3.4. Розвиток національної економіки в 1950–1960-х рр.

1950–1960-ті рр. в історії української радянської економіки характеризуються збереженням панування адміністративної системи і одночасним започаткуванням процесів лібералізації та демократизації, спробами запровадити економічні методи управління народним господарством і розширити права союзних республік, соціальною переорієнтацією господарства. Радянський Союз був лідером сучасної науково-технічної революції (СНТР) поряд зі США. Використання досягнень науково-технічного прогресу було основою зростання народного господарства.

Вихідним моментом формування нового курсу внутрішньої політики були смерть Й. Сталіна, прихід до влади партійно-радянської групи, очолюваної М. Хрущовим. У вересні 1953 р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС, у 1958 р. ― Головою Ради Міністрів. Цей період в історії називають «хрущовська відлига». У жовтні 1964 р. М. Хрущова було звільнено з посади, при владі впродовж 1964–1982 рр. перебувала партійно-радянська група, яку очолював Л. Брєжнєв. Партійне керівництво України, очолюване П. Шелестом ― першим секретарем ЦК КПУ, в 1963–1972 рр. сприяло політиці зміцнення економіки України. Його наступник В. Щербицький проводив політику цілковитого підпорядкування Москві.

В історії економіки України 1950-ті рр. визначають як «золотий період» адміністративної системи. Перша половина 1960-х рр. оцінюється як період появи елементів стагнації народного господарства та явищ передкризового характеру, що посилило соціальну напругу в суспільстві.

Державна економічна політика була втілена у планах розвитку народного господарства України на п’яту – восьму п’ятирічки (1951–1955 рр., 1956–1960 рр., 1959–1965 рр., 1966–1970 рр.). Значною мірою її визначило впровадження досягнень сучасної науково-технічної революції (третьої НТР). Визначалася система завдань, пов’язаних із СНТР: розвиток космічної, електронної та радіоелектронної, хімічної галузей, комплексна механізація виробничих процесів, створення автоматизованих технологічних процесів, цехів і підприємств, масова механізація, хімізація та електрофікація сільського господарства.

Вдосконалення методів планування народного господарства республіки, насамперед було пов’язано із збалансованістю п’ятирічних планів і застосуванням економіко-математичних методів і моделей. Складали плановий баланс народного господарства як початкову модель плану, міжгалузевий баланс виробництва та споживання. Було здійснено заходи з розширення прав союзних республік. До 1954 р. у державному плані розвитку народного господарства СРСР основні завдання по союзних республіках встановлювали щодо міністерств і відомств, з 1955 р. ― по республіці загалом. Держплан СРСР визначав лише завдання з випуску валової та товарної продукції, загальний обсяг капітальних робіт, чисельність персоналу та розмір фонду заробітної плати. Держплани союзних республік почали займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства на своїй території. З 1957 р. розробка планів починалася на підприємствах і завершувалася в Держпланах республіки та СРСР. У 1962 р. створено Раду народного господарства СРСР. Вдосконалювалася практика планування сфер і галузей народного господарства. Так, у сільському господарстві планували лише обсяги заготівель продуктів рільництва і тваринництва.

На початку 1960-х рр. у СРСР були створені нові економічні райони. В Україні, яка за поділом 1938–1940 рр. становила разом з Молдовою один економічний район ― Південь СРСР, були створені три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний та Південний. У цих районах почали діяти ради з координації і планування, які мали сприяти вдосконаленню територіальної організації господарства.

У 1962 р. відбулася перебудова партійних організацій на промислові та сільські (за виробничою ознакою). У межах областей утворились дві самостійні партійні організації, очолювали які відповідні обкоми Компартії України: з керівництва промисловістю і сільським господарством. Замість райкомів партії створено 250 виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, а також 78 промислово-виробничих парткомів, що керували парторганізаціями підприємств і будов, розміщених у сільській місцевості. Крім того, в республіці діяли 92 міські комітети і 71 міський райком Компартії України, які очолювали партійні організації підприємств промисловості, транспорту, зв’язку і будівництва в містах. У ЦК Компартії України обрано бюро з керівництва промисловим виробництвом і бюро з керівництва сільськогосподарським виробництвом, а для координації їх діяльності ― Президію. За цим принципом відбулася перебудова профспілкових і комсомольських органів. У грудні 1962 р. утворено обласні (промислові та сільські) Ради депутатів трудящих. Такий поділ підтвердив, що партійні організації фактично підміняли господарські органи, виконуючи нехарактерні для них функції.

У травні 1956 р. ліквідовано Міністерство юстиції СРСР, функції якого були передані союзним республікам. Значно розширились законодавчі права України: у її відання перейшли питання обласного й крайового адміністративно-територіального устрою, затвердження цивільного та кримінального кодексів. Ширшими стали права республіки у вирішенні бюджетних питань, у галузі роздрібної торгівлі тощо.

У промисловій політиці відбулися радикальні реформи:

• з метою розширення економічних права і компетенцій союзних республік у квітні 1953 р. було зменшено кількість союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. За 1953–1956 рр. близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36% до 76%;

• у 1953 р. уперше постало питання про необхідність вирівнювання темпів розвитку промисловості групи «А» і групи «Б»;

• на початку 1954 р. ухвалено рішення про зменшення чисельності адміністративно-управлінського персоналу міністерств і відомств. У СРСР планували скоротити не менш ніж 450 тис. чол., що дало б економію понад 5 млрд. руб. на рік. В Україні за 1954–1955 рр. вивільнено понад 61 тис. осіб. Зокрема, в системі міністерства чорної металургії УРСР звільнено 3,4 тис., міністерства промисловості продовольчих товарів УРСР — майже 5 тис. управлінських працівників. Об’єднані міністерства місцевої та паливної промисловості України;

