12.2.2. Теорії економічного зростання

як особливий напрям економічної думки

Ґенеза моделювання макроекономічної динаміки та політики економічного зростання із довготривалим бумом представниками різних шкіл і течій своїм корінням сягає 40-х рр. ХХст. Адже саме із цього періоду економічне зростання стало метою економічної політики урядів більшості розвинених країн. Принциповими відмінностями між моделями економічного зростання кейнсіанців, неокласиків та інституціоналістів є трактування сутності економічного зростання, факторний підхід і ступінь взаємозамінності чинників економічного зростання. Так, кейнсіанці під економічним зростанням розуміють соціально-економічний процес ядром якого є здебільшого є фактори попиту (інвестиції, заощадження, споживання, рівень заробітної плати), а чинники виробництва є абсолютно незамінними. В неокласичних концепціях економічне зростання ― це техніко-економічний процес, що опирається в основному на фактори пропозиції ― кількісні та якісні параметри ресурсного забезпечення (праця, земля, капітал, науково-технічний проґрес тощо) та ефективність їхнього розподілу й використання економічними аґентами. За уявленнями неокласиків фактори виробництва є взаємозамінними. Інституціоналісти намагались підсилити взаємодію між факторами попиту і пропозиції за допомогою різних інституцій, а також охопити вплив на економічне зростання типу економічної системи, зовнішньоекономічних зв’язків, війн, інтервенцій тощо.

Кейнсіанська доктрина економічного зростання, що ґрунтується на так званій «капітальній» теорії вартості, представлена моделями таких вчених як: Рой Форбс Харрод, Овсій Домар і Джоан Вайолет Робінсон. Слід зазначити, що неґативне ставлення Дж.М. Кейнса до досліджень у довгостроковому періоді ― «In the long run we are all dead», ― не зупинила його послідовників. Позаяк долаючи обмеження свого вчителя, прихильники кейнсіанства досліджували економіку в довгостроковому періоді.

Рой Форбс Харрод як лідер післявоєнного кейнсіанства, зосереджуючи свою увагу на аналізі динамічних процесів, пропонує вихідну тотожність своєї моделі ― рівняння фактичного темпу зростання:

(12.1)

де G – реальний (фактичний) темп зростання сукупного випуску за певний проміжок часу – відношення приросту доходу ΔY до обсягу доходу базового періоду Y; C ― капітальний коефіцієнт, тобто збільшення залишків усіх видів благ до кінця періоду у порівнянні із залишком на початок періоду поділене на приріст продукції за цей же період ΔY ― іншими словами коефіцієнт капіталомісткості, що відображає «інвестиційну ціну» одиниці приросту доходу чи продукції; s' ― частка заощаджень S в національному доході Y, або схильність до заощадження (норма нагромадження). Слід зазначити, що знаменита рівність інвестицій I та заощаджень S розглядалась її автором Дж.М.Кейнсом у статиці. Р. Харрод подає дане рівняння у формі динаміки позаяк представляє собою нагромаджуючу частину приросту продукції, що йде на виробничі цілі, і, відповідно, ця частина повинна бути забезпечена відповідною часткою заощаджень S. Наступною складовою моделі Р.Харрода є рівняння ґарантованого темпу зростання:

(12.2)

Ґарантований темп зростання G_w є принципово новою категорією, введеною у науковий оборот й обґрунтованою самим Р.Харродом. Даний темп є тією прогнозованою лінією зростання, на яку налаштовуються підприємці. І разом із тим, є тим темпом, за якого виробники будуть задоволені тим, чим вони займаються. Вчений стверджує, що дане рівняння виражає рівновагу безперервного поступального руху, а сам ґарантований темп є лінією динамічної рівноваги. C_r також є категорією динамічної рівноваги, що виражає потребу в новому капіталі, необхідної для приросту продукції. G_w і C_r є тими прогнозованими величинами, що впливають на економічну поведінку підприємців й урівноважують передбачене нагромадження із фактичною величиною s'. А інвестиції ex-ante дорівнюють заощадженням ex-post.

Ґрунтуючись на тому, що s' є сталою позаяк зумовлена відносно незмінними мотивами до заощаджень, C_r також постійний бо заощадження трансформуються в інвестиції, то за умови нейтрального характеру НТП рівень G_w є стабільним. Відтак рівність G і G_w забезпечувала б стійкий неперервний розвиток. Проте, така ситуація є доволі рідкісною. Саме тому Р. Харрод порівнюючи обидві форми свого «фундаментального рівняння» характеризує два випадки. Перший, що виглядає наступним чином:

(12.3)

Якщо фактичний темп зростання G перевищує ґарантований G_w, то s' через свою відносну постійність не зросте відразу в тій же мірі. Услід за цим фактичний коефіцієнт капіталомісткості C обов’язково знизиться і стане меншим за C_r (адже якщо один множник (G) – зростає, а добуток (s') залишається незмінним, то інший (C) – обов’язково зменшується; беручи до уваги попереднє доведення і те, що у нас система рівнянь прирівнюється до відносно сталої s' при , то множник другого рівняння (C_r) буде більшим за множник першого рівняння (C)). За таких умов підприємці й торговці оцінюватимуть свій обсяг обладнання недостатнім для обороту надлишкової товарної маси і старатимуться збільшити товарно-матеріальні запаси та закупити нове обладнання, а цим самим сприятимуть ще більшому відриву фактичного тренду над ґарантованим (рівноважним).

Інший випадок описується наступним виразом:

(12.4)

У такому разі, в силу вищеподаного математичного доведення, прогнозований коефіцієнт капіталу C_r буде меншим за фактичний C, підприємці виявивши запаси сировини, обладнання і матеріалів надмірними – скорочуватимуть закупки, цим самим ще більше знижуючи фактичний темп зростання порівняно із ґарантованим. Таким чином, рівність забезпечує динамічну рівновагу, а будь-які відхилення не залишаючи жодного шансу на досягнення рівноваги зумовлюють все більший розрив. Сам Р. Харрод запевняє, що економіка «балансує на вістрю ножа» із внутрішньо їй притаманною динамічною нестабільністю. Адже весь час відцентрові сили змушують економіку відхилятись від рівноважної лінії розвитку. Даний «парадокс Харрода» є квінтесенцією кейнсіанства у сфері теорії динаміки. На думку самого вченого, відхилення G від G_w в основному пояснюють короткострокові економічні коливання. А для інтерпретації більш довгих коливань економічної кон’юнктури Р.Харрод вводить третю тотожність ― рівняння природного темпу зростання:

(12.5)

Так, G_n представляє собою максимально можливий темп руху економіки при даному зростанні населення, технічних можливостях і відсутності вимушеного безробіття. Для досягнення такого темпу існує імовірність дефіциту заощаджень. А ґарантований темп G_w забезпечував підприємницьку рівновагу при повній зайнятості наявного капіталу, технічному удосконаленню і достатньому обсягу заощаджень, проте допускав існування вимушеного безробіття. Саме тому повна модель Р. Харрода охоплює співвідношення між природним G_n, ґарантованим G_w і фактичним G темпами зростання, що також можна окреслити двома варіантами. Один із них виглядає наступним чином:

(12.6)

Беручи до уваги вищеподане обґрунтування наслідків відставання C_r від C у короткому періоді, то за даних умов розвиватиметься сприятливе середовище для тривалої депресії (глибокої рецесії). Інший варіант представлений так:

(12.7)

Перший наслідок ідентичний першому варіанту, що характеризується тривалою депресією (фазою глибокого спаду). Другий наслідок, що описаний в короткому періоді випереджаючими темпами фактичного зростання, тут представлений як умова довготривалого буму.

Стосовно заощаджень Р. Харрод висловлюється не так категорично як Дж.М. Кейнс, вбачаючи в них і позитивний аспект. А саме – оптимальним варіантом зростання s' є ситуація коли й існує занадто великий розрив між G_w та G_n. Адже у першому випадку економіка рухатиметься по траєкторії стійкого довгострокового зростання. А у другому надлишок економічних піднесень породжуватиме високу зайнятість із нездоровим інфляційним характером – саме тому необхідна висока s' для підвищення G_w , що уможливить зростання зайнятості без надмірної інфляції. Але вчений застерігає, що згубним є надмірне заощадження якщо , позаяк економіці загрожує тривала депресія.

