2.2. Причини запровадження та зміст нової економічної політики, її реалізація в Україні (1921–1928 рр.). Початок соціалістичної індустріалізації народного господарства

Поява нової моделі господарювання була зумовлена внутрішньою політичною та економічною кризою радянської влади, несприйнятливими зовнішньополітичними умовами. В грудні 1922 р. Українська РСР стала федеративною складовою Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що фактично призвело до втрати економічної незалежності. Економічний розвиток України визначався союзним законодавством, продовжувалась практика його дублювання українським урядом.

Нова економічна політика (НЕП) в офіційних радянських джерелах визначалася як економічна політика перехідного періоду, спрямована на побудову соціалістичної економіки. Її основою була концепція переходу до соціалізму через державний капіталізм і адміністративно-ринкову систему господарювання. Однак у керівництві партії та країни, зокрема після смерті Леніна, переважала думку про тимчасовість використання ринкових методів господарювання та необхідність максимального збереження господарського механізму періоду «воєнного комунізму».

У сучасній історико-економічній літературі НЕП трактується як система свідомо здійснюваних заходів, спрямованих на розвиток товарно-грошових відносин, що була єдиною перспективною державною політикою. Модель непу передбачала одночасне формування планової системи і ринкових відносин. Однак переважає точка зору, що в період непу ринку у традиційному його розумінні, (вільна конкуренція) не було. В економіці домінував державний сектор, господарський розрахунок діяв в обмеженій формі, денаціоналізація охопила незначну частину господарських об’єктів. Використання товарно-грошових відносин вважали основним засобом економічного подолання капіталізму. Фактично використовували важелі несумісні за змістом із соціально-економічною моделлю, що передбачала суспільну власність, плановість, державне регулювання.

Історія господарської моделі НЕПу охоплює два етапи. На першому етапі в СРСР упродовж 1921–1925 господарських років (г. р.)¹ було відбудовано народне господарство, формувалися і розвивалися ринкові відносини, економічні методи управління економікою. На другому етапі (1925–1928 рр.) відбувся процес відмови від концепції ринкової економіки і згортання ринкових відносин. Основою економічної політики була програма індустріалізації народного господарства, завдання якої ― побудова соціалістичної економіки та утвердження Радянського Союзу в світовому господарстві. Це початок формування економічної системи, що визначається як «командно-адміністративна».

Перехід до НЕПу започаткувала податкова реформа в сільському господарстві, ухвалена X з’їздом РКП(б) у березні 1921 р. Надалі в 1921 р. було ухвалено закони, що визначили зміст нової економічної політики, у тому числі «Наказ Ради Народних комісарів про впровадження в життя нової економічної політики», «Основні положення про заходи з відбудови великої промисловості та піднесення розвитку виробництва».

Зміст Нової економічної політики, її реалізація в Україні

• З податковою реформою в сільському господарстві запроваджено замість продрозкладки натуральний податок із селянського двору. Він визначався як частина відрахувань від виробленої продукції залежно від урожаю, матеріального становища, кількості членів сім’ї та інших показників, що характеризували господарство. Розмір податку встановлювали до сівби і він мав диференційований характер: для бідних селян його зменшували або скасовували. Залишкову продукцію дозволили реалізовувати в межах прямого обміну на промислові товари. Однак обмін переріс у торгівлю, що зумовило потребу у визнанні товарно-грошових відносин і торгівлі як форми їх реалізації. Продовольчий податок спочатку накладали на 18 видів продуктів сільського господарства (зерно, м’ясо, вовну, мед, насіння олійних культур тощо). У березні 1922 р. запровадили єдиний натуральний податок, що вираховувався у хлібних одиницях. Крім натурподатку, селяни платили інші загальнодержавні (трудгужподаток, подвірний, грошовий, єдиний) та місцеві податки. Тому в травні 1923 р. ввели єдиний сільськогосподарський податок за прогресивною шкалою, частину якого сплачували грішми. З січня 1924 р. його сплачували лише у грошовій формі.