• у 1957 р. проведена реформа перебудови управління промисловістю та будівництвом. Відбувся перехід від галузевого до галузево-територіального принципу управління. Ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Наприкінці року із загальносоюзних залишились міністерства хімічної, радіотехнічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, середнього машинобудування і транспортного будівництва. Крім того, об’єднано міністерства оборонної промисловості й загального машинобудування, електростанцій і будівництва електростанцій. В Україні ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства перетворено із союзно-республіканських у республіканські. Замість міністерств створені ради народного господарства (раднаргоспи), які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у межах відповідних економічних адміністративних районів. На території СРСР створено понад 105 таких районів: 70 у РРФСР та 11 в Україні (Вінницький, Ворошиловоградський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Львівський, Одеський, Донецький, Станіславський, Харківський, Херсонський). У 1960 р. почали функціонувати ще 3 радгоспи: Кримський, Полтавський, Черкаський. Міністерства, що залишились, звільнялися від безпосереднього управління підприємствами, виконували функції через ради народного господарства. В Україні в розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємства з обсягом валової продукції 14 млрд. руб. При раднаргоспах створювали техніко-економічні ради на правах дорадчого органу. Підприємства об’єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. У вересні 1957 р. затверджено Статут ради народного господарства, за яким Рада Міністрів УРСР мала право скасовувати, а Рада Міністрів СРСР припиняти виконання постанов і розпоряджень раднаргоспу економічного адміністративного району. Подібна система управління, побудована за виробничо-територіальним принципом, діяла в перші роки радянської влади;

• з метою посилення централізації керівництва в 1960 р. створено Українську раду народного господарства. В 1962–1963 рр. здійснено укрупнення раднаргоспів до 7 економічних районів (термін «адміністративний» знято): Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський. Навесні 1963 р. республіканські Держплан, Держбуд і Українську раду народного господарства перетворено в союзно-республіканські органи;

• основна частина підприємств місцевого значення перейшла з-під відання союзних і республіканських міністерств та відомств у підпорядкування обласних Рад депутатів трудящих. Органи влади на місцях одержали широкі права у вирішенні питань, пов’язаних із плануванням виробництва, фінансуванням і постачанням підприємств.

Аграрна політика передбачала заходи, спрямовані на поліпшення становища селян та індустріальний розвиток сільського господарства: механізацію, хімізацію, меліорацію земель, упровадження інтенсивних технологій, розвиток спеціалізації і концентрації на базі міжгосподарської кооперації й агропромислової інтеграції. Їх зміст характеризують такі напрямки:

• збільшилися заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію: впродовж 1953–1958 рр. ― на зерно майже в 7 разів, на картоплю ― у 8 разів, на продукти тваринництва ― в 5,5 разу, на цукрові буряки ― на 60%. У 1958 р. замість заготівельних, закупівельних і контракційних цін були введені єдині закупівельні ціни, диференційовані за територіальними зонами;

• восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва у минулий період. У 1954 р. почали діяти погектарні норми обов’язкових поставок державі тваринницької продукції. Обсяги поставки картоплі та овочів зменшили;

• у 1956 р. дозволено колгоспникам видавати грошовий аванс ― 25% коштів від реалізації худоби і продуктів тваринництва;

• на початку 1954 р. почалося освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. Хоча частина партійно-радянської адміністрації вважала, що доцільніше вкладати кошти у піднесення сільського господарства центральної нечорноземної смуги Росії та України. Так, 22 лютого 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді, на початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини, Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України;

• у 1955 р. збільшили посіви кукурудзи без належного економічного обґрунтування. В 1953 р. вони займали в Україні близько 2,2 млн. га, в тому числі на зерно ― 1,8 млн. га. В 1955 р. посіви збільшили до 5,2 млн. га, зокрема 4,3 млн. га на зерно. У південних, лісостепових і поліських районах республіки зменшили посіви озимої пшениці та площі під кормовими культурами. У 1961 р. колгоспи та радгоспи надали для посіву кукурудзи 3 млн. га земель, що становило понад 20% від усієї посівної площі;

• почалися укрупнення колгоспів і зменшення апарату управління, розвиток міжколгоспної кооперації, зокрема у будівництві;

• у 1958 р. машинно-тракторні станції (МТС) реорганізовано в ремонтно-технічні. Техніку продали колгоспам і радгоспам, які не змогли розрахуватися з державою до 1965 р., коли заборгованість була списана;

• зменшили, а в 1957 р. відмінили обов’язкові поставки державі сільськогосподарських продуктів колгоспниками, робітниками і службовцями з особистих підсобних господарств. Зменшено у середньому в два рази податок з кожного колгоспного двору, повністю ліквідували недоплату за минулі роки;

• навесні 1957 р. М. Хрущов висунув програму «у найближчі роки наздогнати США з виробництва м’яса, масла і молока на особу населення»;

• у 1955 р. удвічі зменшили розміри присадибного господарства. В 1956 р. селянам запропонували продавати своїх корів, встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, улітку 1959 р. така практика була заборонена в містах і робітничих селищах. На офіційному рівні поширилась точка зору, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром їх не стане. У травні 1963 р. законодавчо були унормовані утримання худоби в особистій власності громадян, які не є членами колгоспів, і грошовий податок з громадян ― власників худоби;

• наприкінці 1950-х рр. скасували заходи щодо стимулювання виробництва і продажу цукрових буряків. Валові збори, урожайність і заготівля цінної технічної культури зменшувалися. Щоб виправити становище, наприкінці 1963 р. закупівельні ціни на цукрові буряки підвищили на 18%, а на початку 1964 р. відновили колишні матеріальні стимули;

• через зменшення виробництва тваринницької продукції в 1962 р. підвищено закупівельні ціни на худобу і птицю, відмінено сезонні ціни на молоко та яйця, змінено податки з прибутків від тваринництва;

• у 1963 р. ухвалено програму хімізації землеробства, хоча промисловість не мала достатніх виробничих потужностей.

