12.1.3. Вплив нтр на розвиток світового господарства та національні економіки. Відображення суті нтр в економічній думці

Термін «науково-технічна ревролюція» запровадив Дж. Бернал у праці «Світ без війни». Упродовж 50–70-х рр. XX ст. науково-технічний прогрес перетворився на головний і визначальний фактор розвитку економіки та суспільства, започаткував якісно новий інноваційний тип економічного зростання. Так, у США за період 1896–1953 рр. фактор технічного прогресу забезпечував 33% економічного зростання, наприкінці 70-х рр. XX ст. цей показник досягнув 70%.

Розвиток світового господарства відбувався в умовах сучасної науково-технічної революції (СНТР). Її основні ознаки:

• пришвидшення та зростання ефективності науково-технічного прогресу;

• перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, зростання значення фундаментальних досліджень;

• початок нового етапу суспільного поділу праці, пов’язаного з перетворенням науки в самостійну галузь економіки; створення наукових і проектних інститутів, дослідних центрів;

• охоплення СНТР усіх сфер економіки, розвиток нових галузей на основі наукових досягнень (так званих наукомістких галузей). Якісна зміна всіх елементів продуктивних сил;

• створення нових видів енергії та штучних матеріалів зі заданими властивостями;

• зміна характеру та змісту праці, зростання значення творчих і контролюючих елементів. Підвищення рівня загальної та спеціальної освіти, формування інтелектуального розвитку суспільства як важливої умови економічного зростання;

• зростання соціального та економічного значення інформаційної діяльності;

• значне зростання суспільного проґресу, інтернаціоналізації та інтеграції економіки, виникнення глобальних економічних і соціальних проблем. Формування народногосподарських комплексів.

Основні напрями сучасної науково-технічної революції:

• збільшення частки видатків у національному доході на фінансування наукових досліджень і експериментально-конструкторських розробок (НДЕКР) або науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР);

• комплексна автоматизація (використання верстатів із числовим програмним управлінням, електронно-обчислювальних машин, автоматів і роботів) виробництва, інфраструктурної діяльності, побуту. Розвиток галузей із виробництва засобів автоматизації;

• нові тенденції в галузі машинобудування: виділення трьох підгалузей (загального машинобудування, що охоплює верстатобудування; електротехнічної; транспортної); поява нових галузей, зокрема, електронної, радіоелектронної, космічної тощо;

• швидкий розвиток хімічної промисловості, виробництво штучних матеріалів (хімізація економіки);

• створення на основі фундаментальних відкриттів нових технологій ― лазерної, плазмової тощо. Зародження інформаційної революції;

• впровадження досягнень СНТР у сільському господарстві; перехід до масової механізації, хімізації, електрифікації, використання мікробіології та генної інженерії для вдосконалення сільськогосподарських технологій;

• освоєння космічного простору і виникнення космології.

Під впливом сучасної науково-технічної революції (СНТР) завершилася індустріалізації в усіх сферах господарства, в індустріально-розинених країнах формувалися ознаки нової постіндустріальної економіки.

У 1950–1960-х рр. почалося масове впровадження наукових досліджень і експериментально-конструкторських винаходів. В індустріальних країнах витрати на НДЕКР становили 2–2,5% у валовому внутрішньому продукті, вони зросли за 1950–1970 рр. у США в 2 рази, Японії ― у 7,6, ФРН ― у 3,7, Великій Британії – 1,6, Франції ― в 4,25 рази. Майже в усіх країнах (окрім Японії) держава фінансувала половину витрат на НДЕКР. У 1970 р. державна частка у витратах монополій становила в США 43,1%, ФРН ― 18,2%, Франції ― 32,8%, Великій Британії ― 31,8%, Японії ― 2%. З’явилися науково-виробничі комплекси ― територіальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції. Значні кошти вкладали в аерокосмічну, електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне машинобудування, використовували на військові потреби. У цих галузях зосереджувалось інтелектуальний потенціал понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значну увагу приділяли фундаментальним дослідженням. Зростання витрат на НДЕКР (млрд дол.) підтверджують такі дані (табл. 12.13).