В Україні розмір продподатку в 1921 р. становив 117 млн. пудів щодо 160 млн. пудів продрозкладки в 1920 р. При цьому 18 млн. пудів було передбачено залишити на місцях для надання допомоги селянській бідноті. Однак у 1921 р. продовжувалася посуха, в наслідок якої зібрали 45 млн. пудів зерна, або 25% від довоєнного збору. Голод 1921–1923 рр. на Півдні України (також у Поволжжі, Північному Кавказі) охопив понад 3 млн. осіб. Хлібний дефіцит південних губерній у 1921/1922 г. р. становив майже 25 млн. пудів зерна, проте з України було вивезено 27 млн. пудів. У 1922/1923 г. р. хлібний дефіцит зменшився до 20 млн. пудів, вивезли близько 18 млн. пудів, з них 15 млн. експортували. Міжнародні організації спрямували в Україну близько 2,3 млн. пудів продовольства.

• У сільському господарстві Цивільний кодекс (грудень 1922 р.), закріпив державну власність на землю. Селянські господарства володіли землею на умовах користування, зберігаючи приватну власність на інші засоби виробництва. Було дозволено оренду землі та сільськогосподарської техніки, найм робочої сили. Стратегічним завданням аграрної політика радянської влади було створення соціалістичного сільського господарства, яке розглядалося як велике колективне індустріальне виробництво (промислового типу). Тактичні завдання проголошували вільний вибір форми землекористування, підтримку агро-просвітницької діяльності, розвиток кооперації як засобу поступового переходу селян до колективних форм господарювання.

В Україні в 1925 р. відновлено довоєнні показники посівної площі та врожаю зернових, поголів’я великої рогатої худоби та овець. Поголів’я свиней і коней становило відповідно 80,4% і 76,4%. Однак товарність сільського господарства залишалась низькою ― 22,9% від валової продукції зерна.

Сільськогосподарське виробництво відбудовувалося на базі дрібнотоварного селянського господарства. В 1921 р. земельні наділи були закріплені в 9-річне користування без переділу. В 1925 р. організаційну структуру характеризували такі показники: бідняцькі господарства (до 2 дес. посівної площі) ― 35,9%, середняцькі (від 2 до 9 дес. посівної площі) ― 57,2%, заможні (понад 9 дес. посівної площі) ― 6,9%.¹ Загалом українські селяни (4,8 млн. дворів у 1923 р.) мали в своєму користуванні 31 млн. дес. землі, що становило 92% земельного фонду республіки. Збільшилася кількість радгоспів, у 1925 р. їх налічувалося 1122 із земельною площею 778,6 тис. га.

Держава активно сприяла розвиткові сільськогосподарської кооперації. В 1921 р. вона була відокремлена від споживчої кооперації. В 1922 р. створено Всеукраїнський центр сільськогосподарської кооперації ― «Сільський господар» (м. Київ). У 1924 р. сільськогосподарська кооперація складалася з універсальних кооперативів — 4667, спеціальних (скотарсько-молочних, пасічних, садівничих, бурякових, машинно-тракторних тощо) — 11320 та виробничих у формі комун, артілей і товариств із спільного обробітку землі (ТСОЗ), машинно-тракторних товариств. Кількість виробничих кооперативів у 1925 р. становила 6352², з них артілей ― 68,5%. Загалом сільськогосподарська кооперація об’єднала 1,5 млн., або 30% селянських господарств. Діяли кооперативні об’єднання «Добробут» (скотарсько-молочарське), «Плодоспілка», «Укрсільцукор», «Укркоопптах» тощо. Працювало 401 сільськогосподарське культурно-просвітницьке товариство. Вони об’єднались у 64 спілки.

Техніко-технологічний рівень сільськогосподарського виробництва залишався доіндустріальним. У 1925 р. на 100 селянських господарств припадало 44 плуги, 69 борін, 5 сівалок, 10 віялок, 6 жниварок, 1 молотарка, 69 возів. Майже 42% селянських господарств не мали знарядь для оранки та сівби. Налічувалося 3208 тракторів у власності машинних товариств і колективних господарств. Не маючи змоги організувати господарство, 94,2% селянських господарств з посівною площею до 2 дес. здавали землю в оренду, 760 тис. селян йшли на річні та сезонні заробітки, з них 325 тис. працювали за наймом у сільському господарстві.

• Зміцнено державну форму власності та державний сектор економіки через переведення державних підприємств на комерційні засади. Проведено радикальну перебудову системи управління економікою та сформовано єдину систему соціалістичного планування, яка використовувала ринкові відносини.

