Теорія «економіки пропозиції», її суть і практичне значення

Теорія «економіки пропозиції» (ЕП) виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973-1975 рр. Цікавим є той факт, що біля витоків цієї концепції стояли політики (американські конґресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет південної Кароліни), Р. Манделл (Колумбійський університет), М. Фелдстайн (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).

В теоретичному плані ЕП не відрізняється принциповою новизною. Проте, її прихильники вказали на реальні проблеми, «больові точки» тогочасної економіки та запропонували досить прості рецепти їх розв’язання, які легко втілювались у відповідні практичні рекомендації. Останні знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.

Термін «економічна теорія пропозиції» (supply-side economics) був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. Вчений позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла саме пропозиції та факторам, що її визначають і до класичної теорії державних фінансів, що аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання – обсяги інвестицій та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. В той час як кейнсіанська теорія, як відомо, надавала перевагу факторам сукупного попиту та впливу бюджетних важелів на його обсяг у короткостроковому періоді.

Як послідовні неокласики представники теорії ЕП широко пропагують теорію ринків Ж.-Б. Сея, за якою пропозиція сама створює собі попит. У зв’язку із цим, вони пропонують замінити кейнсіанську політику впливу на попит політикою впливу на пропозицію. Вони стверджують, що саме алокація та ефективне використання ресурсів, є визначальними для забезпечення економічного зростання як у коротко- так й у довгостроковому періодах.

Основними бар’єрами на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірний рівень оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень й інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати і допомога по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестовського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного контролю у зв’язку із збільшенням частки державного сектору).

Розглянемо більш детально арґументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

Фактори пропозиції праці. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Пояснюється це просто: оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується зі збільшенням податків, домашні господарства працюватимуть менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий «ефект заміщення». Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект – «ефект доходу» - домашні господарства працюватимуть більше, адже стають біднішими через зростання податків.

Крім того, на думку прихильників ЕП, система державної соціальної допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв’язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Таким чином, система державного соціального забезпечення та високі податки стають головними факторами зростання безробіття. Тому зменшення оподаткування трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці й забезпечує економічне зростання.

Однак, доцільно зауважити, що результати емпіричних досліджень не підтвердили високого ступеня залежності між податками на заробітну плату та пропозицією робочої сили, а також значного впливу системи соціального страхування від безробіття на пропозицію праці. Як показали розрахунки М. Еванса, М. Боскіна та Фуллертона еластичність пропозиції праці за чистим доходом є вельми невеликою і становить в середньому 0,15. Дослідження 80-х років щодо впливу допомоги по безробіттю на його тривалість і величину довели, що цей вплив не є значним. Так, збільшення розміру допомоги по безробіттю на 10% додає до середнього періоду безробіття від трьох до шести днів, а в цілому система страхування від безробіття додає до рівня безробіття за одними розрахунками 0,2-0,3%, за іншими – 0,75 та 0,5-1%.

Фактори пропозиції капіталу. Високі податки й активна державна соціальна політика є також важливими чинниками зменшення заощаджень і інвестицій. Пояснюють це прихильники теорії ЕП наступним чином.

По-перше, державні витрати на соціальні потреби змінюють співвідношення між поточним споживанням і заощадженнями на користь першого, адже зайняті розраховують на фінансову та іншу допомогу держави (наприклад, у вигляді пенсій, допомоги по безробіттю). Як наслідок – відбувається зменшення заощаджень, кредитних ресурсів (джерелом яких виступають саме заощадження), що викликає уповільнення економічного зростання та неґативно впливає на зайнятість.

По-друге, високі податкові ставки на прибуток призводять до зменшення граничної ефективності витрат капіталу, що також гальмує нарощування інвестицій і економічне зростання. Крім того, надмірне оподаткування доходів від цінних паперів у поєднанні із інфляцією спричинює зменшення дивідендів та рендитів (відсотків) по акціях і обліґаціях, що спонукає акціонерів утриматись від капіталовкладень.

По-третє, зменшення прибутковості інвестицій через високі податкові ставки та постійну інфляцію призводить до зростання частки морально застарілого обладнання та гальмування впровадження досягнень НТП.