Таблиця 12.1.3

	1960р.	1965р.	1970р.
США	13,7	20,5	27,4
Японія	0,5	1,2	3,8
ФРН	1,1	2,6	4,1
Великобританія	1,6	2,2	2,6
Франція	0,8	2,0	3,4

Провідні світові країни стали на шлях створення національного науково-технічного потенціалу.

США за розмірами витрат на НДЕКР в 1970р. випереджали ФРН у 7 разів, Великобританію ― в 11, Японію ― у 7,2 рази. Джерелами фінансування були асигнування з державного бюджету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних організацій. У 1970 р. на американські корпорації працювало 15тис. наукових лабораторій. Університети і коледжі витрачали на НДЕКР 9–10% своїх бюджетів. Нараховувалося 120 науково-промислових комплексів. Найбільшими з них були Кембриджський, Каліфорнійський, Мічиґанський. У 1950-х рр. адміністрація США створила механізм цільового фінансування та управління НДЕКР.

Франція за масштабами технічного оснащення та впровадження нових технологій країна займала одне з перших місць у світі. упродовж 1958–1968 рр. частка витрат на НДДКР у ВВП зросла із 1,15 до 2,13%, держава фінансувала 72% від загальної суми. Середньорічні темпи витрат на НДДКР становили 18,5%, у тому числі на фундаментальні дослідження ― 20%.

У ФРН в 1950-х рр. основою НТП були іноземні інвестиції та патенти, що дало змогу спрямувати капітали на оновлення основного капіталу. У 1960-х рр. інноваційна політика базувалася на розвитку власних досліджень (80% у 1960 р.) та модернізації технічної бази.

Великобританія відставала від США, Німеччини, Франції та Японії за за рівнем освіченості робочої сили, технічним оснащенням та масштабами впровадження нових технологій промисловість.

Особливістю Японії було впровадження зарубіжного науково-технічного досвіду. За 1951–1970-і рр. упроваджено 15 тис. імпортних патентів і ліцензій. Частка продукції, що вироблялася на їх основі, становила 10% від загального обсягу промислового виробництва. Поступово Японія перейшла до власної науково-технічної бази. Впродовж 1963–1970 рр. продуктивність праці зростала на 11% щорічно.

Науково-технічний прогрес став важливим об’єктом дослідження економічної думки. Слід зазначити, що класична політична економія трактувала розвиток науки і техніки як функцію капіталу, виходячи з теорії факторів виробництва. Проблеми НТП були поза увагою неокласиків у першій половині XX ст. З’явилися лише окремі дослідження Так, М. Туган-Барановський у праці „Промислові кризи в Англії, їх причини і вплив на народне життя” поставив питання про зв’язок між циклічним розвитком і технічним прогресом. Спираючись на його роботу М. Кондратьєв у теорії „довгих хвиль” довів обумовленість довгих циклів економічної кон’юнктури науково-технічними факторами.¹

У 1950–1970-х рр. сформувалася нова економічна дисципліна ― економічна теорія технологічних змін. Видатний американський вчений Р. Солоу за роботу „Технічні зміни та функція сукупного виробництва” (1957), в якій обгрунтував провідну роль технології у системі факторів виробництва, отримав Нобелівську премію 1987 р.

Найбільший внесок у дослідження науково-технічного прогресу внесли представники інституціонального напряму економічної думки, сформувавши соціально-індустріальні технократичні теорії. Головна увага приділялася соціально-економічним наслідкам НТР, визначалися стадії економічного зростання та їх характеристики, форми еволюції складових економічних систем. Їх спільною методологічною засадою є базування на технологічному детермінізмі, основи якого були закладені у працях Т. Веблена.