Вищими господарськими органами були Рада праці і оборони та Державна загальнопланова комісія (Держплан). Ліквідовано головкомівську систему управління промисловістю. В травні 1921 р. ВРНГ реорганізована в Комісаріат промисловості. В його складі замість галузевих і функціональних управлінь були створені Головне економічне управління з плановою комісією (Промплан), Центральне управління державною промисловістю, Центральне фінансово-комерційне управління та Центральне управління обліку і статистики. Зберігали свої функції губернські ради народного господарства. Впродовж 1921–1923 рр. основною формою управління були трести ― виробничі об’єднання промислових підприємств, що утворювалися з однорідних підприємств за територіальною ознакою або комбінувалися за виробничо-територіальним принципом. Трести працювали на госпрозрахунку, до кінця 1922 р. вони об’єднали 90% державних підприємств.

У промисловості скасували державні дотації, державні та кооперативні підприємства були переведені на комерційний (господарський) розрахунок, основними принципами якого проголошувались оперативна самостійність та самоокупність підприємств. Було відновлено вільний найм робочої сили та заробітну плату.

Підприємства державного сектора умовно поділили на три групи: 1) великі та технічно передові, необхідні для забезпечення промислової безпеки та обороноздатності держави, які безпосередньо перебували в державному управлінні; 2) частину підприємств орендували кооперативні організації або приватні особи; 3) частину підприємств закрили, працівників спрямували на інші або у відділи праці, де надавали державну допомогу.

В Україні господарськими органами були Українська рада народного господарства при Раді народних комісарів УСРР, перемейнована в 1923 р. у Вищу раду народного господарства УРСР, губернські та повітові раднаргоспи. У вересні 1921 р. створено Державну планову комісію (Укрдержплан). У 1924/1925 г. р. вперше розроблено зведений річний план розвитку промисловості. На його основі визначені планові завдання трестів, які мали характер директив.

У результаті трестування промисловості наприкінці 1922 р. діяло 24 республіканських із 433 підприємствами та 36 губернських трестів. З утворенням СРСР промисловість і трести поділили на союзного, республіканського та місцевого підпорядкування. Діяльність трестів жорстко регламентували державні економічні органи.

Щорічні темпи зростання промислового виробництва становили в 1922/1923 г. р. 45%, у 1924/1925 рр. ― 68%. Однак промисловість України в 1924/1925 г. р. досягла лише 48,2% від рівня 1913 р. Галузі групи «Б» (текстильна, шкіряна, хутрова, паперова) перевищили рівень 1913 р. на 33,4%, цукрова ― на 30%. Успішно розвивалися м’ясна і хлібопекарська. У важкій промисловості рівень 1913 р. досягнуто не було. Видобуток вугілля становив 77,5%, виплавлення чавуну ― 68,3%, прокату ― 62,5%, сталі ― 63,3%. Працювали лише 11 металургійних заводів (61% від довоєнної кількості). Чисельність промислових робітників (496,4 тис. осіб) досягла рівня 1913 р. Галузева структура промисловості залишалася на рівні 1913 р. У структурі матеріального виробництва в 1924/1925 г. р співвідношення між промисловістю і сільським господарством становило 37% : 67%.

Україна була основним виробником сільськогосподарських машин (56,7%) у СРСР. Почали випускати трактори типу «Запорожець» і «Комунар». Було відновлено діяльність 6 суднобудівних заводів (28,4% від загальносоюзного валового виробництва цієї галузі), а також потягобудування, розвивалося верстатобудування, електротехнічна промисловість. Кількість електростанцій збільшилася до 96. із потужністю 71,2 тис. кВт.

Було відбудовано транспорту галузь. Вантажооборот залізниць досягнув 75% щодо 1913 р. З’явилися автомобільний і авіаційний транспорт. Діяли авіалінії: Харків – Москва, Харків – Мінеральні води.

Найважливішим джерелом фінансових засобів були капітальні вкладення із загальносоюзного бюджету, суворе заощадження, внутрішньопромислове нагромадження. Так, капітальні вкладення збільшились із 54,4 млн. руб. у 1923 р. до 115,4 млн. руб у 1925 р. (40% вкладень від суми капіталовкладень у промисловість СРСР) і до 216,6 млн. руб. у 1926 р.

Переважав соціалістичний сектор (державна і кооперативна промисловість). В Україні в 1924/1925 г. р. у державній промисловості працювало 56,4% підприємств і 93% основних фондів, виробляли 86% валової продукції, у кооперативній ― 20,3% підприємств, які виготовляли 7% продукції. Підприємств кооперативної форми власності найбільше було в харчовій галузі ― 253.