Для стимулювання заощаджень і інвестицій та на цій основі – забезпечення нарощування виробництва і зайнятості – представники ЕП пропонують:

1) зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств (оптимальний рівень за А. Лаффером – 30-35%) і доходи фізичних осіб;

2) проводити політику прискореної амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;

3) запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;

4) зменшити оподаткування доходів від власності (рендитів і дивідендів). Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень, збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового відсотка. А з іншого – забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпоративних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і рендитів.

Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії ЕП є так звана «крива Лаффера». Вона отримала свою назву за прізвищем економіста Артура Б. Лаффера, який пропагував її на початку 80-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашинґтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана.

Рис.12.2 Крива А. Лаффера

Як бачимо із рис. 12.2., починаючи з нульової ставки податку (t), її збільшення призводить до зростання податкових надходжень, Проте, за певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30-35%) подальше її нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок неґативного стимулюючого впливу.

Причинами скорочення податкових надходжень за умов перевищення оптимального рівня оподаткування виступають:

1) зменшення стимулів до трудової діяльності, заощаджень та інвестицій і як наслідок – скорочення ділової активності;

2) платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки.

Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування і як наслідок – доходи бюджету не скоротяться.

Варто відзначити, що практична реалізація рекомендацій представників теорії ЕП за правління президента Р. Рейгана, не підтвердила тезу про оптимальну податкову ставку у 30-35%. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34%, а на доходи фізичних осіб до 28% призвело до зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету США.

Прихильники теорії ЕП вважали, що зменшення податків є засобом не лише стимулювання економічного зростання а й боротьби з інфляцією. Високі податки, на їх погляд, є, по-перше, причиною виникнення інфляції витрат (особливо це стосується непрямих податків), адже виробники намагаються перекласти «податковий тягар» на споживачів шляхом збільшення цін; по-друге – дозволяють уряду штучно підвищувати ціни на окремі товари і послуги, що гальмує ефективне розміщення ресурсів і по-третє, вони спричиняють перерозподіл ресурсів з приватного сектору в державний, що призводить до зменшення темпів нагромадження у приватному секторі, зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Таким чином, якщо монетаристи акцентували свою увагу га інфляції попиту, то прихильники теорії ЕП – на інфляції витрат.

Доцільно відзначити, що з часом представники теорії ЕП вимушені були визнати, що довгострокову інфляцію можна подолати тільки за допомогою обмеження пропозиції грошей, що перевищує потреби зростаючої економіки, а податкові засоби здійснюють лише дуже помірний внесок в послаблення інфляційних процесів.

Представники теорії ЕП, на відміну від монетаристів, жорстко виступали проти дефіциту державного бюджету. Монетаристи в цьому питанні займали не зовсім послідовну позицію. З одного боку, вони виступали в цілому проти бюджетних дефіцитів, тому що вважали їх фактором непередбачуваної інфляції (в разі емісійного покриття). Проте, з іншого – робили із цього правила певне виключення, а саме – вважали, що дефіцит бюджету не становить серйозної загрози для економіки в тому випадку, коли його розміри та способи фінансування не суперечать монетарному правилу, орієнтованому на стабілізацію темпів зростання грошової маси.

Причина різко неґативного ставлення прихильників теорії ЕП до бюджетних дефіцитів – ефект витіснення (crowd-out effect) приватного попиту на кредитні ресурси державним. Теоретичний і економетричний аналіз даного явища започаткував американський економіст Р. Барроу. Суть ефекту витіснення полягає в тому, що якщо дефіцит державного бюджету покривається шляхом державних запозичень (через емісію та продаж державних цінних паперів), то держава стає загрозливим конкурентом приватному бізнесу на ринку кредитних ресурсів. Ці ресурси перекачуються у сферу державного споживання, головним чином – непродуктивного, що є важливою причиною уповільнення економічного зростання та зниження ефективності національної економіки. М. Фелдстайн зазначає, що федеральні дефіцити у США прямо конкурують з приватними інвестиціями щодо ресурсів, які представлені приватними заощадженнями.

Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне, як й монетаристи, скоротити кількість і вартість «неефективних» соціальних програм.

Як висновок необхідно відзначити наступні основні положення теорії економіки пропозиції:

• орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит;

• повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі – забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;

• крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;

• обмеження державного реґулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед – у соціальній сфері;

• обґрунтування інфляції витрат.