Слід зазначити, що власна модель поставила Р. Харрода перед двома проблемами теоретичного аналізу й економічної політики. По-перше, тенденція «втечі» G від G_w, що виливається у промислові цикли. По-друге, порушення рівноваги між G_w від G_n, що тягне за собою хронічне безробіття. Саме тому практична програма Р. Харрода включає дві групи заходів: антициклічну політику короткотермінового плану спрямовану на «зближення» G і G_w, а також політику тривалого стимулювання темпів економічного розвитку із метою урівноваження G_w й G_n, запобігаючи масовому безробіттю.

Боротьба із короткотривалими циклічними спадами ґрунтується на запровадженні громадських робіт, реґулюванні відсоткової ставки, створенні «буферних запасів» із матеріалів, що не псуються, сировини, продовольства. Держава повинна підтримувати ціни на дані види товарів на відносно незмінному рівні, шляхом масових закупівель товарно-матеріальних цінностей під час спаду і їхнього продажу в період буму. А для реалізації політики довготривалого зростання слід знизити відсоткову ставку. Із цією метою Р.Харрод пропонує «активізувати» раніше нейтральний технічний проґрес вводячи новий член d – вартість нового капітального обладнання, що покликане пролонґувати процес виробництва й «заощадити» капітал (а цим самим скоротити величину C_r):

(12.8)

Варто зауважити, що відокремлення d від C_r є штучним, але логічним і правильним із принципової точки зору. Адже C_r є потребою в капіталі, що обумовлена приростом виробництва як таким. А d – потреба в капіталі, що породжена приростом капіталу на одиницю випуску продукції. В залежності від природи винаходів d може мати і додатне значення. Окрім того, додатним d може також стати внаслідок зниження відсоткової ставки. Оптимальне значення останньої характеризується наступним рівнянням:

(12.9)

В міру зростання додатного значення d величина C_r набуває таких розмірів за яких відпадає необхідність у застосуванні параметру d й зниженні відсоткової ставки. Водночас зі збільшенням d і зниженням відсоткової ставки відбувається зростання C_n, а також зменшення s', що має важливе значення.

Модель економічного зростання О. Домара ґрунтується на таких припущеннях: в економіці функціонують тільки два суб’єкти – домогосподарства і фірми. Відтак s' є сталою позаяк зумовлена відносно незмінними мотивами домогосподарств до заощаджень, тобто . А фірми забезпечують приріст капіталу в поточному періоді ΔK_t за рахунок інвестицій попереднього періоду І_t-1, тобто .технологія виробництва задана виробничою функцією Василя Лєонтьєва (рис. 12.1) із постійною граничною продуктивністю капіталу: та постійною віддачею. Праця і капітал задані у пропорції і не є взаємозамінними; на ринку праці існує надлишкова пропозиція, що зумовлює постійний рівень цін, себто ціни негнучкі; очікування суб’єктів є статичним; вибуття капіталу та інвестиційний лаг відсутні.

Рис. 12.1 Виробнича функція В.Лєонтьєва

Враховуючи вищеперелічені обставини й теорію мультиплікатора, за якою приріст інвестицій ΔI зумовлює зростання сукупного попитуAD:

(12.10)

де Δ AD_t – приріст сукупного попиту у поточному періоді, k_i – мультиплікатор інвестицій, I_t – приріст інвестицій у поточному періоді.

На відміну від сукупного попиту, приріст сукупної пропозиції у поточному періоді ΔAS_t забезпечується приростом капіталу поточного періоду ΔK_t, але інвестиціями попереднього періоду I_t-1:

(12.11)

Природним буде вважати, що рівноважне зростання забезпечуватиметься за наступної умови:

(12.12)

Позаяк гранична продуктивність капіталу й норма заощадження є величинами сталими, то добуток є також постійним параметром. А відтак і стійкість динамічного зростання залежить виключно від очікувань підприємців та їхньої схильності до інвестування. Якщо темп зростання планових інвестицій відхилятиметься від рівня заданого моделлю, тоді для відновлення рівноваги необхідне втручання держави.

Пізніше погляди Р. Харрода та О. Домара як такі, що мають багато спільного були об’єднані в модель Харрода-Домара. Логіка останньої зводиться до того, що заощадження трансформуються в інвестиції, які завдяки додатковому запасу капіталу і, отже, додатковому виробничому потенціалу, забезпечують більший дохід у майбутньому періоді. Більший сукупний дохід, у свою чергу, ґарантує більший обсяг заощаджень, інвестицій, капіталу, і, таким чином, ще більший дохід та вищі темпи економічного зростання.

Представниця Кембриджської школи Джоан Вайолет Робінсон у своїх дослідженнях зробила спробу синтезувати основні фактори, що впливають на довгострокове зростання економіки (розподіл між прибутком і зарплатою, обсяг капіталу і характер технічного проґресу, ступінь монополізації і конкурентності економіки, зростання населення тощо), а також визначити причини, через які відбуваються відхилення від стійкого зростання. Ґрунтуючись на методологічних підходах К. Маркса, вчена пропонує власну модель двохсекторної економіки – виробництво інвестиційних товарів (І) і товарів народного споживання (ІІ). Абстрагуючись, при цьому, від трудової теорії вартості й категорії граничного продукту. Дж.Робінсон виходить із того, що вартість продукту кожного із секторів Y₁ та Y₂ складається із заробітної плати W й так званої квазіренти (сума прибутку і амортизації) – Q:

(12.13)

Дана модель ґрунтується на наступних припущеннях: наявність двох суб’єктів – підприємців і найманих працівників без державного втручання; відсутність споживання із прибутку, що у повному обсязі спрямовується на нагромадження капіталу; заробітна плата є незалежною змінною, нижньою межею якої є фізіологічний мінімум для забезпечення існування та утримання сім’ї. Таким чином, фонд зарплати W₁ і зайнятість у секторі І визначається обсягом квазіренти сектору ІІ Q₂ позаяк весь прибуток підприємств трансформується в інвестиційні блага сектора І. Для того щоб відбувся акт інвестування, повинен збільшитись обсяг виробництва Y₁ і зайнятість у секторі І. А це можливо за умови скорочення реальної заробітної плати W₁ або відповідне зростання квазіренти сектору ІІ Q₂. Разом із тим, нагромадження капіталу залежить від обсягу прибутку (що визначається як різниця між річним продуктом та сумою зносу або ж різницею між квазірентами й амортизацією ) і від схильності до інвестування. Адже без прибутку неможливим є процес нагромадження, а без останнього не може бути жодних прибутків. Якщо реальна зарплата не набагато перевищує фізіологічний мінімум, тоді в підприємств є технічний надлишок для нагромадження капіталу. Коли усі підприємці задоволені своїм рівнем капіталу – вони найматимуть таку чисельність працівників, якої б вистачало тільки для обслуговування незмінного обсягу капіталу. І в такому випадку, виходячи із припущень моделі, сума квазірент дорівнюватиме амортизації , а прибуток зникне. Звідси випливають причини стаґнації – низький рівень технічного проґресу і незначна схильність до інвестування, зумовлена насиченням потреб підприємців. Дж.Робінсон розглядає три типи технічного проґресу, як одного із основних наслідків ринкових правил гри, ― нейтральний, коли співвідношення між основними параметрами секторів І та ІІ не змінюються, і два його відхилення – капіталозберігаючий і капіталомісткий. Перший із них означає більш швидкі темпи зростання нововведень та продуктивності праці в секторі І, а другий передбачає техніко-технологічні переваги й зростання продуктивності у секторі ІІ. Ідеальними умовами «золотого століття» економічного зростання, на думку вченої, є: нейтральний технічний проґрес, в умовах якого продуктивність праці, заробітна плата і капіталоозброєність зростають в однакових пропорціях, а норма прибутку залишається незмінною; гнучкість заробітної плати, що зростатиме одночасно із обсягом сукупного продукту на особу; вільна конкуренція, що є передумовою такого зростання зарплати; нагромадження капіталу залежить від темпів технічного проґресу і приросту зайнятості. Відтак, Дж.Робінсон окреслює умови, що порушують довгострокову рівновагу, а саме – неочікувані зміни темпу технічного проґресу; виникнення перешкод для створення конкурентного середовища; зміни темпу нагромадження по відношенню до зростання продуктивності праці; неспроможність технічного проґресу рівномірно охоплювати усю систему. Зростання заробітної плати, на думку вченої, є стимулом економічного зростання в умовах технічного проґресу позаяк високопродуктивна техніка вимагає більших затрат капіталу на одного працівника. А висока заробітна плата робить вигіднішим застосування капіталомісткого виробництва, ніж трудомісткого. Саме тому в умовах конкуренції підвищення зарплати визначає зростання продуктивності, а не навпаки. Відповідно, невисокий ступінь механізації є симптомом, що існує ряд причин низького рівня оплати праці. Таким чином створюється підґрунтя для співпраці монополістів і профспілок позаяк одні і другі зацікавлені у підвищенні заробітної плати. Перші ― через те, що зростає споживчий попит і стимулюється технічний проґрес, а другі ― із метою покращення умов життя.