• Відновлено приватну власність та підприємництво в обмеженій формі. В грудні 1921 р. держава припинила одержавлення дрібних підприємств, здійснила часткову денаціоналізацію дрібних і середніх підприємств, зокрема повернула їх колишнім власникам, дозволила приватне підприємництво у виробництві товарів народного споживання та побутових послуг, створила спрощену дозвільну систему. Кожний громадянин мав право створити кустарне або промислове підприємство і наймати до 20 робітників. У СРСР у середині 1920-х рр. частка приватного сектора в промисловому виробництві становила близько 25%, в Україні ― 7%.

Розвинувся державний капіталізм шляхом оренди, концесій (оренди державних підприємств іноземними фірмами на основі угоди) та спільних державно-іноземних підприємств. На них поширювалося радянське податкове законодавство. Плату здійснювали частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізувати за кордоном. У 1925 р. частка концесій становила 1% від промислового виробництва СРСР, хоча, наприклад, у видобутку свинцю досягала 62%, золота ― 20%, у виробництві галантерейних виробів ― 22%.

В Україні в 1925/1926 г. р. у приватному секторі було 493 підприємства , (23,3% від загальної кількості), з них у харчовій галузі ― 368. В оренду було здано 5200 підприємств харчової, шкіряної та хімічної промисловості, майже одну тис. дрібних шахт Донбасу. Проте з 1924 р. кількість орендовани державних підприємств почала зменшуватись. У 1928 р. оренда була призупинена.

• Відновлено торгівлю, яку вважали засобом налагодження економічних зв’язків між містом і селом, вирішення продовольчої проблеми та джерелом нагромадження капіталу для розвитку народного господарства. В торгівлі було сформовано три сектора: державний, кооперативний, приватний. У 1923 р. у СРСР держава контролювала 77% товаробобігу, кооперація ― 8%, приватний капітал ― 15%. Держава посіла основну позицію в оптовій торгівлі, приватні підприємці ― в роздрібній. Економічна політика в торгівлі спрямовувалася на обмеження діяльністі приватного сектора через підвищення податкових ставок, створення конкурентних структур і цінову політику. Для регулювання роздрібних цін держава збільшувала продаж товарів через державно-кооперативні структури, вводила етикетні (обов’язкові) ціни на дефіцитні товари. Дозволялася діяльність товарних бірж, ярмарок і аукціонів.

З метою витіснення приватника з оптової торгівлі державні трести об’єднувалися в синдикати, які виконували постачальницькі, збутові та маркетингові функції, визначали ціни на оптову продукцію. Поступово вони трансформувались в управлінські організації, які виконували функції головкомів. У 1922–1928 рр. у СРСР функціонувало 23 синдикати, які поширювали діяльність на Україну. Однак їх частка у торгових операціях трестів становила до 23%.

Держава зберігала монополію в зовнішній торгівлі. Відбувалася її лібералізація: укладали міжнародні торгові угоди, створювали спільні товариства для організації сировинного експорту-імпорту.

В Україні сформувалася ринкова інфраструктура. Велика мережа бірж, ярмарків, різноманітних торгових підприємств установлювала зв’язок державної промисловості із селянством. Відбувався процес поступового витіснення приватної торгівлі. В 1925 р. державна і кооперативна торгівля забезпечували 52,7% роздрібного товарообігу. Впродовж 1921–1925 рр. було відкрито 15 товарних бірж, з них найбільші ― Харківська, Київська, Катеринославська та Одеська. Фондовий відділ мала лише Харківська товарна біржа. В 1925 р. обіг на українських біржах становив 15,4% від загальносоюзного.

Зовнішня торгівля України відбувалася за трьома напрямками: через українські торговельні організації, що мали вихід на зовнішній ринок; через торгпосередництва за кордоном; через змішані товариства. В 1924/1925 г. р. частка України у загальносоюзному експорті становила 12,7%, в імпорті ― 12,4%. В експорті переважав вивіз зерна (43,3%), продукції птахівництва (20,6%) і виробів переробної промисловості ― 13,1%.

