79. Аналогія у мовно-історичних процесах української мови

З погляду діахронії граматична аналогія суттєво вплинула на структурну перебудову морфологічної системи української мови, найбільш яскраво виражену на рівні субстантивної словозміни: в процесі історичного розвитку шість давньоукраїнських типів відмінювання трансформувалися у чотири сучасні завдяки диференціації субстантивних форм за родовою ознакою та уніфікації відмінкових флексій у межах нових парадигм.

Дію закону аналогії маємо й у фонетичних процесах. Так, поряд із закономірним випадінням голосних [о] та [е] (з колишніх ъ та ь) у слабкій позиції (сон — сну, пісок — піску, овес — вівса) помічається їх збереження в окр. словах за аналогією до наз. в.: мох — моху — мохом, лоб — лоба — лобом, рот — рота — ротом, лев — лева — левом. Також в українській мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії.

Вірогідно, під впливом аналогії також відбулося поширення -Ђ- у формах нак. сп.

80.Зміни в структурі простого речення української мови

Найдавніші пам’ятки активно представляють прості односкладні й двоскладні речення різних типів. Можна виділити кілька типів односкладних речень. Існували, зокрема, означено-особові речення, у яких головний член речення, виражений дієсловом, указував на суб’єкта дії – 1 або 2 особу. У неозначено-особових реченнях головний член речення найчастіше виражений дієсловом 3-ї особи множини теперішнього чи простого майбутнього часів. Рідше в ролі головного члена речення вживаються дієслова минулого часу. Серед різновидів односкладних речень найбільш поширеними в давньоруських пам’ятках були безособові речення, хоча їхні функції, порівняно із сучасною українською мовою, послаблені. Рідшевживаними були продуктивні в сучасній українській мові безособові речення, у яких присудок виражений короткою формою пасивного дієприкметника з додатком у формі орудного відмінка.

Найчастіше в ролі підмета вживався іменник у називному відмінку. Поширеним було використання кличного відмінка в ролі підмета, що зовсім не властиве сучасній українській мові. Підметом могли виступати також субстантивовані частини мови– прикметники й дієприкметники, числівники тощо. Рідше вживалися у функції підмета особові займенники 1-ї та 2-ї особи, особові займенники 3-ї особи, що вказували на іменник поперед-нього речення в підметовій функції, почали вживатися дещо пізніше:

Простий присудок, як і в сучасній українській мові, у писемних джерелах давньоруського періоду виражався особовою формою дієслова дійсного, умовного чи наказового способів. Специфічне для давньоукраїнської мови вживання дієприкметника в ролі простого присудка, дієприкметник-присудок виконував другорядну роль при головному присудкові – дієслові, синтаксична роль такого дієприкметника підкреслювалась уживанням сполучників а, і, да, но, які пов’язували головний присудок із другорядним.

Складені присудки були досить поширеними в давньоруській мові. До їхнього складу входили різні іменні слова: іменники, прикметники, дієприкметники, займенники, числівники. Найчастіше іменною частиною складеного присудка виступали іменники, дієслівна зв’язка в таких присудках могла бути відсутня, хоча спостерігалися й випадки її вживання. Займенникова форма прикметника – частини складеного присудка – використовується рідше.

Пасивні дієприкметники часто входили (за матеріалами давньоруських пам’яток) до складу присудка, у цій самій функції використовувалися й активні дієприкметники. Активні нечленні дієприкметники-присудки змінилися у власне дієслова, тим самим набувши статусу простих дієслівних присудків.

Специфічною ознакою праслов’янського синтаксису була наявність у структурі речень подвійних відмінків. Дуже поширеним, наприклад, був подвійний знахідний відмінок. Перший знахідний відмінок безпосередньо залежав від дієслова й позначав прямий об’єкт, а другий знахідний відмінок, що залежав і від дієслова, і від першого знахідного, виражав ознаку чи функцію предмета, у функції другого знахідного відмінка вживались іменні прикметники й дієприкметники. При окремих дієсловах (так званих дієсловах призначення типу поставити, посадити, положити та под.) міг уживатись орудний предикативний, така функція цього відмінка активізувалася в наступні періоди розвитку мови. Заміна другого знахідного орудним предикативним пов’язана з поступовим розширенням уживання займенникових форм прикметників.

До особливих синтаксичних структур належав зворот давальний самостійний. Він складався із давального відмінка іменника чи особового займенника й узгодженого з ним активного дієприкметника в іменній формі. Зворот давальний самостійний не залежав від будь-якого члена речення, про що свідчить можливість уживання сурядних сполучників, які приєднували ці звороти до дієслівного присудка. Давальний самостійний уживався в тих пам’ятках, на яких лежав відбиток церковнокнижної мовно-писемної культури: у житіях святих, повчаннях і под. Ці синтаксичні конструкції використовувалися для позначення причини або часу певної дії, тому в сучасній українській мові давальному самостійному найчастіше відповідають підрядні речення часу, причини, рідше − умови й допустовості.