Сформувалися і поширилися теорії індустріального і нового індустріального суспільства (П.Ф. Друкер, Дж.К. Гелбрейт, Р. Арон), стадій економічного зростання В. Ростоу, „кібернетичної революції” Р. Тібольда, „технотронної революції” З.К. Бжезинського, „технологічного суспільства” Ж. Еллюля, трьох хвиль Е. Тоффлера та ін.

Основоположником теорій «індустріального суспільства» вважають американського економіста Пітера Фердинанда Дракера (р.н. 1909). У 1940-х pp. він опублікував праці «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Теорія корпорації» (1946), «Великий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949), в яких визначив якісні відмінності сучасного етапу розвитку капіталізму. Вчений ввів у науковий обіг поняття «друга промислова революція», «нова індустріальна держава», «індустріальне суспільство». Його дослідження в економічній літературі оцінюються як американська теорія НТР.

За П. Дракером становлення і розвиток «індустріальної системи» хронологічно відбуваються в XX ст. на основі другої промислової революції. Складовими промисловї революції є масове потоково-конвеєрне виробництва („фордизм”) і наукова організація праці („тейлоризм”). Подано нове розуміння технології як культури виробничих і соціальних зв’язків, але не системи працюючих машин. Розвиток технологій щодо забезпечення зростання продуктивності праці, заробітної плати і зайнятості має більше значення, ніж нові інвестиції. Системоутворюючими факторами розвитку індустріальної системи є промислова корпорація, що здійснює масове виробництво, профспілки, менеджменті і розвиток людини.

«Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства», яке, на думку вченого, має два різновиди: капіталістичне вільне та соціалістичне «рабське».

Американська концепцію НТР продовжила теорія «кібернетичної революції» Роберта Тібольда, викладена у „Маніфесті троїстої революції” (1964) групою американських вчених. У дослідженні обґрунтовані наступні залежності. Організація виробництва великими корпораціями на основі автоматичних ліній, що управляються кібернетикою, призводить до заміни трудомістких процесів капіталоємними, зростання чисельності безробітних і бідності, скорочення споживчого попиту населення при паралельному нарощуванні товарної маси, як наслідок, до світової кризи перевиробництва, зростання надлишкових потужностей і соціального вибуху. Отже, виникає ситуація коли достаток, а не рідкісність благ стає основною проблемою економіки й економічної науки. Р. Тібольд і автори „Маніфесту” пропонують реформування системи розподілу через заміну принципу «право на працю» «правом на дохід». Завданням держави є, по-перше, стимулювання кібернетизації, по-друге, через пряме оподаткування і перехід до великих бюджетних дефіцитів вирішення проблеми безробіття і створення суспільства «повної незайнятості» або „суспільства дозвілля”, активізація громадських робіт, сприяння будівництву дешевого житла, перекваліфікації безробітних, інвестування корпорації тощо. Інфляція можна подолати автоматично ― за рахунок збільшення товаропотоків.

Французький соціолог Раймон Арон у працях «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху»(1966) виклав свою концепцію індустріального суспільства.

Вчений вважав першим раннім етапом індустріального суспільства капіталістичний тип економіки („чистий капіталізм”). Його ознаки: приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на власників засобів виробництва і найманих робітників, максимізація прибутку як рушія виробництва, циклічні коливання економіки.

Під впливом НТР капіталістичне суспільство трансформується в індустріальне („реальний капіталізм”), для якого характерні велика промисловість, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників. Р. Арон виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське, різницю між якими полягає у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки. Одночасно він підкреслює процес зближення капіталізму та соціалізму, оскільки, по-перше, на Заході вже існує так звана «колективна власноіть», що виникла в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після другої світової війни, по-друге, прибуток ― це категорія, притаманна будь-якому індустріальному су­спільству, а не тільки капіталізму, по-третє, і в плановому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різний рівень заробітної плати.