• У 1921–1923 р. створено радянську банківсько-кредитну систему на основі: Держбанку РСФСР, заснованого в жовтні 1921 р. (із 1922 р. ― Держбанк СРСР); акціонерних банків, що здійснювали кредитування галузей народного господарства; кооперативних банків і кредитних товариств; місцевих сільськогосподарських комерційних банків (товариств сільськогосподарського кредиту); товариств взаємного кредиту для кредитування приватного підприємництва; ощадних кас для обслуговування населення.

Держбанк виконував дві основні функції: мобілізацію грошових коштів для створення джерел кредитування економіки; надання комерційних кредитів кооперації та іншим організаціям. У 1926 р. у СРСР було понад 60 банків. Їх діяльність контролювали Держбанк і Наркомфін СРСР. Банківська діяльність була ефективною, її рентабельність досягла 40%. Після 1927 р. змінилися принципи кредитної політики, на які дедалі більше впливала ідеологія кредитного планування періоду «воєнного комунізму».

В Україні відновлення кредитної системи почалося в грудні 1922 р. із відкриттям Всеукраїнської контори Держбанку в Харкові та з філіалами на місцях, що забезпечувала кредитування народного господарства на 73%. Діяли філії банків як загальносоюзного, так і республіканського значення: Торгово-промисловий банк (Промбанк), Електробанк, Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк), Центральний сільськогосподарський банк (Сільгоспбанк). Ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли позички в межах залучених ресурсів, призначали позичковий, обліковий відсоток і відсоток за вкладами. Відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення (комунальні банки, кредитні товариства та ін.), яких у 1925–1926 рр. уже налічувалося 250. У 1922 р. для обслуговування населення були створені ощадкаси. Внески населення страхувалися від знецінення. Вони виплачувалися за курсом золотого карбованця, встановленого на день виплати. Загалом у 1925 р. кредитні ресурси України становили 9–10% від ресурсів СРСР (у 1914 р. ― 17% від ресурсів Російської імперії).

• Відновлено грошову систему. Грошова реформа 1922–1924 рр. відбувалась у два етапи. Впродовж 1922–1923 рр. діяла система паралельного обігу двох грошових знаків: радзнаків випуску 1922 р. і 1923 р. та банківських білетів (золотих червінців). У листопаді 1922 р. Держбанк РРФСР розпочав емісію банківських білетів вартістю 1, 3, 5, 10 і 50 червінців, які забезпечувались у розмірі 25% золотом та іноземною валютою та на 75% дефіцитними товарами, короткостроковими векселями, іншими зобов’язаннями. Золотий вміст одного червінця (7,74234 г чистого золота) відповідав 10 золотим рублям довоєнного періоду. Це була конвертована валюта, котру вільно обмінювали на іноземну валюту за твердим курсом, ввозили та вивозили за кордон. Сфери обігу радзнаків і червінців були поділені. Радзнаки використовували в селах, червінці ― для кредитування промисловості та торгівлі, вони обслуговували грошовий обіг у містах. З метою вилучення великої кількості радзнаків провели дві їх домінації. Під час першої домінації 1 рубль, випущений у 1922 р., прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. Під час другої домінації 1 рубль, випущений у 1923 р., прирівнювався до 100 руб. випуску 1922 р., або 1 млн. руб., що були в обігу до 1922 р. Червонець почав витісняти радзнаки. Якщо в січні 1923 р. у грошовому обігу було 97% радзнаків, то в лютому 1924 р. ― лише 16,8%, а червінців ― 73,5%. Одночасно курс червінця підвищився з 3,85 до 5 дол. США. Проте емісію радзнаків продовжували. Це призвело до їх знецінення, відмови селян продавати продукцію за радзнаки.

У лютому 1924 р. грошова реформа була завершена. В обіг випущено білети державної скарбниці вартістю 1, 2 і 5 руб. золотом. Білети були прив’язані до червінця (золота) за паритетом: 1 червінець дорівнював 10 руб. Почали карбувати розмінні срібні та мідні монети. У березні 1924 р. заборонили емісію радзнаків, обмінявши їх за курсом: 1 руб. 1924 р. = 50 тис. руб. радзнаків 1923 р., або 50 млрд. руб. до домінації 1923 р.