На початку 1960-х р. в економіці країни з’явилися ознаки уповільнення та стагнації. Застосування економічних стимулів замість позаекономічного примусу за відсутності свободи господарювання і конкуренції об’єктивно призводило до незбалансованості економіки, загострення дефіциту та ще більшого зниження дієвості стимулів. Інвестиційна політика не забезпечувала належне зростання, перевищувала можливості державного бюджету. Народне господарство розвивалося переважно екстенсивно. Роль продуктивності праці в зростанні обсягів виробництва почала зменшуватися. Національний дохід, що використовувався на споживання та нагромадження, не забезпечував вирішення основних соціально-економічних завдань. Кваліфікаційний рівень робітників відставав від потреб науково-технічного прогресу. Збільшився дефіцит споживання товарів. Раднаргоспівська система управління стримувала розвиток галузевої спеціалізації та територіальної інтеграції, призводила до роздробленості та багатоступінчастості керівництва галузями промисловості. Порушилася єдність науково-технічної політики. Загострилася проблема кваліфікованих кадрів. Керівництво сільським господарством характеризувалося суб’єктивізмом та волюнтаризмом, особливо в плануванні, ціноутворенні, фінансуванні та кредитуванні. Індивідуальна трудова діяльність була обмежена, матеріальна зацікавленість колгоспів, радгоспів і окремих працівників недостатня.

Зміна політичного керівництва в СРСР у ході так званого «тихого перевороту» в жовтні 1964 р. розпочала процес зміни політичного та економічного курсу країни. У листопаді 1964 р. було об’єднано промислові та сільські партійні та радянські органи за територіально-виробничим принципом. За новим адміністративним поділом, в Україні в межах 19 областей сформували 394 сільських райони (було 250 ), на кожний з яких в середньому припадало 75 тис. осіб (було 175 тис.). У територіальних партійних організаціях були створені промислово-транспортні та сільськогосподарські відділи. Фактично партійні організації були господарсько-управлінськими інститутами. Партійно-радянська модель соціалістичного суспільства була законсервована.

Економічна реформа 1965 р. була спрямована на вдосконалення системи народногосподарського планування та управління.

Пошуки нового механізму господарювання почалися на початку 1960-х рр. У вересні 1962 р. газета «Правда» опублікувала статтю професора Харківського інженерно-економічного інституту Є. Лібермана «План, прибуток і премія», в якій пропонувалося посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб’язкової опіки над фабриками і заводами, знайти нові показники планування. Відповідні економічні експерименти проводили в 1964 р. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної галузях промисловості Львівського раднаргоспу. Пленуми ЦК КПРС в березні та вересні 1965 р. визначили заходи економічної реформи. Вони були законодавчо підтверджені сьомою сесією Верховної Ради УРСР у жовтні 1965 р.

Визначальною складовою реформи було вдосконалення системи планування: оптимальних форм поєднання галузевого та територіального принципів управління, централізованого планового керівництва економікою та оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення і дальший розвиток господарського розрахунку. Програма реформування охопила такі заходи:

• реорганізацію Держплану СРСР у союзно-республіканський орган, підпорядкований Раді Міністрів СРСР. Державну планову комісію УРСР перетворено в союзно-республіканський Державний плановий комітет Ради Міністрів УРСР, тобто Держплан УРСР. Він займався розробкою проектів планів розвитку народного господарства республіки з усіх галузей промисловості союзно-республіканського і республіканського підпорядкування, а також пропозиціями щодо проектів планів виробництва продукції (крім оборонної) на підприємствах загальносоюзних міністерств, розташованих на території республіки, здійснював контроль за виконанням плану. Державний план економічного та соціального розвитку УРСР визначався як складова державного плану СРСР, розроблявся відповідно до основних напрямів економічного і соціального розвитку СРСР. Сформовано систему планування: державні, відомчі та виробничі планові органи;

• підвищення наукового рівня роботи планових органів, забезпечення сталості та директивності планових завдань, перехід до складання п’ятирічних і поточних (щорічних, квартальних) планів розвитку народного господарства;

• розширення господарської самостійності підприємств, зокрема шляхом зменшення кількості планових показників і запровадження повного госпрозрахунку. Здійснено перехід від показників валової та товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і виконання завдань щодо поставок найважливіших видів продукції. Доводили завдання з фонду зарплати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капіталовкладень, введення у дію виробничих потужностей і основних фондів, усього 8 показників. Підприємства самостійно визначали продуктивність праці, чисельність працівників, середню зарплату, собівартість продукції, структуру управління підприємством тощо. Ефективність діяльності підприємств оцінювали за показниками прибутку та рентабельності;

• посилення економічного стимулювання виробництва. Замість фонду підприємства (33,8% від прибутку до 1965 р.) утворювали три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. Перший фонд утворювали за рахунок відрахувань від прибутку, частки амортизаційних відрахувань і виручки від реалізації майна, що належало до основного фонду. Кошти використовували для фінансування капітальних вкладень на поновлення основних фондів, запровадження нової техніки, механізації та автоматизації виробництва тощо. Другий фонд утворювали за рахунок прибутку і коштів фонду заробітної плати, спрямовували на преміювання працівників, одноразове заохочення, матеріальну допомогу тощо. Третій фонд створювали з відрахувань від прибутків і використовували для будівництва і капітального ремонту житлових будинків, культурно-побутових установ, для поліпшення обслуговування працівників підприємства. Керівництво підприємств отримало право за погодженням з профспілковою організацією перерозподіляти кошти між фондом матеріального заохочення та фондом соціально-культурних заходів і житлового будівництва (в межах 20% від цих коштів). Важливе значення відводилося кредитуванню, фінансуванню підприємств, що також вважалося інструментом економічного стимулювання виробництва;

• удосконалення методології планової роботи: розробка концепції плану, врахування довгострокових прогнозів, перспективне планування, орієнтація на кінцеві результати, комплексність і системність, посилення соціального аспекту планування;

• удосконалення системи методів планування: балансового, економіко-математичного, програмно-цільового.