Французький соціолог Жан Фурастьє у праці „Велика надія XX століття” (1948) у межах футурології (науки про майбутнє)¹ стверджував, що під впливом НТР відбуваються структурні зрушення. Ґрунтуючись на таких критеріях як відсоткова частка секторів та кількості зайнятих у ВВП, він усі види економічної діяльності, що враховуються ВВП, поділив за галузевою ознакою на три сектори: первинний ― добувний (сільське господарство, лісівництво, рибальство, гірничо-добувна промисловість), вторинний ― індустріальний (обробна промисловість, будівництво), третинний ― сфера послуг (транспорт, рекреація, торгівля, фінанси, кредит, банки, страхування, охорона здоров’я, освіта, наука, управлінн, операції з нерухомістю). Було зроблено висновок про зростання сфери послуг порівняно з сільським господарством і промисловістю. Така тенденція у майбутньому приведе до «суспільство споживання», в якому не буде класової боротьби, автоматично вирішуватимуться всі соціальні проблеми.

Французькі вчені Жак Еллюль, Серж Малле та Ален Турен є авторами так званої фабрично-заводської концепції НТР, що досліджує її вплив на процес виробництва.

Серж Малле та Ален Турен розглядали науково-технічний проґрес як природний перехід від маломеханізованого виробництва з універсальними машинами (фаза «А») до суцільної механізації (фаза «В») і, на кінець, до автоматизованого виробництва (фаза «С»). Такий проґрес може відбуватися лише за умов нарощування інвестицій у машини, техніку та устаткування кожного робочого місця. Отже, основним фактором такого розвитку є нагромадження капіталу, а НТР ― пряме продовження і розвиток того самого великого і капіталомісткого машинного, фабрично-заводського виробництва, визначальною рисою якого є розвиток матеріально-технічної бази.

Жак Еллюл у концепції «технологічного суспільства» стверджував, що техніка є першорушієм усього, панує над суспільством і людиною, розвивається за власними принципами, зумовлює соціальні, політичні й економічні зміни. Вчений зазначав, що техніка не зводиться до машин і технології, вона охоплює всі сфери людської діяльності й включає такі елементи як: економічну техніку (пов’язану з виробництвом), техніку організації (комерційну і промислову діяльність, державу, міліцію, військову справу), людську техніку (медицину, генетику, пропаганду тощо). Техніка як вирішальний фактор економічного розвитку визначає перехід: а) від індивідуального підприємництва до «економіки корпорацій»; б) від «ліберальної» економіки до державного реґулювання; в) від ринкової до планової економіки, але без вад соціалістичного устрою.

У 1960-х рр. XX ст. найвідомішою теорією еволюційного розвитку людства була теорія стадій економічного росту Волтера Ростоу (р.н. 1916). Він сформулював її у працях „Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест” (1960) і „Політика і стадії росту” (1971). За основу класифікації (типологізації) стадій економічного зростання були запропоновані: рівень розвитку техніки, галузева структура господарства, частка виробничого нагромадження у національному доході, структура споживання.

Перша стадія ― «традиційне суспільство» з примітивною ручною технікою, рутинною працею, переважанням сільського господарства (75% зайнятого населення), ієрархічно структурованим суспільством й непродуктивним використанням національного доходу.

Друга ― «суспільство в перехідному стані», створення передумов для «злету». Його характеризують утворення централізованих національних держав, поява нових типів заповзятливих людей, які прагнуть прибутків і і беруть на себе ризик, виникнення ринкових інститутів, зростання інвестицій,

Третя ― стадія «злету», коли сили економічного проґресу зростають і починають домінувати в суспільстві: інтенсивно зростають капіталовкладення, збільшується обсяг суспільного продукту на одну особу, покращується якість життя, пришвидшуються темпи впровадження нової техніки в промисловості і сільському господарстві, закладаються передумови до стійкого (хоча і циклічного) зростання. Такий розвиток спершу охоплює галузі-лідери, а потім поширюється на всю економіку. Для автоматичного зростання необхідно збільшення частки виробничих інвестицій у національному доході (як мінімум від 5% до 10%), стрімкий розвиток одного або декількох секторів промисловості, політична перемога прихильників модернізації економіки над захисниками традиційного суспільства. Чітка періодизація даної стадії відсутня, позаяк у різних країнах вона проходила по-різному, починаючи від останніх десятиріч XVIIIст. (Велика Британія) і до 1860р.

