2.3.3. Індустріалізація сільського господарства.

Основним змістом індустріалізації сільського господарства є перехід до виробництва промислового типу: великого та інвестиційноємкого, масового та стандартизованого, з технікою і технологією, організацією та управлінням на основі науково-технічного прогресу.

У Радянському Союзі індустріальна перебудова сільського господарства впродовж 1928–1937 р. охопила проведення комплексу реформ: земельної, організаційно-правової, техніко-технологічної, кадрового забезпечення, що відбувалися форсованими темпами в умовах жорстокого адміністративно-бюрократичного управління країною. Державна політика пояснювала необхідність швидкого проведення аграрної реформи відсутністю можливостей подальшого підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, що гальмувало створення індустріальної економіки, вирішення продовольчої та сировинної проблеми, ліквідацію «аграрного перенаселення». Пришвидшили реформу хлібозаготівельні кризи 1927–1928 рр. і 1928–1929 рр., спричинені державною економічною політикою та неврожаєм 1928 р.

В умовах державної власності на землю була проведена реформа землекористування та формування нових організаційно-правових форм господарювання, що в історії сільського господарства отримала назву «колективізація». Дрібні селянські землекористування були об’єднані на пайових правах у колективне землекористування, індивідуальні селянські господарства ― в колективні господарства у формі колгоспів (виробничих кооперативів). Влітку 1929 р. почалася масова колективізація. У червні–вересні 1929 р. кількість колективних господарств збільшилася до 18,6 тис., які об’єднували 446,7 тис. селянських дворів (8,6% від загальної кількості) і 8,9% селянського землекористування. Восени 1929 р. масова колективізація переросла в суцільну. Відповідно до постанови ЦК ВКП (б) від січня 1930 р. її необхідно було завершити до весни 1932 р. Так, 1 березня 1930 р. налічувалося 23594 колгоспи, що об’єднали 3,2 млн. дворів, або 64,4% від загальної кількості. В окремих районах цей рівень досягав 90%. Колективізацію проводили адміністративно-примусовими методами із порушенням основних принципів кооперування, насамперед добровільності, також засновували комуни з усуспільненням усього майна. Організаторами і керівниками колгоспів часто були робітники, яких призначали на посади за ідейно-політичними поглядами, але які не знали основ аграрної праці. На роботу в сільське господарство було направлено 8,5 тис. робітників.

Політика колективізації спричинила соціальну напругу. Як наслідок, аграрна політика проголосила поєднання адміністративних та економічних заходів. Улітку 1930 р. селяни почали виходити з колгоспів. Проте восени 1930 р. колгоспний рух відновився. Наприкінці першої пятирічки 23270 колгоспів містили 69% селянських дворів і 77,1% посівної площі. За період другої п’ятирічки наприкінці 1937 р. замість 5 млн. селянських господарств було створено 27268 колгоспів, які об’єднали 96,1% селянських дворів і 99,7% посівної площі. Колгоспи були головним виробником сільськогосподарської продукції, їх товарність досягала 84%. Утвердилася така форма колективних господарств, як артіль, що поєднувала усуспільнення засобів виробництва та особисте підсобне господарство. Одноосібні господарства обробляли 2,9% посівної площі. Збереглася споживча кооперація, яка виконувала роль організатора торгівлі та громадського харчування на селі, а діяльність її повністю контролював партійно-державний апарат. Отже, радянська влада відійшла від курсу добровільного кооперування з використанням індивідуально-сімейних форм організації праці, оскільки об’єктивна повільність цього процесу не могла забезпечити швидкі темпи індустріалізації.

Адміністративно-примусові методи колективізації поєднувалися з прямим насильством щодо заможного і частини середняцького селянства. Поширилась ідеологія посилення класової боротьби в умовах побудови соціалістичного суспільства. Відбувся процес «розкуркулення» ― насильницької конфіскації господарського майна селян, які були визнані куркулями згідно зі спеціальними критеріями. Постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» декларувала скасування оренди землі, заборону найманої праці, конфіскацію засобів виробництва. Майно передавалося до колгоспів. Куркулів та членів їх родин заарештовували, виселяли в північні та інші райони країни. Було визначено конкретні цифри ліквідації куркульських господарств та експропрійовано до 200 тис.

Значна увага приділялася організаційно-господарському зміцненню колгоспів, діяльність яких визначав «Статут сільськогосподарської артілі» (лютий 1935 р.). Була закріплена бригадно-ланкова форма організації праці та відрядна форма її оплати. Колгоспи отримали Державні акти на безстрокове (вічне) користування землею. Колгосп характеризували такі показники. В 1936 р. у розрахунку на один колгосп посівна площа становила 746,6 га землі, поголів’я великої рогатої худоби ― 62,7, свиней ― 63,1, овець і кіз ― 63,7 голів. У колгоспах налічувалося 55792 тваринницькі ферми. Здійснювали підготовку механізаторів, тваринників та інших професій.

Продовжувалося зміцнення державних підприємств (радгоспів), яких у 1937 р. було 865. Їх земельний фонд становив 7,5% від республіканського. На одне господарство припадало 2528 га посівних площ, 17,6 трактора, 171 корова, 563 свині. У радгоспах і МТС працювали політвідділи, які вирішували організаційно-кадрові питання.