Складовою реформи 1965 р. було вдосконалення системи управління народним господарством. Основним змістом реформування було повернення до галузево-територіальної структури управління економікою з урахуванням комплексних завдань реформи. Так, у промисловості було вжито такі заходи:

• ліквідовано з 1 січня 1966 р. Вищу раду народного господарства СРСР, республіканські раднаргоспи, зокрема Українську раду народного господарства, та раднаргоспи адміністративних економічних районів. Відновлено галузеву систему управління промисловістю через союзні, союзно-республіканські та республіканські галузеві міністерства. Наприкінці 1965 р. у СРСР налічувалось 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських промислових міністерств;

• в Української РСР у 1965 р. створено такі союзно-республіканські міністерства: чорної металургії, вугільної промисловості, хімічної, лісової, целюлозно-паперової і деревообробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, харчової, легкої, м’ясної і молочної промисловості, а також республіканське Міністерство місцевої промисловості. Були організовані управління матеріально-технічного постачання, нафтодобувної промисловості, нафтовидобувної та нафтохімічної промисловості. У союзно-республіканські міністерства перетворено Державний виробничий геологічний комітет УРСР і Державний виробничий комітет по зрошуваному землеробству і водному господарству УРСР, Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва (Держбуд УРСР). Утворено союзно-республіканське Головне управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання. Загалом після завершення перебудови управління в Україні налічувалось 22 союзно-республіканські міністерства і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-республіканські міністерства перебували в подвійному підпорядкуванні: Раді Міністрів УРСР, відповідним однойменним союзно-республіканським міністерствам СРСР;

• централізовано керівництво поєднувалося з розширенням прав і господарської самостійності підприємств. Згідно із Положенням про соціалістичне державне підприємство (жовтень 1965 р.), його діяльність організовувалася на основі народногосподарського плану і господарського розрахунку. Воно мало самостійний баланс і було юридичною особою;

• цінова реформа збільшила оптові ціни (затверджені в 1955 р.). Вони повинні були забезпечити працю підприємств в умовах госпрозрахунку (компенсацію витрат виробництва та отримання прибутку підприємством). Була створена союзно-республіканська система ціноутворення.

У сільському господарстві перші заходи були пов’язані з скасуванням обмежень розвитку особистих підсобних господарств. Громадяни могли мати на одну сім’ю не більш ніж одну корову, одну голову молодняка великої рогатої худоби, не беручи до уваги молодняка молочного віку, одну свиноматку з приплодом або двох свиней для відгодівлі, до п’яти голів овець і кіз разом, до двадцяти вуликів бджіл, а також кролів і птицю. Для поліської зони, гірських і пригірських районів Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Львівської областей встановлено вищі норми утримання худоби.

Березневий 1965 р. Пленум ЦК КПРС визначив такі заходи щодо розвитку сільського господарства:

• введення нової практики заготівель і закупок продукції сільського господарства. Встановлювався твердий план закупок зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів, районів і областей, для всіх республік. В Україні план продажу зерна державі, затверджений на 1965 р., зменшувався до 9,87 тис. т на рік (і далі на всі роки восьмої п’ятирічки). Підвищено основні закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку, соняшник та інші зернові культури;

• скасовано порядок щорічних змін цін залежно від урожайності, встановлено додаткову оплату працівникам, які вирощували рис, гречку і просо;

• дозволені вільні закупки продукції за сталими цінами понад план. За понадпланові закупки встановлювали надбавку в розмірі 50% від основної закупівельної ціни. Таким чином, очікувалось, що колгоспи значно розширять зернове виробництво і відпаде потреба експортувати хліб. Були затверджені надбавки до діючих закупівельних і здавальних цін на молоко і худобу;

• орієнтуючись на державний план-замовлення агропідприємство самостійно складало виробничий план, визначало спеціалізацію виробництва;

• зростання фінансування аграрної економіки. Пришвидшення комплексної механізації та електрифікації, меліорації та хімізації землі;

• відродження системи організації виробництва на основі ланки, яка відповідала за весь виробничий цикл.

Народне господарство України розвивалося як складова єдиного народногосподарського комплексу СРСР. У структурі народного господарства республіки відбувався процес формування великих галузевих комплексів.

Економіка України зберігала високі середньорічні темпи економічного розвитку. Макроекономічні показники характеризують нижче подані дані.

Показники	Роки
	1951–1955	1956–1960	1961–1965	1966–1970
Інвестиції в народне господарство загалом, млрд. руб. / % до попередньої п’ятирічки	26 / 100	32,6 / 125,4	47,32 / 145,2	65,5 / 138,5%, 252% щодо 1951–1955 рр.
Видатки Держбюджету на народне господарство, млрд. руб.	–	16,6	22,04	26,58
Середньорічні темпи зростання національного доходу	11,7%	7%	6,8%	7,8%
Динаміка національного доходу	–	100	140	195
Динаміка валового суспільного продукту	–	100	140	193
Динаміка виробничих основних фондів	–	100	158	197
Динаміка фондовіддачі в народному господарстві	–	100%	87%	82%
Середньорічні темпи зростання промисловості ї	12,3%	7%	9,1%	8,5%
Середньорічні темпи зростання сільського господарства	1,6% .	7,6% (4% за іншими оцінками)	2,2%	3,9%
Реальні доходи на особу	н/д	н/д	н/д	5,9%

Абсолютний приріст національного доходу становив у сьомій п’ятирічці ― 11,3 млрд. руб., восьмій ― 15,4 млрд. За цей період темпи зростання національного доходу випереджали темпи зростання валового продукту на 2 пункти. Зростання основних виробничих фондів характеризує така динаміка: 1960 р. ― 77 млрд. руб. (100%), 1965 р. ― 112 млрд. (145,4%), 1970 р. ― 157 млрд. (203,8%).

Галузева структура народного господарства України (у національному доході без невиробничої сфери¹) залишалася практично стабільною. За нашими підрахунками частка промисловості, будівництва і зв’язку відповідала галузевій структурі економічно розвинених країн світу. Проте питома вага сільського господарства перевищувала, наприклад, рівень Франції та ФРН у 2–3 рази.

Галузь	Рік
	1960	1965	1970
Промисловість	47,9%	47,6%	50,2%
Будівництво	10,2%	8,2%	9,4%
Транспорт і зв’язок	4,3%	4,7%	4,7%
Сільське господарство	26%	29,1%	25%
Торгівля, матеріально-технічне постачання	11,6%	10,4%	10,7%
Загалом	100%	100%	100%

Формувалися такі галузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, легкої та харчової промисловості, будівельний, військово-промисловий, агропромисловий.

У структурі інвестицій у народне господарство частка коштів державних і кооперативних підприємств та організацій становила понад 80%, колгоспів ― 15%, населення ― до 5%. У Держбюджеті України питома вага видатків на народне господарство збільшилася з 24,9% у 1950 р. до 55% за 1961–1965 рр. і зменшилася до 37,3% в період 1966–1970 рр. Галузеву структуру видатків Держбюджету характеризують такі показники.