Четверта ― стадія «руху до зрілості» характеризується як тривалий процес економічного проґресу, що розпочався у 1850 р. (Великобританія) урбанізацією, збільшенням частки кваліфікованої праці, зосередженням важелів управління промисловістю в руках менеджерів, удосконаленням техніки, розповсюдженням нової технології на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням продукції порівняно із зростанням населення. Саме цю стадію У.Ростоу називає «індустріальним суспільством».

П’ята ― стадія «високого масового споживання». Найбільш характерними рисами якої є швидкий і постійний прогрес усіх галузей господарства, випуск товарів довгострокового користування, зрушення від пропозиції до попиту, від виробництва до споживання. Яскравим прикладом є економіка США 60-х рр. ХХст.

Шоста ― стадія «пошуку якості життя», орієнтація на духовний розвиток людини.

Особлива роль інституціоналістами відводиться державі в організації і стимулюванні науково-технічного прогресу. У. Ростоу називає сучасний етап НТП "четвертою промисловою революцією", пов'язаною з широким впровадженням мікроелектроніки, нових методів телекомунікаційного зв'язку, лазерної електроніки і робототехніки, принципово нових штучних матеріалів. На його думку, саме держава має стимулювати НТП взявши на себе особливу турботу щодо організації фундаментальних досліджень, поліпшення системи освіти, професійного перенавчання, здійснення експериментальних, найбільш ризикованих у комерційному відношенні проектів.

Найбільші наукові досягнення соціально-інституціональної течії інституціоналізму пов’язані з ім’ям видатного вченого Джона Кеннета Гелбрейта. Він написав понад 40 праць, найбільше визнання мали „Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили” (1952), „Великий крах” (1955), „Нова індустріальна держав. Ессе про американську економічну систему” (1967), „Епоха невизначеності” (1976), „Справедливе суспільство” (1996). Дж. Гелбрейт створив власну теорію економічного розвитку ринкової економіки, яку він називає „загальною теорією економічної системи” або „теорією високого рівня економічного розвитку”. Він вважає, що неокласика та неокейнсіанство не описують існуючу економіку, функцією наукової економічної теорії є «прагнення зрозуміти реальне становище речей»¹. Визначальними у теоретико-аналітичних поглядах Дж.К. Гелбрейта є такі положення.

Сучасна економічна система характеризується еволюційним оновленням і спонтанною трансформацією. Механізм трансформації формують економічні, соціальні, політичні, психологічні і морально-етичні фактори. Джерелом і вирішальним фактором трансформаційних зрушень є науково-технічний прогрес та його його революційна форма ― НТР, що визначають розвиток основних структурних елементів економічної системи: ринку, держави, корпорації, профспілок, фінансових інституцій. Вони є об’єктом дослідження вченого.

Теорія урівноважуючи сил продовжила розвиток теорій монополістичної конкуренції та олігополії. Стверджується, що сучасну ринкову економіку характеризує наявність двох монополій ― продавців і покупців, що створює олігополію, яка є „врівноважуючою силою” (регулятором) ринку шляхом правових угод. Монополіями є корпорації, профспілки як продавці робочої сили. Чим більше зростання врівноважуючої сили, тим більшою є здатність економіки до автоматичного саморегулювання. Держава зобов’язана втрутитися, якщо врівноважуюча сила є недостатньою: попит перевищує пропозицію, пропозиція перевищує попит, створюється абсолютна монополія покупці або продавця. Отже, „врівноважуючи сила” є співвідношенням попиту та пропозиції. Держава втручається в економіку за умов недостатності ють На об’єднаних у профспілки як та втратила здатність саморегулюватися через механізм конкуренції