Таким чином, грошовий обіг обслуговували банківські білети (банкноти вартістю в 1, 3, 5, 10, 20 і 50 червінців, що використовували в країні та котувалися на валютних біржах світу), білети державної скарбниці вартістю до 1 червінця (1, 3 і 5 руб.), розмінні срібні монети вартістю 10, 15, 20, 50 коп. і 1 руб., мідні монети вартістю 1, 2, 3 і 5 коп. Банківські білети становили основну частину грошового обігу країни. Було встановлено золотий паритет для червінця, через який встановлювався паритет для карбованця.

Грошова реформа забезпечила єдину грошову систему в СРСР, яку регулював Держбанк. Було зупинено інфляційний процес, зміцнено економічні зв’язки між містом і селом, створено сприятливі умови для відбудови народного господарства, розвитку торгівлі, банківської та зовнішньоекономічної діяльності. Особливістю грошової реформи було те, що вона проводилася без використання зовнішніх кредитів. Було відновлено систему золото-девізного (паперового) стандарту.

• Визначено завдання фінансової політики. Створено нову податкову систему, основою якої були прямі та непрямі, загальнодержавні та комунальні податки. Податкова реформа охопила всі сфери господарства.

У сільському господарстві насамперед було запроваджено продовольчий податок із селянських домогосподарств. У 1923 р. введено єдиний сільськогосподарський податок, який у 1924 р. почали сплачувати у грошовій формі. Його розмір визначався таким чином: 1,2% від доходів бідняцьких господарств, 3,5% ― середняцьких і 5,6% ― заможних.

У промисловості та торгівлі впродовж 1921–1922 рр. ввели промисловий податок із підприємств, закладів торгівлі та кустарних промислів. Він складався з двох частин ― патентного збору на право здійснення діяльності та зрівняльного, що стягувався з обороту. Загалом цей податок копіював дореволюційний, але з тією відмінністю, що він розраховувався не з прибутку, а з обороту. Держава постійно уточнювала, вносила зміни і доповнення в систему промислового податку. В липні 1923 р. для державних підприємств, кооперації і концесій введено прибутковий податок у розмірі 8% від чистого прибутку. З кінця 1923 р. промислові підприємства відраховували у державну скарбницю 70% прибутків.

У 1922 р. для фізичних осіб ввели прибутково-майновий податок на основі прогресивної шкали, залежно від суми задекларованого доходу. В кінці 1923 р. прибутковий податок складався із основного за твердими ставками заробітної плати та прогресивного. Основний сплачували всі громадяни, крім чорноробочих, поденників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із щомісячною зарплатою менш ніж 75 руб. Прогресивний платили ті, хто отримував додатковий прибуток. У 1924 р. прибутково-майновий податок трансформували у прибутковий.

У 1921 р. введено акцизний збір на товари широкого вжитку та першої необхідності (продукти, одяг, взуття), горілку, тютюнові вироби, парфюмерію. В 1922 р. ухвалено Статут про гербовий збір, що визначав перелік документів, котрі обкладали податком при їхньому оформленні.

Поширилась система місцевих податків з нерухомості, вантажів, транспортних засобів, біржових угод, золотопромислових підприємств. Окремі місцеві податки згідно із законодавством встановлювали союзні республіки.

Бюджетна система СРСР згідно із Конституцією 1924 р. охоплювала: союзний бюджет, бюджети союзних і автономних республік, місцеві бюджети. В Україні вперше в 1922/1923 г. р. почали складати районні бюджети. В 1924 р. сформувалася система місцевих бюджетів.

Державний бюджет. починаючи з 1924/1925 г. р. був бездефіцитним, зводився з перевищенням доходів над видатками. У доходах бюджету 50% становили податки підприємств і фізичних осіб, понад 20% ― акцизи, 3% ― мито. До надзвичайних джерел належали емісія грошей і внутрішні позики: хлібна ― 1922 р., друга хлібна ― 1923 р., цукрова ― 1923 р., 8% внутрішня позика ― 1924 р. тощо. Облігації випущених позик, незважаючи на підтримку Держбанку, мали низьке котирування на ринку цінних паперів. Емісія грошей набула більшого значення в 1925–1927 рр. через політику форсованого розвитку промисловості. Основну частину видатків спрямовували у народне господарство і соціально-культурний розвиток.