Показники	Роки
	1950	1960	1961–1965	1966–1970
Капіталовкладення загалом (%), у т.ч:	100	100	100	100
промисловість і будівництво	23,6	59,6	55	37,3
транспорт і зв’язок	6	3,8	3,9	4,5
сільське господарство	43,9	9	14,2	13,7
житлово-комунальне господарство	15,4	15	16,6	16,7

За показниками індустріалізації соціальної структури Україна відставала від економічно розвинених країн. У 1970 р. населення України становило 47,1 млн. осіб. Питома вага міського досягла лише 55%. Співвідношення зайнятих у сферах господарства (промисловості, будівництві, транспорті та зв’язку щодо зайнятих у сільському і лісовому господарстві та сфері послуг) становило 43,8% : 30,6% : 25,6%.

Відбулися кардинальні зміни в науково-технічному розвитку національної економіки. Сформувався науковий потенціал України. Видатки Державного бюджету на науку і освіту в 1960 р. становили 18,2%, у 1970 р. ― 21,4%.¹ Чисельність наукових працівників за 1961–1970 рр. збільшилася з 46,7 тис. до 129,8 тис. осіб (у 1940 р. їх чисельність становила 19,3 тис.). Діяла система науково-дослідних установ: інститути Академії наук України, галузеві науково-дослідні інститути, проектно-конструкторські та конструкторсько-технологічні інститути, вищі навчальні заклади, заводські наукові організації. За даними російських учених, у 1950–1960 рр. приріст національного доходу і валового суспільного продукту здійснювався переважно за рахунок збільшення продуктивності праці та впровадження досягнень науково-технічного прогресу. У період семирічки (1959–1965 рр.) понад 65% від загального приросту промислової продукції було забезпечено застосуванням нової техніки.

Розвиток промисловості. Державні капітальні вкладення у промисловість становили у 1951–1960 рр. 17,07 млрд. руб., за 1961–1965 рр. ― 18,3 млрд. руб., за 1966–1970 рр. ― 22 млрд. руб. Динаміка їх збільшення дорівнювала : 100 : 107 : 129.

Середньорічні темпи розвитку промисловості України були вище західноєвропейських. Динаміка зростання обсягу промислового виробництва за шосту–восьму п’ятирічки відповідно до попередньої становила: за шосту ― 320, за сьому ― 153, за восьму ― 150. Зростання основних виробничих фондів у промисловості перевищувало показники по народному господарству: 1960 р. ― 19 млрд. руб. (100%), 1965 р. ― 32 млрд. (168%), 1970 р. — 47 млрд. (247%). За 1950-ті рр. було введено в дію 1507 підприємств, 1961–1965 рр. ― 486, 1966–1970 рр. ― 261. У восьмій п’ятирічці (1966–1970 рр.) вперше дві третини приросту промислової продукції було отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. Відбувалося вирівнювання темпів зростання виробництва засобів виробництва і предметів споживання.

Восьма п’ятирічка, в ході якої здійснювали економічну реформу, була найрезультативнішою. В 1967 р. промисловість було переведено на нові умови господарювання. Рівень рентабельності становив у середньому 15% до виробничих фондів. Кількість збиткових підприємств зменшилася. Підприємства залишали в своєму розпорядженні до 42% прибутку (замість 16,5%). Упроваджувалася нова форма постачання ― оптова торгівля засобами виробництва. Проте після подій 1968 р. у Чехословаччині почався відступ від основних положень реформи, повернення до командно-адміністративних методів управління.

У галузевій структурі промисловості (за вартістю) переважали галузі групи «А», питома вага яких в 1970 р. досягла 71%.

Важливу роль у зростанні економіки відігравали галузі паливно-енергетичного комплексу: вугільна, нафтова, газова, електроенергетична. У виробництві палива виокремилося переважаюче зростання нафти і газу. В 1950-х рр. відобуток вугілля збільшився в 2,2 разу, природного газу ― в 9,3 разу, нафти ― 5,2 разу, електроенергії ― 3,6 разу. Динаміка їх розвитку в 1960-ті рр. зменшилася. Виробництво вугілля збільшилося лише в 1,2 разу, нафти ― 6,6 разу, газу ― 4,2 разу, електроенергії ― в 2,8 разу. Проте у структурі паливного балансу перевага залишалася за вугіллям, питома вага нафти і газу збільшувалася повільно і становила до 30%. Сформувалися Донецький, Львівсько-Волинський та Дніпропетровський райони вуглевидобутку, Прикарпатський, Дніпровсько-Донецький і Причорноморсько-Кримський нафтогазоносні райони. В СРСР діяла єдина система нафто- і газопостачання.

Подальшого розвитку набув металургійний комплекс України. В 1950-ті рр. середньорічні темпи приросту становили: сталі ― 9,1%, чавуну ― 10,2%, прокату ― 9,2%, залізної руди ― 8,1%, марганцевої руди ― 10,2%. Загалом валова продукція чорної металургії за 10 років збільшилася в 2,7 разу. В 1960-ті рр. відбулося зменшення до 1,87 разу.

Основою технічного прогресу було машинобудування. За 1951–1960 рр. середньорічні темпи приросту становили 16,5%, динаміка валової продукції ― 463. У 1960-ті рр. динаміка зменшилася до 327. Реконструювали традиційні галузі та розвивали галузі СНТР, зокрема електромашинобудування, верстатобудування, підшипникову, приладобудівну, виробництво техніки для паливної промисловості та сільського господарства, автомобільну, транспортну, електронну, космічну. Лише у 1950-ті рр. було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, апаратів і приладів.

Пришвидшеними темпами розвивалися підгалузі хімічної промисловості ― до 17,2%. Валова продукція у 1950-ті рр. збільшилася в 5,3 разу, у 1960-ті рр. ― 4 раза. Промисловість будівельних матеріалів зросла в 5 разів.