• Теорія корпорації. Головною рушійною силою перетворення еконо-міки є корпорація, сутність і розвиток якої визначають технологія та організація. За високого рівня економічного розвитку домінує процес зростання фірми. Це заперечує неокласичні та неокейнсіанські погляди на економічне значення окремого господарюючого суб’єкта та держави, Під впливом НРТ процес організації внутрі корпорації пришвидшується. Організація корпорації ― це комплекс заходів, спрямованих на заміну зусиль і знань однієї людини більш спеціалізованими зусиллями та знаннями багатьох людей. Організація обумовило зміни в механізмі ухвалення рішень: від власників до техноструктури (нового соціального стану). Сформувалася „зріла корпорація”, що є новим соціальним інститутом, чинником „суспільства достатку”, а також основою індустріальної плануючої системи.¹

• Нова економічна теорія технічного прогресу визначає його нові ознаки: організованість і спланованість, захист техноструктури щодо забезпечення зростання (витрати капіталу на машини більш стабільні та надійніші, ніж на робочу силу) та контроля профспілок, негативний вплив на стан зайнятості та екологію, формування „споживчого психозу”.

• Теорія нового індустріального суспільства. Використання досягнень НТР і домінування „зрілої” корпорації із техноструктурою приводять до трансформації індустріального суспільства у нове індустріальне суспільство, яке характеризують високий рівень споживання, відсутність соціальних конфліктів і „соціалізація” ринкового суспільства. Нове індустріальне суспфільство є співіснуванням двох систем: плануючої, якою управляють найбільші корпорації, та ринкової, де переважає вільна конкуренція. У США це відношення становить приблизно 1000 корпорація і 12 млн. дрібних фірм у сільському господарстві, сфері послуг, торгівлі, будівництві. Обидві системи прагнуть до контролю щодо економічного середовища, проте лише плануючій системі вдається підпорядкувати економіку і державу, ринкова ― пристосовується.

У 1970-х рр. Дж. Гелбрейт під впливом нової економічсної ситуації зробив висновок, що „зріла” корпорація є інструментом збереження нерівності в суспільстві і фактором зростаючої нестійкості економічної системи. У плануючій системі можливі спади, депресії та інфляція, що можуть набути кумулятивного характеру. Вчений висунув положення про стабільність плануючої системи лише за умов державного регулювання.

• Теорія регулюючої ролі держави. У загальній теорії реформи наголошується, що держава зобов’язана звільнитися від влади плануючої системи та працювати в інтересах суспільства. Державні реформи повинні охоплювати: посилення впливу та можливостей ринкової системи, піднесення рівня її розвитку по відношенню до плануючої системи (зменшення нерівності в доходах і поліпшення конкурентних можливостей), упорядкуванні цілей монополії щодо служіння суспільству і знищення привілеїв плануючої системи, управління економікою. Необхідно реформувати соціальні проблеми, забезпечити гарантійний прибуток усім членам суспільства, послабити тиск військово-промислового комплексу, зробити наголос не на кредитно-грошову політику, а на фінансово-бюджетку (підвищення податків для багатих людей, зменшення дефіциту бюджету, знижувати процентні ставки). Це дозволить побудувати „суспільство достатку”. Вчений вважає, що провести реформи могли б представники меритократії ― професорсько-викладацька еліта, але це можливо лише за умови перетворення фундаментальних знань на найдефіцитніший ресурс, що дає владу.

• Теорія соціалістичного імперативізму пропагує ідею „нового соціалізму”, змістом якого є організація галузей, які не можуть ефективно функціонувати в ринковій економіці, в межах державної власності. Такий соціалізм не бажає влади, він необхідний там, де існує низький рівень розвитку. Щодо конвергенції (зближення) капіталізму і соціалізму, вчений бачив цей процес у розвиткові однакової технологічної структури, менеджменті.

В економічній літературі окремі положення теорії Дж. Гелбрейта активно критикуються, зокрема протиставлення плануючої та ринкової систем, відсутність аналізу ринкових сил, що діють в економіці, зокрема в корпоративному секторі.