Неокласичні теорії економічного зростання беруть свій початок із праць Філіпа Генрі Вікстида, Альфреда Вільяма Флакса і Кнута Вікселла, а точніше – із їхнього твердження про те, що сукупний продукт X повністю вичерпується якщо кожний виробничий фактор (праця – x, капітал – y, земля – z) за умов постійної віддачі від масштабу оплачується відповідно до свого граничного продукту (,,):

(12.14)

Відтак дана рівність за заданих умов алґебраїчно трансформується в однорідно лінійну виробничу функцію наступного кшталту:

(12.15)

де A – стала величина; l, m, n – відносні частки праці, капіталу і землі, сума яких за умов постійної віддачі від масштабу дорівнює одиниці – себто еластичність заміщення одних факторів іншими коливається в одиничному діапазоні. Дану версію вперше емпірично перевірили Карл Кобб і Пауль Дуґлас у 1928 р., а їхня виробнича функція виглядала таким чином:

(12.16)

де P ― обсяг сукупного виробництва; L – кількість використаної праці, C ― запас основного капіталу; b ― коефіцієнт масштабності, співмірності, що залежить від одиниць виміру виробничих факторів; k, j або ― показники еластичності обсягів виробництва по відношенню до праці й капіталу, що в сумі дорівнюють одиниці. Числові значення даних параметрів у США на протязі 1899‑1922 років складали: b = 1,01, k = 0,75, j = 0,25.

Виробнича функція Кобба-Дуґласа, що характеризувала екстенсивний тип економічного зростання із постійною віддачею виробничих факторів, а також враховувала тільки вплив праці й капіталу, ― в умовах науково-технічної революції потребувала істотної корекції. Так, нобелівський лауреат Ян Тінберґен, досліджуючи вплив науково-технічного проґресу та інших якісних змін у виробництві на обсяг суспільного продукту, випродукував власну модель економічного зростання, що у подальшому одержала назву виробнича функція Кобба-Дуґласа-Тінберґена:

(12.17)

де Y ― обсяг суспільного продукту; K і L ― відповідно, обсяги застосованих капіталу і праці; α, β і λ – коефіцієнти еластичності суспільного продукту по факторах капітал, праця і технічний проґрес, що показують на скільки відсотків зросте суспільний продукт при одновідсотковому зростанні даних виробничих факторів; e^λt ― фактор, що відображає вплив якісних змін у виробництві (тобто, його інтенсифікацію), в т.ч. й технічного проґресу; e – коефіцієнт Ейлера ― константа, що дорівнює 2,71; t ― фактор часу в значенні реґресії, затухання дії технічного проґресу під впливом морального старіння; A – коефіцієнт співмірності, масштабності, який дозволяє звести виробничі фактори (працю, капітал, технічний проґрес) до єдиної одиниці виміру а також вловлює вплив інших факторів (земля, екологія тощо) й обчислюється як середньорічні темпи економічного зростання за 5-10 років. За дослідженнями вченого, упродовж 1870-1914рр. технічний проґрес забезпечив 40% економічного зростання в Німеччині, 20% – у Великобританії, 27% ― у США.

Модель економічного зростання нобелівського лауреата Роберта Мертона Солоу допомагає виявити як пов’язані між собою зростання обсягу капіталу (заощаджень та інвестицій), робочої сили (населення) і науково-технічний проґрес (зміни у технології) та як вони впливають на обсяг суспільного виробництва. Вчений підкреслював, що нестабільність динамічного розвитку в кейнсіанських моделях перш за все була наслідком невзаємозамінності ресурсів. Саме тому замість виробничої функції В.Лєонтьєва (рис 12.1) він використав науковий доробок Кобба-Дуґласа (рис. 12.2, формула 12.16), де праця і капітал є субститутами.

Рис. 12.2. Принцип субституційності між працею та капіталом у неокласичних моделях економічного зростання типу Кобба-Дуґласа

Разом із тим, вихідними умовами моделі Р.М.Солоу є ― постійна віддача від масштабу, спадна продуктивність капіталу, екзогенний та незмінний характер норми амортизації δ', темпу зростання населення n' і темпу реалізації науково-технічного проґресу g', відсутність інвестиційних лагів, взаємозамінність праці L й капіталу K, наявність досконалої конкуренції на ринках факторів виробництва. Дана модель має наступний вигляд:

(12.18)

де, Y ― загальний обсяг виробництва, K ― обсяг капіталу, L ― чисельність працівників, E ― ефективність праці, ― чисельність ефективних працівників. Вчений математично обґрунтовує ряд висновків:

По-перше, у довгостроковому періоді норма заощадження s' в економіці визначає обсяг її капіталу й масштаби виробництва – як загальні (Y, K), так і в розрахунку на одного працівника (Y/L або y, K/L або k). Крива виробничої функції стає пологішою, відображаючи спадання граничного продукту капіталу MPK, що дорівнює танґенсу кута нахилу . Крива амортизації δ'k, що визначає порогове значення обсягу інвестицій, є прямою позаяк щороку зношується стала частка капіталу δ'. Відтак, s' визначає розподіл y між споживанням c та заощадженням s'f(k), що дорівнюють інвестиціям i. Окрім того, s' є ключовим визначником стаціонарного обсягу капіталу k*. Останній характеризується урівноваженням інвестицій та амортизації, незмінними обсягами капіталу й забезпечує довгострокову рівновагу економіки. Підвищення s' спричиняє швидке зростання економіки й досягнення нею нового стаціонарного стану k*₂. (рис. 12.3). Проте самі заощадження не можуть індукувати сталого економічного зростання.

Рис. 12.3. Вплив норми заощадження на обсяг інвестицій, обсяг капіталу й стаціонарний стан у моделі Р.М.Солоу

По-друге, стаціонарний обсяг капіталу який максимізує споживання c*_g, називають Золотим рівнем нагромадження капіталу, або рівнем Золотого правила k*_g позаяк якісна характеристика економічного зростання пролягає у максимізації добробуту кожної особи. За такого стану обсяг капіталу не змінюється й інвестиції i*_g дорівнюють амортизації δ'k*, себто стійка рівновага забезпечується при . Якщо нагромаджений в економіці обсяг капіталу перевищує рівень Золотого правила, то зниження рівня заощадження s' збільшуватиме споживання c упродовж усього перехідного періоду. І навпаки, якщо економіка має менше капіталу, ніж за Золотим правилом, то для досягнення рівня останнього нарощується обсяг інвестицій до рівня i*_g за рахунок скорочення споживання нинішніх поколінь (рис. 12.4).

Рис. 12.4. Виробництво, амортизація, заощадження та інвестиції за умов Золотого правила у моделі Р.М.Солоу

По-третє, зростання населення n', з одного боку, призводить до нарощування обсягів виробництва, а з іншого – так само як і амортизація δ'k є однією із причин зниження капіталоозброєності k. Саме тому і потрібна величина порогових інвестицій необхідних для підтримання усталеної k. А власне інвестиції s'f(k) покликані нейтралізувати неґативний вплив амортизації і зростання населення на капіталоозброєність k й досягти стаціонарного стану k*. Так, підвищення темпу зростання населення із n'₁ до n'₂ переміщує лінію , що репрезентує зростання населення і амортизацію, в позицію . Це означає зменшення стаціонарної капіталоозброєності від k₁* до k₂*, а відтак і зниження рівня продуктивності праці f(k*) й рівня життя населення (рис. 12.5). У стаціонарному стані, що відповідає Золотому правилу, стаціонарний обсяг споживання с*_g є різницею між продуктивністю праці f(k*) або у* і стаціонарними інвестиціями , стійка рівновага досягається при , а чистий граничний продукт дорівнює темпові зростання населення n'.