Сформувалися основні підгалузі легкої промисловості: бавовняна, вовняна, шовкова, трикотажна, швейна, шкіряна, хутрова, взуттєва. Середньорічні темпи розвитку підгалузей за 1951–1960-ті рр. коливалися в межах 9,2–16,5%, динаміка зростання валової продукції становила 220–460. У 1960-ті рр. динаміка зростання виробництва основних видів легкої промисловості не перевищувала 2 рази.

Дальшого розвитку набула харчова промисловість, валова продукція якої збільшилася за 1951–1960 рр. у 2,6 разу, у 1961–1970 рр. ― 1,9 разу.

У 1958 р. економіка західноукраїнських земель була індустріально-аграрною: в алова продукція промисловості перевищила валову продукцію сільського господарства.

Продовжувався процес концентрації промислового виробництва. Всередині галузей створювали великі виробничі об’єднання (ВО). Перші виникли в легкій промисловості ― львівські фірми «Прогрес» і «Світанок». У 1970 р. діяло 104 об’єднання.

Індустріалізація сільського господарства не завершилася. Впродовж 1951–1953 рр. загальний обсяг сільськогосподарської продукції збільшився лише на 2%, зокрема, обсяги рослинництва зменшилися, тваринництва ― збільшилися. Комплекс організаційно-економічних заходів аграрного реформування 1953–1958 рр. забезпечив пришвидшення процесу індустріалізації сільського господарства. Поліпшилися організаційно-економічні умови господарювання, відбулося укрупнення та концентрація виробництва.

Інвестиції у сільське господарство України зростали: 2,3 млрд. руб. за 1951–1955 рр. і 4,49 млрд. руб. за 1956–1960 рр., що становило 15,6% від їх загального обсягу в економіку (порівняно з 7,7% за четверту п’ятирічку). Частка державних капіталовкладень у структурі загальних інвестицій у національну економіку зменшилася з 41% за 1946–1950 рр. до 32% за 1956–1960 рр. Видатки Держбюджету на розвиток сільського господарства впродовж 1961–1970 рр. збільшилися лише в 1,16 раза, їх частка у галузевій структурі видатків коливалася в межах 13,7–16,2%. Державні кошти вкладали в загальнодержавні заходи, фінансування радгоспів і формування фондів довгострокового кредитування для колгоспів.

Виробництво валової сільськогосподарської продукції за 1950-ті рр. збільшилося в 1,6 разу, зокрема рослинництва ― в 1,5 разу, тваринництва ― в 1,8 разу. В 1965 р. частка колгоспів і міжгосподарських підприємств становила 51,6% від валової продукції, радгоспів ― 16,2%, особистих підсобних господарств ― 32,1%. У 1956 р. введено такий показник як рентабельність та внутрішньогосподарський розрахунок. Рівень рентабельності колгоспного виробництва відображають такі показники: в 1960 р. ― 29,7%, у 1965 р. ― 42,1% (достатнім, за науковими розробками, вважався показник 55%). Колгоспи залишалися малопотужними. В 1960 р. лише 3,6% колгоспів мали більш ніж 1000 корів і 1,8% колгоспів ― понад 3000 свиней.

На початку 1960-х рр. розвиток сільського господарства уповільнився. Виробництво рослинницької продукції за 1961–1964 рр. збільшилося лише на 9%, тваринництва зменшилася на 7–9%. Улітку 1962 р. труднощі в сільському господарстві спричинили продовольчу проблему. Були підвищені роздрібні ціни на хліб, м’ясо, масло. Після неврожаю 1963 р. Радянський Союз закупив за кордоном понад 12 млн. т зерна. Така практика стала регулярною.

Реалізація реформи 1965 р. зумовила у восьмій п’ятирічці збільшення інвестицій держави та колгоспів у розмірі 11,2 млрд. руб., з них державні дорівнювали 3,68 млрд. руб., їх частка в державних видатках на розвиток господарства зменшилася на 0,5 пункта щодо сьомої п’ятирічки. Валова продукція сільського господарства у восьмій п’ятирічці збільшилася в 1,17 разу порівняно із сьомою. Стабілізувалася структура посівних площ: зернові становили 45–50%, кормові культури ― 30–35%. Виробництво зернових у республіці було рентабельним, проте рівень рентабельності коливався до 330%. Колгоспів, що мали рентабельність менш ніж 55% (мінімально необхідний рівень рентабельності), разом із збитковими налічувалось 15% від усіх господарств. Товарність колгоспів дорівнювала 33,2%.

Відбувався процес укрупнення та концентрації агропідприємств, розширення державного сектора в аграрній економіці. Кількість колгоспів у 1965 р. зменшилася до 9553 щодо 19295 у 1958 р., або на 50%. Частину колгоспів реорганізували у радгоспи, кількість яких збільшилася до 1343. Почалися господарська спеціалізація агроформувань і міжгосподарське кооперування. В 1959 р. 390 організацій міжколгоспбуду об’єднували 85% колгоспів і виконували значні обсяги робіт. Неподільні фонди колгоспів і радгоспів за 1951–1960 рр. щорічно зросли відповідно на 21,8% і 16%.

У 1970 р. кількість колгоспів зменшилася до 9244, а радгоспів збільшилася до 1605, у них працювало понад мільйон робітників. Усі колгоспи стали пайовиками міжколгоспбудів. Будували міжколгоспні комбікормові заводи, меліоративні станції, відгодівельні пункти, державно-кооперативні об’єднання. Збільшувалася кількість спеціалізованих господарств. У сільське господарство почало надходило обладнання, розраховане на утримання до 500 корів, 10000 голів свиней, 20000 голів птиці.

Індустріалізувався техніко-технологічний рівень сільськогосподарського виробництва. Кількість тракторів (поставляли 18 моделей) за 1951–1960 рр. збільшилася до 182,4 тис., комбайнів ― до 64,8 тис., вантажних автомобілів ― до 147,6 тис. У 1970 р. ці показники становили відповідно 317 тис., 155 тис. і 265 тис. Використовували сівалки, картоплекопачі, бурякопідкопувачі, комбайни для збирання цукрових буряків, картоплі, кукурудзи на силос, машини для кормовиробництва і внесення добрив, доїльні установки. Була повністю завершена електрифікація сіл, колгоспів і радгоспів. Істотні зміни відбулися в структурі посівних площ. Зменшилася питома вага зернових, у тому числі озимих. Збільшилися посіви технічних культур на 2, кормових ― на 20 пунктів. Низьким залишався кваліфікаційний рівень працівників. Спеціалістів з вищою освітою серед бригадирів працювало 38,4 тис., завідувачів ферм ― лише 4,3%.