У 60–80-х рр. XX ст. поступово знижувався інтерес до теорій індустріального суспільства як самостійних. Їх основні положення використовували в концепціях цивілізаційної еволюції, формуванні та розвиткові теорій постіндустріального суспільства. Відбулося становлення концепції структурних зрушень, що стала складовою теорій постіндустріального суспільства.

Витоки теорії постіндустріального суспільства пов’язані з працями американського економіста К. Кларка ”Економіка у 1960 році” (1947) і французького соціологі Жан Фурастьє „Велика надія XX ст.” (1948), в яких сформульовано концепцію структурних зрушень. У 1970 р. Ж. Фурастьє у праці „Цивілізація 1995 року” спрогнозував виокремлення „четвертинної цивілізації”, яку характеризував як „цивілізацію дозвілля”, основною метою дозвілля стане отримання знань.

Вперше поняття „постіндустріальне суспільство” вжив американський соціолог Д. Рісман у 1958 р. у назві статті для протиставлення попереднім стадіям розвитку. У 1959 р. америнський соціолог Данієл Белл використав цей термін у виступі на міжнародному семінарі у м. Зальцбурзі як протиставлення марксизму. Впродовж 1960-х рр. у низці статтей він сформував основні положення концепції постіндустріального суспільства. В 1973 р. вийшла його праця „Настання постіндустріального суспільства. Досвід соціального прогнозування” (1973). Ці дослідження, а також праця французького вченого А. Турена „Постіндустріальне суспільство” (1969) започаткували теорію постіндустріальної економіки та суспільства (цивілізації).

Дослідження Д. Белла виявляється у наступних аспектах:

• заперечення марксистського розуміння суспільного розвитку, що будується навколо осі власності та поділяє його на рабовласництво, феодалізм, капіталізм і соціалізм. Заміна його ідеєю розвитку суспільства уздовж „осьових ліній”, які є основою трьох основних сфер соціального життя: соціальної структури, політичної організації суспільства і культури. Оптимальною є схема, побудована уздовж „осі техніка, технологія і знання”;

• постіндустріальним є суспільство, що досягло високого ступеня наукового, технологічного та інформаційного забезпечення виробництва та технічної культури. Фактори, що характеризують перехід до постіндустріального суспільства та визначають його ознаки такі: перехід від економіки, що виробляє товари до екномікиобслуговуючої (сервісної); у соціальній структурі класовий поділ поступається професійному, суспільство поділяється на страти і стоси; машинна технологія змінюється інтелектуальною технологією, планування і контроль за технологічними змінами; зростає значення теоретичного знання, університети стають головним інститутом суспільства;

• для завершення переходу до постіндустріального суспільства необхідно: формування єдиної інтерактивної системи, забезпечити збереження та передачу інформації в інтерактивному режимі, перехід до комп’ютеризації, дистанційної системи загальнодоступної та обов’язкової освіти; злиття виробника і споживача, організація їх роботи в домашніх умовах шляхом створення „командних пунктів”.

У 1960–1970-х рр. виникла значна кількість теорій постіндустріального суспільства. Так, Герман Кан у концепції „технотронного суспільства” стверджує, що постцивілізаційне суспільство буде світом зростаючого достатку, зменшення конкуренції, великих подорожей і контактів і, можливо, світом, що зумовлює зменшення відмінностей між народами. Окремі економічні, екологічні та інші проблеми ― це лише «видатки зростання.

Збіґнєв Казімєж Бжезінський в економічній системі «технотронного суспільства» виділяє три сектори: 1) технотронний, в якому зосереджені нові галузі виробництва, засоби масової інформації, сфера науки; 2) індустріальний, де сконцентровані традиційні галузі, робітники яких добре забезпечені; 3) доіндустріальний, в якому переважають робітники з низькою кваліфікацією, низькими доходами. Визначальними рисами «технотронного суспільства» є переважання сфери послуг, розвиток індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміна мотиву нагромадження особистого багатства «моральним імперативом використання науки в інтересах людини», ліквідація «персоналізації» економічної влади, тобто втрата власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Роль організатора виконує «еліта» «технотронного суспільства» в осбі менеджерів, інженерів, учених. Соціальні конфлікти виникають лише в доіндустріальному секторі, але і вони можуть бути усунені шляхом збільшення доходів осіб.