Рис. 12.5. Наслідки зростання населення у моделі Р.М. Солоу

По-четверте, науково-технічний проґрес спричиняє приріст ефективності праці E постійним темпом g', а обсяг виробництва зростає так, ніби відбувається збільшення робочої сили. Саме тому такий вплив НТП називається трудозберігаючим, а g' – темпом трудозберігаючого НТП. Оскільки L зростає темпом n', а E зі швидкістю g', то збільшується із ритмом . Слід зазначити, що на відміну від заощаджень, які забезпечують високі темпи економічного зростання включно до моменту досягнення стаціонарного стану, – науково-технічний проґрес може підтримувати безперервне зростання продуктивності праці й підвищення рівня життя населення. А Золоте правило нагромадження капіталу тепер визначається як такий стаціонарний стан, що максимізує споживання на ефективного працівника с*_g. Останнє становить різницю між обсягом продукції на одного ефективного працівника або f(k*) та пороговими інвестиціями (які для того щоб забезпечити постійний обсяг капіталоозброєності або k* повинні відшкодовувати зношений капітал δ'k, забезпечити капіталом нових працівників n'k й забезпечити капіталом нових «ефективних працівників», яких створює науково-технічний проґрес) і максимізується за рівності чистого граничного продукту й темпів економічного зростання . У стаціонарному стані інвестиції i*_g або s'f(k*) цілком відшкодовують зменшення капіталоозброєності ефективного працівника внаслідок амортизації, зростання населення і НТП, тобто стійка рівновага досягається при (рис. 12.6).

Рис. 12.6. Науково-технічний проґрес у моделі Р.М.Солоу

Враховуючи вплив капіталу, праці й НТП на економічне зростання, за допомогою алґебраїчного ланцюга, одержуємо кінцеву модель Р.М.Солоу:

(12.19)

де ,, – темпи зростання виробництва, капіталу і праці; , – граничні продукти капіталу і праці; – загальна віддача на капітал; – загальна винагорода за працю; , – частка капіталу у прирості суспільного продукту; , – частка праці у прирості суспільного продукту; – внесок приросту сукупної продуктивності факторів, тобто вплив НТП який іноді називають залишком Солоу.

Нобелівський лауреат Джеймс Мід також скориґував виробничу функцію Кобба-Дуґласа на темп науково-технічного проґресу і тим самим вивів власну модель економічного зростання:

(12.20)

де y ― середньорічний темп зростання національного доходу, %; K – середньорічний темп зростання капіталу, %; L ― середньорічний темп зростання праці, %; α, β ― частки капіталу і праці у національному доході; ρ ― темп технічного проґресу (якісні зміни у виробництві), %. Вважаючи L і ρ постійними, сталість y буде досягнута у тому випадку, якщо K буде також стійким, а разом із тим дорівнюватиме темпам зростання національного доходу. Якщо темпи збільшення капіталу перевищуватимуть темпи зростання національного доходу, тоді за умов незмінної норми заощаджень s' в дію вступатиме механізм автоматичного скорочення темпів накопичення позаяк приріст заощаджень відставатиме від швидкості нагромадження капіталу, недофінансовуючи та гальмуючи їх. Протилежна ситуація спостерігатиметься у випадку переважання y над K. Якщо ж L перевищить K, то через зниження граничної продуктивності праці відбудеться заміщення її капіталом і нове співвідношення між виробничими факторами забезпечить їх повну зайнятість. За словами самого Дж.Міда, дана модель стійкого зростання розрахована для абстрактних економічних умов ― коли діє закон граничної продуктивності, а виробничі фактори можуть поєднуватись у будь-яких пропорціях.

Провідний американський вчений Едвард Денісон зазначає, що в основі відмінностей між країнами у площині результативності виробництва і продуктивності ресурсів є затрати на наукові досліди та їх ефективність. А проведенні ним дослідження стосовно факторів зростання національного доходу в розрізі країн Північно-Західної Європи (Бельґія, Данія, Франція, ФРН, Нідерланди, Норвегія, Великобританія, Італія) та США за період 1950-1962рр. свідчать, що у п’ятірці найвпливовіших факторів економічного зростання проґрес знань займав перше місце у чотирьох, друге ― в трьох, і третє в одній. Виробничу функцію Е.Денісона можна подати так:

(12.21)

де ΔY – приріст національного доходу; ,, – додаткові прирости національного доходу від додаткової одиниці витрат в залучення чи освоєння праці, капіталу і землі. Дані співвідношення приростів представляють собою не що інше як граничні продукти кожного із перелічених факторів виробництва – MPL, MPK, MPN; ΔL, ΔK, ΔN – загальний приріст витрат в залучення чи освоєння праці, капіталу й землі; , , – питома вага кожного із виробничих факторів у прирості національного доходу. Так, здійснивши факторний аналіз реального національного доходу США та країн Північно-Західної Європи за 1924-1962 роки, вчений виявив, що питома вага праці в економічному зростанні зросла із 74,7% до 77,6-82,0%, капіталу і землі ― скоротилась відповідно із 19,8% до 15,0%-18,4% й із 5,5% до 3,0-4,0%. Е.Денісон підкреслює, що позитивні зрушення в бік фактору праця зумовлені успіхами в галузі технічних та управлінських знань (включаючи знання, що відносяться до організації виробництва, підвищення освітнього і фахового рівня працівників, кадрової політики), варіантами розподілу ресурсів між галузями та умовами розширення ринків за яких створюється можливість скорочення, шляхом поглиблення спеціалізації. Відтак вчений робить висновок, що найважливішим чинником реального зростання продукту є підвищення продуктивності праці за рахунок інвестицій в освіту, фахову та кваліфікаційну підготовку, науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки тощо.

Радянський академік Вадим Трапєзніков, досліджуючи міру впливу продуктивності праці на величину національного продукту, переконує, що її рівень залежить від фондоозброєності праці (якісний фактор) і від щабля технічного проґресу чи рівня знань й умінь або ступеня ефективності суспільного виробництва (якісний фактор). Останній визначається рівнем конструктивного удосконалення обладнання, уміннями працівника, щаблем організації виробництва, ступенем практичного застосування наявних знань:

(12.22)

де, Н ― національний дохід; в ― продуктивність праці; ч ― чисельність зайнятих; У ― рівень знань; Ф ― фондоозброєність зайнятих.

Серед інституціональних концепцій економічного зростання особливої уваги заслуговують дослідження нобелівських лауреатів Саймона Кузнєца і Теодора Шульца. Перший із них вказував, що загальна теорія економічного зростання повинна пояснювати і механізм розвитку передових промислових країн, і причини, які стримують розвиток відсталих макросистем; охоплювати держави як з ринковою економікою, так і з плановою, країни великі й малі, розвинуті та ті, які розвиваються; пояснювати вплив на економічне зростання зовнішньоекономічних зв’язків, війн та інтервенцій. Тобто, обґрунтованих висновків можна досягнути лише у разі вивчення економічного зростання в найрізноманітніших контекстах та умовах як із часової, так і з просторової точок зору. Теоретична модель економічного зростання С.Кузнєца ґрунтується на широких емпіричних дослідженнях чотирьох ключових елементів: демографічне зростання, зростання знань, внутрішньодержавна адаптація до факторів зростання та зовнішні відносини між країнами. Вчений вважав, що зростання сукупного продукту країни неминуче передбачає глибоке перетворення усієї її економічної структури. Разом із тим, зачіпає багато аспектів економічного життя, а саме ― структуру виробництва; галузеву і професійну структуру зайнятості; розподіл занять на роботу в середині сім’ї та на ринкову діяльність; структуру доходу із точки зору факторів виробництва; чисельність, віковий склад і територіальний розподіл населення; міждержавні потоки товарів, капіталу, робочої сили та знань; організацію промисловості й державне реґулювання. Водночас, подібні зміни є необхідною умовою сукупного зростання, а також формують, стримують чи підтримують наступний економічний розвиток країни. Слід зазначити, що С.Кузнєц також вважав технологічний розвиток екзоґенним фактором із якого бере свій початок сучасне економічне зростання.

Теодор Шульц, досліджуючи сільське господарство,звертає особливу увагу на роль аґрарної технології. На думку вченого, її рівень перш за все залежить від інформації якою володіє фермер. Так, низький рівень знань фермерів є гальмуючим чинником зростання урожайності та підвищення ефективності сільського господарства. У подальшому ся ідея отримує продовження у теорії інвестування людського капіталу. В структурі інвестицій у людський капітал Т.Шульц виділяє прямі витрати на навчання в школі та вищих навчальних закладах; домашню самоосвіту; накопичення досвіду на роботі; капіталовкладення в охорону здоров’я, освіту й науку. Саме вкладення у людський капітал зумовлюють зростання цінності людської праці ― як найважливішого фактора перетворення економіки і модернізації економічних та юридичних інститутів. А розвиток, при даному підході, розглядається не тільки як підвищення темпів економічного зростання, але як ліквідація бідності (рис. 12.7).

Рис. 12.7. Взаємозв’язок між інвестиціями у людський капітал, рівнем бідності й темпами економічного зростання

Кейнсіанська доктрина циклічних коливань та рецептура антикризової політики. Слід згадати, що неокласики трактують економічне зростання як техніко-економічний, а не соціально-економічний процес. Відтак, їхні моделі економічного зростання не в змозі пояснити внутрішні закони розвитку суспільного виробництва, в тому числі природу й механізм науково-технічного проґресу. А разом із тим, природним є той факт, що зі сфери аналізу випадає циклічний характер розвитку економіки. Дану прогалину в теоріях зростання заповнила кейнсіанська школа. Як уже зазначалось, цілу низку фундаментальних ідей стосовно даної проблеми висловив Р.Харрод. Поряд із ним, природу циклічних коливань шляхом поєднання механізмів мультиплікатора й акселератора досліджували нобелівські лауреати Пол Ентоні Семюелсон та Джон Річард Хікс. Найбільш відомим теоретиком циклу був «американський Кейнс» Елвін Ханс Хансен, який ґрунтуючись на даних економічної історії США, пропонує виокремити, як мінімум, чотири моделі циклічних коливань:

1. «Малі цикли» ― від 2 до 3 років, що спричиняються нерівномірністю відтворення оборотного капіталу через коливання капіталовкладень в товарно-матеріальні цінності.

2. «Великі цикли» ― 6-13 років, які зумовлюються нерівномірністю вкладень в основний капітал.

3. «Будівельні цикли», середня тривалість яких становить 17-18 років із амплітудою коливання 16-20 років. Дана модель стосується виключно будівельної галузі, а цикли породжуються наявністю часового лагу між виникненням потреби у нових спорудах й моментом її задоволення. Адже якщо попит на житло перевищує пропозицію,то це супроводжується зростанням цін на житло і за квартплату, а також збільшення інвестиційних потоків у дану галузь. Проте тривалий період будівництва стоїть на заваді негайного задоволення потреби. Внаслідок цього рівень цін на житло й за квартплату зростає – так розкручується маховик будівельного буму. Коли реалізуються перші партії квартир, попит починає потроху згасати і в міру його насичення знижуються і ціни, а тим часом добудовуються решта споруд. Таким чином виникає перевиробництво і спад у будівельній індустрії.

4. «Столітні циклічні хвилі», природа яких криється у фундаментальних переворотах в техніці й масштабними зрушеннями у виробництві, а їхня тривалість сягає понад 50 років.

Оскільки за своїм характером теорія циклів Е. Хансена є інвестиційною теорією, то нерівномірність капіталовкладень вчений вбачає у двох причинах.

По-перше, дія механізму «відставання та випередження». Економічна система зі зворотнім зв’язком прагне до стану динамічної рівноваги. Якщо один із визначальних чинників (попит чи пропозиція) відхиляється від рівноваги, то інший реаґує на зміну не зразу, а зі значним запізненням породжуючи так звані «шастання» або перманентні коливання навколо рівноважного стану. По-друге, суто кейнсіанська причина циклічних коливань, де вихідною категорією є автономне зростання інвестицій позаяк останнє безпосередньо не залежить від господарської кон’юнктури, а в основному пов’язане із появою науково-технічного проґресу. Другорядними чинниками автономного інвестування є демографічні зрушення, а відтак і зміни пропозиції праці на ринку, відкриття нових родовищ корисних копалин, залучення в господарський оборот нових земельних ділянок. Автономні інвестиції I_A, що спрямовані в одну галузь, вводячи в дію механізм мультиплікатора k, зумовлюють приріст доходів у сферах виробництва капітальних благ, а відтак і в секторах предметів споживання. Зростає сукупне споживання C і національний дохід Y. Отож, загальний приріст доходу ΔY більше у k разів, ніж початковий приріст автономних інвестицій ΔI_A:

(12.23)

Кумулятивний ефект приросту інвестицій може тривати значно довше – викликане автономним інвестуванням зростання доходу стимулюватиме подальше нарощування інвестицій. Таким чином вступає в дію ефект виробничого попиту або принципу акселерації. А сам акселератор a відображає кількісне зростання вже стимульованих (а не автономних) інвестицій ΔI_B внаслідок мультиплікативного зростання ΔY під впливом ΔI_A:

(12.24)

Опісля, стимульоване зростання інвестицій заново запустить в дію процес розкручення мультиплікатора. Таким чином спостерігатиметься надкумулятивний процес, що базується на дії мультиплікатора-акселератора й розкручує маховик буму в економіці. Повний примножений ефект первісного прирощення інвестицій можна назвати ефектом системи важелів. Якщо об’єднану систему важільної взаємодії мультиплікатора-акселератора (систему «надмультиплікатора») позначити символом k*, тоді весь ефект роботи цієї системи матиме наступний вигляд:

(12.25)

Проте, за словами Е.Хансена, надкумулятивний процес мультиплікатора k й акселератора a також наштовхується на певні границі, запускаючи в рух «механізм попороту» і зумовлюючи спад. Дію даного «механізму повороту» вчений вбачає у двох причинах. Перша з них пов’язана із вичерпанням автономних інвестицій позаяк знижується гранична ефективність капіталовкладень, зростає відсоткова ставка на фазі буму, підвищуються ціни на інвестиційні товари. Друга причина випливає із психологічного закону Кейнса – зі зростанням доходів, характерним для стадії піднесення, одночасно збільшується гранична схильність до заощаджень MPS та скорочується гранична схильність до споживання MPC. А це, у свою чергу, неґативно впливає як на мультиплікатор k (позаяк ), так і на надмультиплікатор k* (адже останній є сумарною взаємодією k й a), зумовлюючи поступове згасання віддачі системи важелів. Отже, призупинення автономного інвестування () й зростання граничної схильності до заощадження () дохід зменшується не тільки на величину автономних інвестицій I_A, але й на суму стимульованого ними споживання C_B і стимульованих інвестицій I_B, себто мультиплікатор k та акселератор a в цей час діють у зворотному напрямі. Новий етап підйому починається тоді, коли на стадії спаду поступово накопичаться імпульси для нових автономних інвестицій, перш за все нові техніко-технологічні удосконалення. Разом із тим, вчений вважає, що на стадії спаду зі зменшенням доходу . Відтак, зниження відсоткової ставки й падіння цін на капітальні блага полегшуватимуть процес впорскування в економіку нової порції автономних інвестицій, а потужний надмультиплікатор сприятиме закріпленню тенденції до загального зростання. Сам Е. Хансен назвав свою теорію циклу інтеґральною, вважаючи, що вона абсорбувала усі тогочасні досягнення світової економічної думки.

Усі заходи своєї антициклічної програми, що не передбачає прямого втручання держави у відносини власності, а тільки стосується сфери обігу та перерозподілу доходів, Е. Хансен консолідує у три групи. Перша група представлена автоматичними стабілізаторами такими як – проґресивний податок на доходи, система страхування від безробіття, система підтримки цін на фермерську продукцію. Останні вводяться із метою вилучити надлишок ефективного попиту на стадії буму й перенести його у фазу спаду. Тим самим відбуватиметься пригальмовування буму і згладжування спаду. Друга група заходів покликана доповнити дію першої, а саме – поряд зі зниженням амплітуди коливань необхідно забезпечити перехід до загального зростання доходу і зайнятості. До них відносяться автоматичні заходи компенсації, що на стадії спаду представлені зниженням відсоткової (а перед тим облікової) та аґреґованої податкової ставки, викупом державних обліґацій, скорочення норми обов’язкового резервування, загальним збільшенням обсягів позик, що надається урядом, ґарантій по позиках тощо. На стадії інфляційного буму провадяться заходи протилежні переліченим. Третя група ― це програма компенсування циклу, методи і терміни якої визначаються узгодженим рішенням законодавчої та виконавчої влади. Фактично це все стосується бюджетного реґулювання, при якому в період нагромадження приватних інвестицій та зростання споживчих витрат здійснюватиметься скорочення державних витрат і накопичуватиметься бюджетний профіцит. А на етапі спаду скорочення ділової активності компенсуватиметься нарощуванням державних видатків і за рахунок бюджетного дефіциту.

Логічним продовженням теорії циклічних коливань Е. Хансена є модель мультиплікатора-акселератора Семюелсона-Хікса, що наочно показує вплив зміни інвестиційних ресурсів на коливання активності. Дана модель досліджує тільки ринок благ у закритій приватній економіці та пояснює циклічні коливання зовнішніми чинниками ― зміною автономного попиту або кількістю грошей, себто має екзогенний характер. Таким чином обсяг сукупного продукту за певний період Y_t виглядатиме як сумарне значення споживання домогосподарств C_t та інвестицій підприємницького сектору I_t:

(12.26)

За кейнсіанською доктриною функція споживання в динаміці має вигляд:

(12.27)

де C₀ ― автономне споживання; c' ― гранична схильність до споживання; ― обсяг виробництва і доходу, що передує періоду t.

Функцію інвестицій можна подати наступним чином:

(12.28)

де I₀ ― автономні інвестиції; a ― коефіцієнт акселерації; ― приріст доходу в період порівняно із попереднім. Отже, Y_t становитиме:

(12.29)

А якщо сумарне значення автономного споживання та автономних інвестицій подати як автономні витрати A₀, то одержимо завершену модель мультиплікатора-акселератора Семюелсона-Хікса:

(12.30)

Логіка даного процесу ідентична як у рівнянні надмультиплікатора Е.Хансена: в силу певних обставин зростають автономні інвестиції, що спричиняють збільшення зайнятості, підвищення схильності до споживання і мультиплікативне зростання доходу, а останній стимулює подальший інвестиційний процес із ефектом акселератора. Тобто розкручується інвестиційна спіраль на фоні випереджаючого економічного зростання. Проте, вченими обраховано за яких умов спостерігатиметься рівномірний характер економічного зростання, а за яких – відбуватимуться циклічні коливання:

(12.31)

Модель анґлійського економіста Ніколаса Калдора пояснює циклічні коливання ділової активності ендогенними чинниками – процесами формування заощаджень та інвестицій. Його дослідження ґрунтуються на припущенні про повне використання виробничих факторів, а економіка характеризується наступними тотожностями:

(12.32)

де Y ― продукт або сукупний дохід, що є заданою величиною; W ― заробітна плата (сума усіх доходів фактору праця); P – прибуток (сума усіх доходів від власності й підприємницької діяльності); I ― сукупні інвестиції; S – сукупні заощадження; S_W ― заощадження, що здійсненні за рахунок заробітної плати; S_P ― заощадження, що здійснені за рахунок прибутку; s_W' ― гранична схильність до заощадження із заробітної плати; s_P' ― гранична схильність до заощадження із прибутку. Відтак вчений визначає інвестиційну функцію:

(12.33)

Звідси, Н.Калдор виводить функціональну залежність обсягу частки прибутку від схильності до інвестування :

(12.34)

де коефіцієнт чутливості розподілу доходу, що показує зміни в частці прибутку які виникають внаслідок коливань схильності до інвестування. Стабільність системи наступає тоді, коли . Якщо s_W' і s_P' є заданими величинами, а , згідно із гіпотезою, є незалежною змінною від останніх, то:

(12.35)

де G ― параметр, що відображає сумарне значення норми зростання технічного проґресу і приросту робочої сили; ν ― відношення капіталу до продукту, себто капіталомісткість. Якщо обсяги інвестицій та заощаджень залежать від різних величин, то існує три варіанти співвідношення між ними: , , які і спричиняють циклічні коливання в економіці (рис. 12.8).

Рис. 12.8 Графічна модель циклу ділової активності Н.Калдора

У період рецесії та депресії (відрізок Y_A'Y_A), коли існує високий рівень безробіття і надлишкові потужності, величини G та ν зменшуються, схильність до інвестування є доволі низькою, а обсяг інвестицій I майже незмінний. А коли рівень доходів значно нижчий за середній, то на думку вченого, домогосподарства більше заощаджують, прагнучи збільшити своє споживання у майбутньому. Саме тому крива I майже полога і крива S майже вертикальна, а розрив між ними на користь заощаджень колосальний. На етапі пожвавлення (відрізок Y_A'Y_B) відбувається заміна старої техніки й технології на нову, зростає чисельність зайнятих, збільшуються G, ν та і, відповідно, відбувається нарощування інвестицій I. Відтак, доходи тяжіють до середнього рівня і схильності до заощадження s_W' та s_P' знижуються. Тому крива S майже полога, а крива I близька до вертикальної. Поступово обсяг інвестицій перевищує заощадження, фаза пожвавлення трансформується у піднесення (відрізок Y_BY_B'), доходи починають різко зростати зумовлюючи стрибкоподібне збільшення s_W' і s_P'. Наступає пік зростання, що поступово готує платформу для подальшого затухання, рецесії та депресії (відрізок Y_B'Y_C). Надмірні обсяги виробництва зумовлюють перенасичення сукупного попиту, виникає надлишок продукції, фізично і морально старіє техніка й технологія, відбувається скорочення G та ν, знижується схильність до інвестування , згасає темп приросту інвестицій I. Таким чином криві S та I змінюючи кут нахилу і швидкість руху, на користь першої із них, після короткої рівноваги знову перетинаються. Графічна модель Н.Калдора описує механізм проходження економікою повного циклу ділової активності, починаючи від низької, коли (точка А), і закінчуючи високою – (точка С), та навпаки. Тобто, модель відображає дві точки стійкої короткострокової рівноваги ― А і С й нестійку рівновагу в точці В, адже тут схильність до інвестування перебуває на межі між зростанням і згасанням через незначний розрив між S та I. Якщо , то система рухатиметься від Y_B до Y_A, а сприятиме нарощуванню сукупного продукту від Y_B до Y_C.

Недоліком кейнсіанських учень про циклічні коливання є іґнорування інфляційними процесами, що неґативно позначилось на кейнсіанській теорії динаміки і дало поштовх кейнсіансько-неокласичного синтезу.

Конверґенція біполярних парадигм у кейнсіансько-неокласичному синтезі. Перші спроби кейнсіансько-неокласичного синтезу появились одразу після появи «Загальної теорії» Дж.М. Кейнса. А загалом етапізація даного синтезу окреслюється декількома «хвилями». Перша із них охоплює праці Джеймса Міда, Оскара Річарда Ланґе і Джона Річарда Хікса. Проте найвизначнішою стала «Містер Кейнс і «класики» Дж. Хікса. А запропонована ним модель IS-LM, що часто фіґурує як модель Хікса-Хансена, на багато десятиліть стала базою для синтезу.

Так, схема Хікса-Хансена IS-LM представляє собою графік, системою координат якого є рівень національного доходу Yn ― вісь абсцис і значення номінальної чи реальної відсоткової ставки i' (r') ― вісь ординат. Автори моделі услід за Дж.М. Кейнсом виходять із того, що схильність до інвестування у визначається граничною ефективністю капіталу, тобто відношенням між очікуваним доходом від одиниці капіталу й ціною її виробництва. Приймаючи рішення про інвестування чергової порції капіталу підприємець або платить за залучені засоби, або несе альтернативні витрати, відмовляючись від доходу, що міг би отримати у випадку використання своїх ресурсів іншим чином. Те й інше визначається ринковою нормою відсотка i' (r'), а сам процес інвестування доцільний тільки у тому випадку, коли гранична ефективність капіталу перевищує суму відсотка. Відповідно, інвестиції In або I можна вважати функцією відсоткової ставки:

(12.36)

Відтак, чим нижча відсоткова ставка, тим за простих рівних умов вигідніше здійснювати додаткові капіталовкладення і навпаки. Умовою рівноваги на товарному ринку є рівність інвестицій та заощаджень . Останні, у відповідності до «основного психологічного закону» визначаються рівнем національного доходу Yn, тобто є його функцією:

(12.37)

І чим вищий рівень національного доходу, тим більший обсяг заощаджень. Таким чином отримуємо наступну функцію:

(12.38)

Аналіз чинників рівноваги на товарному ринку дозволяє перейти до грошового ринку. На останньому рівновага спостерігатиметься у випадку рівності попиту на гроші L й пропозицією грошей M, що є величиною заданою. Що стосується попиту на гроші L, то він визначається двома групами мотивів. Перша група представлена трансакційним мотивом і мотивом обачливості, що в основному є функцією доходу Yn. Адже чим більший рівень національного доходу Yn, тим більше укладається угод купівлі-продажу, розширюється їхній діапазон і зростають обсяги запобіжно-страхових операцій. А разом із тим інтенсивнішою стає потреба у грошах L₁:

(12.39)

Друга група охоплює спекулятивний мотив. Будучи учасниками фінансового ринку, економічні аґенти весь час стоять перед вибором – в якій формі тримати свої заощадження ― у вигляді депозиту чи цінних паперів. Володіння останніми, з одного боку, пов’язане із великим ризиком, а з іншого ― дає право на отримання дивідендів (акції) і рендиту (обліґації). Біржові та небіржові ціни цінних паперів змінюються протилежно руху відсоткової ставки. Саме тому економічні аґенти можуть виграти, купивши цінні папери, коли відсоткова ставка підвищиться, і продавши їх, у випадку її зниження. Відповідно, потреба у спекулятивній готівці L₂ зростає, коли номінальна i' чи реальна r' відсоткова ставка знижується. Саме тому спекулятивний попит на гроші є спадною функцією від відсоткової ставки:

(12.40)

Таким чином сукупний попит на гроші L, обумовлений двома групами мотивів, характеризується прямою залежністю від рівня національного доходу Yn і оберненою від ринкової норми відсотка i' (r'):

(12.41)

А прирівнюючи L із наперед заданою M отримаємо наступну функцію:

(12.42)

Оскільки функції IS і LM визначаються однаковими параметрами, їх можна накласти на одну систему координат (рис. 12.11). В графічному зображенні IS представляє собою криву неґативного нахилу де кожній парі значень Yn та i' (r') відповідає рівність S та I, себто є певний рівень рівноваги товарного ринку. Натомість крива LM відзначається позитивним нахилом, що характеризує співвідношення між Yn та i' (r'), при яких встановлюється рівновага на грошовому ринку. Таким чином одержуємо модель IS-LM. Точка перетину двох кривих вказує на таке співвідношення між Yn та i' (r'), при якому заощадження дорівнюють інвестиціям, а попит на гроші дорівнює їхній пропозиції, тобто обидва ринки перебувають у стані рівноваги.

Рис. 12.9. Модель IS-LM

Проте модель Хікса-Хансена не є завершеною, оскільки на ній відсутній ринок праці. Слід відзначити подібність між його класичною та кейнсіанською інтерпретаціями, а також вказати на дві особливості. По-перше, на відміну від класиків, кейнсіанці вказують на негнучкість номінальної заробітної плати W. І по-друге, в кейнсіанській моделі ринку праці відведена пасивна роль – його стан обумовлений ситуацією на товарному й грошовому ринках. Так, взаємодія товарного і грошового ринків своєю рівновагою визначає рівень національного доходу Yn*. Останній, за допомогою виробничої функції дозволяє встановити попит на робочу силу N_D, що визначає рівновагу на ринку праці (рис. 12.10).

Рис. 12.10. Повна модель Хікса-Хансена

Якщо із моделі Хікса-Хансена відкинути специфічне кейнсіанське припущення про негнучкість заробітної плати, то в умовах надлишкової пропозиції праці зарплата знижується, що призводить до скорочення витрат і падіння цін. У такому випадку частина грошей, що призначена для реалізації комерційних угод, вивільняється. Утворений надлишок пропозиції грошей призводить до зниження норми відсотка, а як наслідок ― зростає інвестиційний попит. Дане зростання триватиме до тих пір, поки повністю не вичерпається весь обсяг пропозиції, який відповідає повній зайнятості. Таким чином модель Хікса-Хансена у повній відповідності із неокласичною доктриною самореґульованості економіки демонструє можливість автоматичного досягнення повної зайнятості. Саме тому її і слід вважати «першою хвилею» кейнсіансько-неокласичного синтезу.

Якщо представників неокласики таке трактування моделі влаштовувало, то ортодоксальні кейнсіанці цілком відкидали можливість самореґулювання економіки, наводячи три контрарґументи або так звані «особливі випадки», в силу яких унеможливлюється досягнення повної зайнятості. По-перше, негнучкість номінальної заробітної плати W і цін, адже профспілки не допустять скорочення W нижче певного рівня. А це блокує механізм автоматичного реґулювання на ринку праці. Враховуючи існування «грошової ілюзії», себто сприймання номінальних змін за реальні, можна знизити рівень реальної зарплати за рахунок підвищення цін. Проте такий сценарій зумовить зростання попиту на гроші, а відтак і плати за відмову від ліквідності ― відсотка i' (r'), що призведе до скорочення інвестицій (крива LM зміститься вліво), падіння обсягів виробництва Yn та рівня зайнятості N. Підвищення ж рівня реальної заробітної плати шляхом зниження цін неможливо, позаяк монополія виробників блокуватиме даний процес. По-друге, «пастка ліквідності», себто при низькій відсотковій ставці i' (r') плата за відмову від ліквідності є настільки низькою, що ніхто не хоче позбавлятись готівки і весь приріст грошової маси поглинається спекулятивним попитом L₂. Його крива стає абсолютно еластичною, припиняючи подальше зниження відсоткової ставки i' (r') та унеможливлюючи нарощування інвестицій I, підвищення рівня національного виробництва Yn та зайнятості N. По-третє, нееластичність інвестиційного попиту I по відношенню до відсоткової ставки i' (r'), що призводить до постійної невідповідності між поточними заощадженнями та інвестиціями , а відтак потенційно рівноважним і фактичним обсягом виробництва й попитом та пропозицією на ринку праці . Іншими словами, заощаджують та інвестують різні суб’єкти і з різною мотивацією. Заощаджує в основному населення, а спонукальними поштовхами є трансакційний, запобіжний і спекулятивний мотиви. Стосовно ж інвестиційного попиту – він залежить від очікувань підприємців. Так, при неґативних очікуваннях, не зважаючи на зниження відсоткової ставки, попит на інвестиції залишатиметься стабільно низьким – . І навпаки, за умов покращення ринкової кон’юнктури у майбутньому, навіть висока відсоткова ставка неспроможна стримати існуючий інвестиційний попит . Однак, наявного обсягу заощаджень буде недостатньо для задоволення попиту на інвестиції, зберігатиметься «вимушена рівновага» й економіка залишатиметься у вихідному стані. Окрім того, джерелом інвестицій можуть бути не тільки поточні заощадження, а кредитно-банківська система, політика уряду, науково-технічний проґрес тощо. Отож, фактична рівновага, як правило, характеризується неповною зайнятістю і марними витратами ресурсів.

Наступним етапом або «другою хвилею» неокласичного синтезу є спроба Артура Сесіла Піґу, Ґотфріда фон Габерлера і Дона Патінкіна та інших подолати «особливі випадки» ортодоксальних кейнсіанців. Використовуючи теоретичну концепцію, що опирається на ефект багатства Піґу або ефект реальних касових залишків Патінкіна, вчені обґрунтовують економічний механізм виходу із «пастки ліквідності» та зі стану нееластичності інвестиційного попиту. Так, наявність безробіття штовхає грошову заробітну плату W, а відтак і витрати й абсолютний рівень цін у бік зниження, що автоматично підвищує реальну вартість фінансового багатства (золото, резерви іноземної валюти, готівка, державні обліґації) і його частку в національному доході. Опісля, насиченість схильності до заощадження сприятиме зростанню схильності до споживання й інвестування, розширюючи сукупний попит і зміщуючи криві IS та LM праворуч доти, доки вони не перетнуться на рівні доходу Yn* за умов повної зайнятості N*. Вважалось загальноприйнятим, що причиною неповної зайнятості є негнучкість заробітної плати. Річ у тому, що реалізація ефекту Піґу вимагає абсолютної гнучкості заробітної плати, вільної динаміки цін, відсутності «грошової ілюзії», тощо. Саме тому дана теорія стосується порівняльної статики й нічого не говорить про динаміку повільного пристосування до поступового зниження цін із її шкідливим впливом на очікування та небажаними наслідками у сфері розподілу, де основна маса ліквідних активів перебуває у розпорядженні окремих осіб. Сам А.Піґу погодився із малою практичною цінністю власного ефекту як лікувального засобу від економічної депресії. Проте неокласична система зберігає свою теоретичну значущість позаяк в економіці є тенденція до рівноваги, а кейнсіанська парадигма, як практична програма, також необхідна в силу дії трьох «особливих випадків».

Третім етапом є так званий «Великий неокласичний синтез» з метою «примирення мікро- і макроекономіки», автором якого був П.Семюелсон, а основною ідеєю ― показати як відповідна грошово-кредитна і фіскальна політика може надати економічному середовищу таких рис, які б підтверджували правильність мікроекономічних принципів. А саме ― суспільство повинно вибирати між різними альтернативами виробництва на основі високої зайнятості. Відтак, не потрібно дозволяти щоб парадокси заощадження і логічні помилки об’єднання окремих одиниць протиставляли індивідуальну вигоду та індивідуальні втрати суспільним інтересам. Неокласичний синтез зводиться до трьох висновків. По-перше, неокласичні принципи зберегли своє домінуюче становище у площині мікроекономічної теорії, а кейнсіанство одержало прероґативу визначати макроекономічну практичну рецептуру. По-друге, макроекономіка не є чимось окремим та самостійним. Її функціональні зв’язки формуються із множини мікроекономічних явищ та процесів, що описані неокласичною теорією. По-третє, сучасна економічна система може успішно боротись інфляцією та безробіттям якщо ефективне втручання держави на ринок як на єдине ціле поєднати зі свободою поведінки виробників і споживачів. Незабаром в економічній науці та практиці запанувало введене П. Семюелсоном нове поняття «крива Філліпса», названою іменем свого британського дослідника-кейнсіанця А.В. Філліпса. Первісна крива Філліпса пов’язувала безробіття зі зміною заробітної плати на основі статистично розкиданих даних часового ряду для щорічної відсоткової зміни номінальної заробітної плати ΔW' залежно від відсотка безробітних u' серед усієї робочої сили у Великобританії впродовж 1861–1913 років (рис. 12.11). Отримана емпірична крива мала від’ємний нахил, демонструючи обернений зв’язок між цими двома змінними. Пізніше, П. Семюелсон і Р.М. Солоу перетворили це співвідношення між ΔW' та u' на співвідношення між рівнем цін (темпом інфляції) Ip' (T_i') й рівнем безробіття. Модифікована крива Філліпса одержала більший від’ємний нахил і перетинала горизонтальну вісь нульового зростання цін у точці із рівнем безробіття приблизно 2,5% у Великобританії й орієнтовно 4% у США. Так, на початок 60-х рр. обернена залежність безробіття й інфляції, уособлена кривою Філліпса стала основним ідейним інструментом макроекономічного управління: можливість компромісу між досягненням потрібного рівня зайнятості і підтриманням стабільного рівня цін. Здавалось, що і тим й іншим можна легко управляти, вимірюючи відносні вигоди та втрати.

Рис. 12.11. Первісна та модифікована крива Філліпса

Проте неокласичний синтез залишався логічно суперечливою системою, що складалась із двох несумісних концепцій з різними уявленнями про економіку. Так, макроекономічна компонента «синтезу» ґрунтувалась на негнучкості цін внаслідок монополізації економіки із послідуючими кейнсіанськими рецептами державного реґулювання, що не передбачало неокласичних принципів ціноутворення. Мікроекономічна складова припускала наявність такого конкурентного ринку, де існує вільна динаміка цін із визначальною роллю споживача. Але позаяк макро- і мікротеорії призначені для аналізу однієї і тієї ж економіки, то одночасні ствердження про директивно-адміністративне встановлення цін та досконалу конкуренцію є несумісними. Наступне ― в мікроплощині припускалась абсолютна інформованість економічного аґента, себто співпадіння реальних та очікуваних величин, а відтак і цілковита раціональність поведінки. Натомість, у макроплощині закономірністю була недостовірність інформації, й відповідно «грошова ілюзія», помилковість припущень, адаптивні очікування і неможливість цілком раціональної поведінки. Слід зазначити, що малочисельні «інтелектуальні дуелі» не виходили за межі «боїв місцевого значення» позаяк період стабільності 50–60-х рр. одночасно сприймався як свідчення ефективності кейнсіанської доктрини реґулювання і підтвердження неокласичної парадигми про стійкість та гармонійність ринкової економіки. Однак, у 70-х рр., із розгортанням кризових процесів та виникненням стаґфляції, далась взнаки короткострокова дієвість кривої Філліпса, а «неокласичний синтез» зазнав гострої критики як вкрай суперечливої концепції і він перестав бути «полюсом тяжіння» різних наукових течій.

Подальший розвиток неокласичного синтезу знайшов своє продовження у четвертої «хвилі» ― працях Джеймса Тобіна, Франко Модильяні, Артура Оукена, Хаймена Мінські 80–90-х рр. з метою подолання кризи в економічній теорії, що в однаковій мірі зачепила як мікроекономіку, так і макроекономіку. Першочерговою проблемою для монетаристів та посткейнсіанців стала інфляція, стійкий характер якої пояснювався монополізацією усіх ринків і спіраллю «ціни-зарплата». А «запізніла реакція» цін і зарплати на порушення ринкової рівноваги, яку вони повинні забезпечувати, підсилюють коливання сукупного попиту й зайнятості. Саме тому відбувались пошуки тих вирішальних параметрів економічної системи, які б дозволили реалізувати стабілізаційну політику стійкого рівня зайнятості неінфляційного характеру. Такими параметрами стали грошовий попит, пропозиція грошей і фінансові ринки. На відміну від монетаристів, які джерелом циклічних коливань вважали хитке становище пропозиції грошей, посткейнсіанці «корінь зла» вбачали в особливостях формування попиту на гроші. Обсяг останнього залежить від постійних змін «портфелю активів», суб’єктивні оцінки яких змінюються під впливом різних чинників, починаючи від державної політики й закінчуючи факторами невизначеності та недосконалості інформації. Разом із представниками неокласичного напряму кейнсіанці визнавали небезпеку некерованого зростання бюджетного дефіциту позаяк на фазі спаду його циклічність (різниця між реально спостережуваним або дефіцитом неповної зайнятості, коли потенційний ВВП менший за фактичний, та структурним або дефіцитом за повної зайнятості, тобто потенційний ВВП дорівнює фактичному) є закономірним явищем зі стимулюючим впливом на економічне зростання. Але в умовах повної зайнятості консервування структурного дефіциту призводить до ефекту витіснення державними позиками інвестиційних вливань, повільних темпів зростання, високого рівня споживання, нарощування державного боргу, стійкого зовнішньоторговельного дефіциту. Саме тому в умовах бюджетних обмежень (скорочення видаткової частини та підвищення рівня оподаткування) посткейнсіанці основну ставку роблять на гнучкому грошово-кредитному реґулюванні – зниження відсоткової ставки, стимулювання інвестиційного попиту, вирівнювання платіжного балансу. Основними елементами антиінфляційних заходів повинні бути реґулювання механізму ціноутворення, в основі якого лежить принцип надбавки на витрати, а також політика доходів ― добровільна згода між підприємствами, профспілками і державою стосовно темпів збільшення своїх доходів, тобто пропорцій розподілу результатів економічного піднесення у відповідності до орієнтирів зростання продуктивності праці.