Удосконалювалася система оплати праці. Авансування колгоспників грішми в рахунок кінцевої оплати застосовували всі колгоспи. В середньому один трудодень оплачувався 1,19 руб., колгоспник виробляв 322 трудодні в рік.

Зменшено прибутковий податок з колгоспів, ціни на техніку і тарифи на електроенергію для виробничих потреб. Радгоспи перевели на госпрозрахунок. Запроваджена гарантована оплата праці колгоспників за тарифними ставками радгоспів. Третій Всесоюзний з’їзд колгоспників у 1969 р. ухвалив новий Примірний статут сільськогосподарської артілі, на основі якого розроблялися статути колгоспів.

Однак, «перелому» в аграрній політиці не відбулося, принципи командно-директивної системи управління зберігалися.

Фінансово-грошові відносини. Розвиток фінансово-бюджетної сфери України в 1951–1970 рр. характеризували такі процеси:

• у загальних видатках державного бюджету СРСР упродовж 1951–1960 рр. зменшилася частка союзного і збільшилася республіканських бюджетів. У 1955 р. це співвідношення становило 73,9% і 26,1%, у 1960 р. ― 41,2% і 58,8%%. У восьмій п’ятирічці (1966–1970 рр.) у структурі видатків СРСР вага союзного бюджету збільшилася до 51,5%. Частка державного бюджету України в союзному коливалася в межах 16,8–18%;

• збільшилися абсолютні показники доходів державного бюджету УРСР. Їх динаміку характеризують такі показники: 1950 р. ― 100%, 1960 р. ― 434,3%, 1970 р. ―765,3%;

• змінилися джерела надходжень до державного бюджету УРСР. Так, частка відрахувань з прибутків державних підприємств і організацій збільшилася з 15,2% у 1950 р. до 35% у 1960 р і 47,7% у 1970 р., податок з обороту зменшився і дорівнював відповідно 31,5%, 19,6% і 18,6%. Прибутковий податок з колгоспів, кооперації та громадських організацій упродовж 1951–1960 рр. збільшився з 4% до 5,9%, але у 1960-х рр. його частка у формуванні республіканського бюджету зменшилася до 2,1% у 1970 р. Державні податки з населення стабілізувалися на рівні 7,7–8,7%. Надходження з державного бюджету впродовж 1951–1960 рр. становили 0,5–1,3%;

• збільшилась питома вага республіканського в державному бюджеті України з 32,9% у 1950 р. до 62,6% в 1960 р. і 63,1% у 1970 р. Відповідно частка місцевих бюджетів за цей період зменшилася з 61,7% до 36,9%. У структурі місцевих бюджетів (обласних, міських, районних і сільських) підвищилася частка міських;

• збільшилися видатки державного бюджету України. Індекс зростання становив 429% за 1951–1960 рр. і 173% за 1961–1970 рр. На фінансування народного господарства в 1951–1960 рр. спрямовували 24,9–55,6% від коштів держбюджету (в 9,6 разу більше, ніж у 1950 р.). У 1961–1970 рр. видатки на народне господарство збільшилися в 1,47 разу і становили в структурі видаткової частини 47,3% у 1970 р. Збільшувалися видатки на соціально-культурні заходи, хоча їх частка у структурі видатків коливалася від 64,7% у 1950 р. до 40,6% у 1960 р. і до 50% у 1970 р. Кошти на утримання органів державного управління зменшилися впродовж 1951–1970 рр. з 9% до 1,5% від видатків держбюджету;

• надходження із союзного до республіканського бюджету України збільшилися за 1950-ті рр. в 97,5 разу, а їх частка у структурі доходів республіки ― з 0,5% до 1,3%. Водночас збільшилося значення дохідної частини бюджету УРСР в держбюджеті СРСР збільшилося з 4,2% у 1950 р. до 9,9% у 1960 р.

Державна економічна політика СРСР у 1950-х рр. спрямовувалася на розширення бюджетних прав союзних республік щодо складання, затвердження і виконання їх бюджетів, розподілу видатків і доходів, керівництва бюджетною діяльністю, використання додаткових доходів, а також коштів, що залишалися через економію видатків. Проте у 1960-х рр. було відновлено значення союзного бюджету.

Удосконалено систему оподаткування. В 1953 р. замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва колгоспного двору введено податок за твердими ставками з однієї сотої гектара присадибної землі. Передбачалася система пільг для окремих категорій населення (інвалідів, сімей військовослужбовців та ін.). У 1957 р. замість чотирьох різних ставок прибуткового податку з колгоспів (у розмірі від 6 до 15% валового доходу) введено єдину ставку оподаткування з валового доходу колгоспів у розмірі 14%, що диференціювались у республіках і областях. У 1958 р. припинено випуск державних позик, що реалізовували за підпискою серед населення і тривалий період були важливим джерелом доходів бюджету. Впродовж 1960–1962 рр. підвищено неоподатковуваний мінімум заробітної плати, зменшено податок із заробітної плати для низькооплачуваних громадян, скасовано податок за бездітність з неодружених, одиноких і малосімейних.

Кредитно-грошові відносини в Україні повністю контролював союзний уряд. З метою зміцнення фінансів і зменшення рівня інфляції, спричиненою додатковою емісією грошей та їхнім знеціненням, у 1961 р. проведено грошову реформу. Змінено масштаб цін, який підвищився в 10 разів. Гроші, що перебували в обігу, обмінювали на нові в співвідношенні 10:1. Одночасно зменшені в 10 разів ціни на товари та зарплата. З 1 січня 1961 р. установлено золотий вміст рубля ― 0,987412 г чистого золота (ціна грама золота дорівнювала 1 руб.). Долар оцінили в 90 коп. замість 4 руб. Проте купівельна спроможність випущених грошей продовжувала зменшуватися, що означало падіння рівня реальних доходів населення. Реформа започаткуваоа процес зростання цін у СРСР.

Змінилася структура кредитних установ у СРСР. Наприкінці 1950-х рр. вона становила «Держбанк СРСР», «Будбанк СРСР», «Зовнішторгбанк СРСР» і державні ощадні каси. Ліквідовані сеціальні банки: «Торгбанк», «Сільськогосподарський банк», «Цекобанк» і «Промисловий банк». В Україні створено Українську контору «Державного банку СРСР» і «Будбанку СРСР».

Зросло значення банківського кредиту в розвитку господарства. Збільшилися обсяги кредитів усіх видів: у 1951–1960 рр. ― у 3 рази, у 1961–1970 рр. ― у 2,9 разу.

Соціальна політика поступово переорієнтовувалася. У 1956 р. ухвалено заходи, спрямовані на поліпшення умов праці та підвищення рівня життя людей. На дві години зменшено тривалість робочого дня у передвихідні і передсвяткові, збільшено тривалість відпусток у зв’язку з вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів), відмінено судову відповідальність працівників за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин, встановлено 6-годинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років.

На почату 1960-х рр. відбувався перехід фабрик і заводів на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними. Планувалося поступове звільнення робітників і службовців від податків, у 1965 р. ліквідувати податок з доходів, проте вже в 1962 р. від цього задуму відмовились.

У 1956 р. ухвалено закон про державні пенсії, за яким значно збільшено розмір найнижчої пенсії та знижено максимум. Мінімальний розмір пенсії за старістю становив 300 крб., максимальний ― 1200 крб. У вересні підвищили зарплату низькооплачуваним робітникам і службовцям у середньому на 33%. Мінімальна зарплата встановлювалась у розмірі 300 крб. на місяць у містах і робітничих селищах та не менш ніж 270 крб. на місяць у сільській місцевості. Підвищено неоподаткований мінімум зарплати робітників і службовців (з 260 до 370 крб.);

Колгоспам дозволили щомісячно авансувати працівників, запровадити гарантовану оплату трудодня або гарантовану оплату грошима (без нарахування трудоднів). У 1964 р. за законом про пенсії і допомогу членам колгоспів встановлено державну систему соціального забезпечення колгоспників. Право на пенсію за старістю мали чоловіки від 65 р. (при стажі роботи не менш ніж 25 років), жінки ― від 60 років (при стажі роботи не менш ніж 20 р.). Мінімальний розмір пенсії колгоспника дорівнював 12 руб. на місяць.

Відмінено плату за навчання в старших класах середніх шкіл і вищих навчальних закладах. Для допомоги жінкам-матерям створено школи-інтернати і групи продовженого дня. Фабрики і заводи опікувалися школами безпосередньо, надаючи їм посильну допомогу. В 1950-ті рр. видатки на освіту в СРСР становили 10% від національного доходу, тобто були найвищими в світі, однак пізніше почали зменшуватись. Незначні кошти спрямовували на розвиток сфери послуг і громадського харчування, особливо в сільській місцевості.

У 1955 р. почалася переорієнтація в житловій політиці. Будівництво вели на основі індустріальних методів виробництва (так звані «хрущовки») з метою в найближчі 10–12 років забезпечити людей житлом. У малих і середніх містах дозволили споруджувати житлові будинки на 2–3 поверхи, у великих ― на 4–5. Якщо за 1918–1955 рр. загальна площа введених удію житлових будинків в Україні становила 62,78 млн. кв. м, то за 1956–1964 рр. ― 66,49 млн. кв. м. Житлова проблема значною мірою була вирішена.

Поліпшилось постачання населення товарами широкого вжитку: швейними і пральними машинами, холодильниками і телевізорами. В 1959 р. в Україні випускали 71,5 тис. швейних та 37,7 тис. пральних машин, 91,9 тис. холодильників, 41,2 тис. телевізорів, 16,6 тис. мотоциклів тощо. Відбувалися зрушення у структурі споживання населення: якщо в 1940 р. співвідношення між продовольчими і непродовольчими товарами широкого вжитку в усьому товарообігу становило 59,7 : 40,3, то в 1958 р. ― 49,9 : 50,1. Збільшилися витрати на придбання одягу, культтоварів, взуття, хутра. В 1958 р. послугами підприємств громадського харчування користувалися тільки 14,0% населення республіки, в тому числі 4,0% сільських мешканців.

Проте труднощі в економіці гальмували вдосконалювання соціальної сфери. Були зменшені майже на третину тарифні розцінки на виробництві, що означало приховане заниження зарплати робітників. Роздрібні ціни збільшувалися.

Значна увага приділялася торгівлі. В 1950 р. відновлено її матеріально-технічну базу. Абсолютний обсяг продажу товарів у державній і кооперативній торгівлі, у тому числі громадське харчування, становив 97% від рівня 1940 р.

Упродовж 1950–1960-х рр. торгівля і громадське харчування перетворилися на самостійну галузь господарства з власною матеріально-технічною базою, організаційною структурою і трудовими ресурсами. У структурі торгівлі державна становила 66,7%, кооперативна ― 28,8%, на колгоспних ринках ― 4,5%. У загальному обсязі товарообігу поступово збільшувалась частка непродовольчих товарів.

Зростала роль суспільних фондів споживання. В 1963 р. у СРСР вони становили 17% від національного доходу, За їх рахунок забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров’я.

У 1950–1960-х рр. зберігалися основні ознаки командно-адміністративної планово-розподільчої системи управління економікою. Проблема демократизації економічного життя не була вирішена. Господарський механізм не змінився. Реформи не передбачали його радикальної трансформації. Раднаргоспи використовували старі командно-бюрократичні методи, фактично виконували функції міністерств на певній території. Висновки радянської економічної науки 1960-х рр. про необхідність поєднання адміністративних й економічних методів, централізованого планування й держрозрахункових методів керування підприємствами не підкріплювалися практикою управління. Обмеження держрозрахункових прав підприємств і об’єднань підривали основи матеріального стимулювання, перешкоджали досягненню задекларованих результатів. Абсолютизація централізованих форм керування та планування економікою супроводжувалася суб’єктивістськими підходами й адмініструванням, незбалансованістю та нестабільністю. Метод управління економікою отримав назву« волюнтаризм».