де послідовно розрізняються голосні [ы], та і. Перші випадки змішування літер ы та и (і) на письмі, що свідчать про злиття цих звуків у живій мові, трапляються ще у старослов’янських пам’ятках: у мові західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників чітко виявилася одна з основних рис фонетичної системи української мови – злиття етимологічних [і], [ы] в [и]. Відображення живої вимови [и] в інших писемних пам’ятках зазначеного періоду засвідчує спільність тенденції розвитку цього звука на всій українській мовній території.