• З переходом до непу почала відроджуватися кооперація: споживча, кредитна, сільськогосподарська, промислова, житлово-будівельна, інвалідська та видавнича. Найпотужнішою була споживча, об’єднана у Всеукраїнській кооперативній спілці, що налічувала майже 8 тис. сільських споживчих товариств. Кредитну кооперацію представляли «Укрсільбанк» і «Укрінбанк», останній об’єднував 4920 кооперативів. Видавничу діяльність здійснювала Книгоспілка. Спеціалістів для кооперації забезпечував Київський кооперативний інститут.

• Відбулися певні зрушення в матеріальному добробуті трудящих. Тверда валюта була основою стабільності заробітної плати. В 1925 р. робітник отримував у середньому 18,3 руб. щодо 21,6 руб. у 1913 р. (84,4% від довоєнного). Було встановлено 8-годинний робочий день, запроваджено страхування на випадок хвороби, допомогу безробітним.

Таким чином, упродовж 1921–1925 рр. відбудова народного господарства відбувалася на основі використання товарно-грошових відносин і відновлення до певних меж приватного підприємництва при одночасному пануванні державного сектора економіки. Через податкову, кредитну, цінову та тарифну політику радянська влада контролювала всі сфери і галузі економіки. Такий підхід дав змогу подолати щорічні дестабілізуючі процеси: фінансову кризу 1922 р., кризу збуту 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції у 1925 р. Було поєднано особистий інтерес із суспільним і забезпечено економічне піднесення.

На XIV зיїзді ВКП(б) у 1925 р. і XV з’їзді ВКП(б) у 1927 р. офіційно проголошено курс на індустріалізацію народного господарства. Її розглядали як центральну ланку соціалістичного будівництва, процес переважаючого розвитку промисловості, зокрема галузей групи А», формування аграрної економіки промислового типу, піднесення культурного і матеріального рівня життя. Обיєктивна необхідність індустріалізації пояснювалася такими чиниками:

• індустріалізація був парадигмою розвитку світової економіки;

• техніка, технологія та організація промислового виробництва залишалися на рівні 1913 р., відстаючи від середньосвітового на 15 років, і не забезпечували економічного піднесення;

• сільське господарство було дрібнотоварним і потенційно не відповідало потребам промисловості та продовольчій безпеці країни;

• необхідністю досягнення економічної незалежності;

• зміцненням обороноздатності країни. Політична доктрина базувалась на тезі невідвернення війни з капіталістичними країнами.

Розробка першого п’ятирічного плану індустріалізації розпочалася в 1926 р., були складені контрольні цифри для народного господарства на 1926/1927 г. р. Проте через боротьбу політичних груп за владу, різні тактичні підходи до побудови соціалізму цей процес затягнувся до 1929 р. З огляду на адміністративно-територіальну реформу 1925 р. плани розробляли для 41 округу України.

Упродовж 1925–1928 рр. у перший період соціалістичної індустріалізації господарство України залишалося аграрно-індустріальним. У структурі матеріального виробництва частка промисловості збільшилася із 37% у 1924/1925 г. р. до 48% в 1926/1927 г. р. Темпи розвитку промисловості порівняно із сільським господарством були більшими в 3 рази. За 1926–1928 рр. збудовано 408 і реконструйовано 421 підприємство. Щорічні капітальні вкладення у промисловість становили майже 50% від загальносоюзної суми, ззбільшившись із 216,6 млн. руб. у 1925/1926 г. р. до 345 млн. руб. у 1927/1928 г. р. У галузі важкої промисловості було вкладено 78% від цих коштів. Темпи розвитку її галузей коливалася в межах 25–46%. Перевага надавалася реконструкції та розширенню старих підприємств. У галузевій структурі промисловості частка галузей групи «А» становила 53,4% в 1927/1928 г. р. щодо 47,1% в 1913 р. Однак чорна металургія досягла лише 80–90% від рівня 1913 р.

Уряд провадив політику активного витіснення приватного капіталу. Було підвищено тарифи на перевезення приватних вантажів, призупинено державне кредитування приватних підприємств, введено в 1927 р. податок на надприбуток, заборонено надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлення старих договорів, зменшено кількість іноземних концесій.

У сільському господарстві переважало дрібнотоварне селянське господарство. У 1927/1928 г. р. посівні площі збільшилися порівняно з 1913 р. на 10,3%, валова продукція ― на 2,5%, виробництво зерна досягло 89,3%. Проте товарність сільського господарства становила лише 80,4% від рівня 1913 р., а зерна ― 25,6% від виробленого. Кількість селянських господарств збільшилася до 5,1 млн. Відбувалося їх здрібнення, зменшення посівної площи. Без коней господарювали 39,6% селянських дворів, без необхідних знарядь праці ― 37,8%. Сільське господарство не відповідало вимогам індустріалізації (велике машинне виробництво), не забезпечувало промисловий розвиток і продовольчі потреби країни.