Американський соціолог Елвін Тоффлер у теорії «розриву із минулим» вважає, що індустріальний світ переживаючи «другу промислову революцію» й формуючи «економіку послуг» переходить на вищий щабель історичного розвитку ― стадію технологічної цивілізації. Цей перехід характеризуватиметься економічними катаклізмами й військовими конфліктами. Лише п’ять відсотків людей планети ― люди майбутнього, які не знають цього шоку. Ще 25% ― люди, які живуть в «індустріальному світі», що руйнується нововведеннями. А 70% населення Землі ― це представники аґрарної епохи. Так, разючі зміни у структурі економіки й докорінна реконструкція суспільних інститутів змушують людей безперервно перекваліфіковуватися. Цей «ефект акселерації» пришвидшує потік нових обставини і взаємовідносин через саму свідомість індивідів, перебудовуючи її і кореґуючи поведінку людей, які чинять опір. Відтак безконтрольність цього розвитку оцінюється втратою багатьма людьми віри у себе, енергії і життєвих сил, розпадом сімей, масовими стресовими ситуаціями, зростанням рівня захворюваності, смертності й злочинності, стихійним алкоголізмом і наркоманією. Саме тому Е. Тоффлер підтримує необхідність суспільного контролю за розвитком техніки і критикує технократію корпорацій за некритичне втілення нових технологій, стверджуючи, що на зміну технократії і бюрократії приходить «адхократія» ― влада тимчасових структур спеціалістів, які керують окремими проектами. Таким чином зміцнюється пристосовність самих корпорацій до нового, але ще більше загострюється проблема адаптації для населення. Водночас вчений демонструє зростаюче панування ризику і невизначеності, які роблять неможливими великі і довготривалі капіталовкладення у кожне робоче місце. Адже безперервний розвиток нових знань ― це загибель для такого «застиглого» у металі «автоматизованого» капіталу. Е. Тоффлер розуміє, що інновації, як руйнівне вторгнення майбутнього й «будівельний матеріал» нової цивілізації, охоплює усі сфери життєдіяльності людини, цим самим доводячи її до шокового стану раніше неіснуючими проблемами. Таким чином на перший план виступили неґативні наслідки розвитку НТР, а не неґативні фактори, що уповільнюють її. Відповідно, виникло загальне стратегічне завдання ― гальмування НТР («моніторинґ нововведень»), замість її всебічної підтримки. Коли електронна технологія утвердилась у вигляді персональних комп’ютерів і великих інформаційних мереж Е.Тоффлер повністю змінює свій підхід, підкреслюючи позитивні результати розвитку НТР. Вчений вважає, що просування капіталістичного суспільства до «нового суспільства» відбувається в ході «суперіндустріальної революції». Створене революцією «абсолютно нове суспільство» повинно позбавити народні маси від голоду, хвороб, створити «дивні можливості для розквіту індивідуальностей», «задоволення психологічних потреб» тощо. Для успішного переходу до «суперіндустріального суспільства» необхідно все чітко спланувати й продумати, а також розробити його модель, себто «спроектувати нову цивілізацію». Такі схеми суспільного розвитку пов'язані із послідовною зміною «хвиль перемін». Перша ― аґрарна хвиля цивілізації, Друга ― утвердження індустріальної цивілізації, а з початку 60-х років почалось наближення Третьої хвилі – хвилі комп’ютерів і комунікацій та утвердження суперіндустріалізму. Саме в епоху останньої відбуваються разючі зміни у сімейних та міжнародних відносинах, поліпшиться система освіти і виховання.