Збільшувалися капітальні вкладення в сільське господарство. Загальне державне і колгоспне фінансування у період першої п’ятирічки становило 136,6 млн. руб., з них державне ― 71%, у період другої п’ятирічки ― 355 млн. руб. (збільшилися в 1,8 разу), у т. ч. державне зменшилося до 48%, а колгоспів збільшилося до 52%. На розширення основних виробничих фондів спрямовували 72% вкладень.

Відбувалася механізація сільського господарства. Центрами машинізації та агрокультурної роботи були машинно-тракторні станції (МТС). Перша була створена, за офіційними даними, в листопаді 1929 р. в Одеському окрузі. Наприкінці першої п’ятирічки їх було 592, другої ― 989. У 1928–1932 рр. МТС були власністю радгоспів і збуто-постачальницької кооперації, а в період другої п’ятирічки їх перетворили на державні підприємства. В 1937 р. налічувалося 83,7 тис. тракторів і 16720 комбайнів, було механізовано посіви зернових культур на 30%, збирання за допомогою комбайнів — на 31%, оранка ― на 68–75%. На одну МТС припадало 70 тракторів, 19 автомобілів і 23 комбайни. МСТ обслуговували 98,8% посівної площі колгоспів.

Вплив колективізації на підсумки сільськогосподарського виробництва оцінюється неоднозначно. У період першої п’ятирічки (1928/1929–1932 рр.) середньорічний валовий збір зерна становив 176,6 млн. ц. (у 1924–1928 рр ― 154,6 млн.). Однак цей показник перебував лише на рівні 1909–1913 рр. Найбільший врожай зафіксовано в 1930 р. ― 227,3 млн. ц. Неврожайними видались роки 1928 р. і 1932 р. Тваринництво занепало. Селяни масово знищували домашніх тварин, щоб не віддавати їх у колгоспи. В 1932 р. поголів’я коней становило 66,7 % від рівня 1928 р., великої рогатої худоби ― 58,2%, свиней ― 37,7%, овець і кіз ― 20%.

У роки другої п’ятирічки (1932–1937 рр.) врожайність зернових становила 12,5–13,1 ц/га (9–12 ц/га в 1913 р.). У середньому щорічний валовий збір зернових збільшився до 199,8 млн. ц. За даними офіційної статистики, в 1937 р. валовий збір зернових був у 1,5 разу, цукрових буряків ― у 3,3 разу, картоплі ― у 2,5 разу більшим, ніж у 1932 р. Посівні площі збільшилися щодо 1913 р. на 109%, в їх структурі майже втричі зросло значення технічних культур. Проте технологічний рівень залишався доіндустріальним: переважало трипілля, багатопільні сівозміни використовувала лише п’ята частина агроформувань. Поголів’я худоби збільшилося на 120–280%, але рівень 1928 р. досягнуто не було.

Колгоспна система господарювання була створена на основі переважання адміністративно-бюрократичних методів шляхом знищення товарно-грошових відносин між містом і селом, розселянювання та фізичного знищення значної частини селянства, зокрема заможного. Колгоспи втратили кооперативний зміст, перетворилися на різновид державного підприємства. Вони працювали за державними планами сільськогосподарського виробництва, які визначалися державними потребами, а не реальним урожаєм. Звіти складали від квартальних до п’ятиденних. Значна частина колгоспів була збитковою. Державні заготівельні ціни не змінювали з кінця 1920-х рр., а державні ціни на продукти в 1930-ті рр. збільшилися в 6,4 разу. Собівартість одного центнера зерна становила 3 руб., а держава закуповувала за 0,86 руб. Часто колгоспи повинні були здати більше, ніж виробляли. Не враховувалися втрати врожаю при збиранні, що становили до 30%.

Система контрактації була замінена обов’язковими і «твердими» державними поставками (фактично за конфіскаційним принципом хлібозаготівель або продрозкладки). Державні закупівлі сільськогосподарської продукції збільшувалися. У 1933 р. зібрано 223 млн. ц. зерна, державні поставки становили 51,29 млн. ц (23%), у 1935 р. ― відповідно 176,6 і 74,75 млн. ц (43,2%), у 1937 р. держава отримала 80,2 млн. ц зерна.

Було знищено стимули до праці. Колгоспників перетворили у прикріплених до землі. Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної власності)»

Найжахливішим наслідком аграрної політики держави був голодомор 1932–1933 рр. Валові збори зерна в 1931–1932 рр. зменшилися. У першій половині 1932 р. у багатьох районах почався голод. Проте державна заготівля зерна збільшилася. Однією з причин було зростання експорту промислового обладнання в 1932–1933 рр., коли в умовах світової економічної кризи скасовано ізоляцію СРСР. Так, у 1931 р. його обсяги становили 30% від світового експорту машин й устаткування, в 1932 р. ― майже 50%. У 1932 р. в Україні було заготовлено зерна на 36,7% більше, ніж у 1930 р. Надзвичайна комісія шляхом репресійних заходів вилучила все зерно, в тому числі з насіннєвого, страхового і фуражного фондів. Узимку 1932–1933 рр. у селах України був масовий голод. Загинули мільйони українських селян.