Державна аграрна політика, визначена XV з’їздом ВКР (б) у 1927 р., спрямовувалася на підтримку сільськогосподарської кооперації, соціальна основа якої була бідняцько-середняцькою, та обмеження заможних господарств. Так, 1 жовтня 1929 р. кількість сільськогосподарських кооперативів становила 19566, їх членами були 3,09 млн. селян або 55,9% селянських господарств. Поширились такі види кооперативів: спеціалізовані постачальницько-збутові (буряківничі, птахівничі тощо), кредитні, виробничі (колективні господарства ― ТСОЗи, артілі, комуни). Кількість колективних господарств з 1925 р. по 1 квітня 1929 р. збільшилася майже втричі і досягла 14,5 тис., серед них 73,8% становили ТСОЗи та 23,5% ― артілі. Вони об’єднували 285 тис. селянських дворів (5,5% від загальної кількості) та 5,2% земельної площі селянського користування, давали 10% товарного зерна. В системі кооперації в 1928 р. було 3756 виробничих підприємств (цукроварні, борошномельні, маслосирзаводи). Зростало значення радгоспів, яких у жовтні 1929 р. налічувалось 1040. Відносини між селянами і державою будувалися на основі контрактації (договорів), що передбачало постачання товарів виробничого призначення (техніки, насіння, добрив) і збут продукції.

Відбувалася машинізація сільського господарства. В 1925 р. працювало 300 тракторів, за 1925–128 рр. селяни отримали 9192 трактори. Третина з них належала машинно-тракторним товариствам (7497 у березні 1929 р.) 48% ― колективним господарствам і радгоспам. Селяни отримували кредити на придбання техніки.

Основними заходами політики щодо заможних селян були обмеження користування та оренди землі, використання найманої праці, заборона продажу їм тракторів, збільшення податкового тиску через введення податку за фактичним доходом і «надподатку», збільшення норми хлібозаготівлі, притягнення до судової відповідальності, ув’язнення з конфіскацією зерна.

Однією з найскладніших була проблема нагромадження коштів для індустріалізації. Основними джерелами індустріалізації були прибутки від промисловості (25%), експорт зерна (2,4 млн. т, що було в 4 рази менше від дореволюційного), експропріація коштів із сільського господарства та галузей групи «Б» шляхом цінової політики порушення еквівалентності обміну, 10 державних позик, що залучили 320 млн. руб. коштів населення, обмеження заробітної плати робітників і службовців. У 1926 р. почались перебої з постачанням металу, промислових матеріалів і сировини. Товарний голод охопив споживчий ринок. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Ринковий товарообіг почав замінюватися державним розподілом. Основними причинами цього були: невиконання планів хлібозаготівлі через незадоволення селян державними заготівельними цінами; невиконання експортних зобов’язань, що зменшило валютні надходження; зменшення обсягів промислового виробництва та капітального будівництва; швидке зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією. Збільшення кількості робітників у промисловості та будівництві, зменшення в 1927 р. споживчих цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшили платоспроможний попит.

Обговорювалися два шляхи вирішення проблеми нагромадження капіталу: економічний і адміністративний. Один передбачав нагромадження капіталів у сільському господарстві та легкій промисловості, а потім їх використання для розвитку важкої промисловості, розвиток товарно-грошових відносин, різних форм власності та приватного підприємництва, а отже, продовження політики НЕПу. Інший ґрунтувався на адміністративних, позаекономічних методах мобілізації грошових ресурсів за рахунок їх вилучення із сільського господарства та легкої промисловості. Здобула перевагу точка зору, що господарська модель НЕПу не здатна швидко вирішити проблему нагромадження фінансових засобів та індустріального розвитку. Забезпечити виконання завдань індустріалізації, на думку більшості комуністів, можна лише за допомогою адміністративних методів регулювання економіки, концентрації наявних ресурсів і форсованого розвитку важкої індустрії. Політику НЕПу вони вважали вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Безпосереднім приводом до демонтажу НЕПу була хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр.