12.1.3 Інтернаціоналізація виробництва та інтеграція

господарських систем. Дослідження проблем економічної інтеграції

Під інтернаціоналізацією світового господарства розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці, взаємозалежності міжнородного товарообороту, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на найважливіші економічні процеси в країнах і регіонах в тому числі на відсоткові ставки, рівні цін, коливання валют тощо. Національні економіки дедалі більше характеризувалися ступенем включення до системи міжнародної спеціалізації та кооперації. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи і суб’єкти світового господарства в єдине ціле, тому є одним із структуроутворюючих факторів розвитку міжнародної економіки.

У 1950‑1980-х рр. процес інтернаціоналізації характеризують такі аспекти.

• Зменшилося значення міжнародної торгівлі як головної форми інтернаціоналізації впродовж багатьох років, Процес інтернаціоналізації почав переміщатися із сфери обігу у виробничу сферу.

• Комплексна інтернаціоналізація виробництвапоширилася на всі країни світу, галузі виробничої та нгевиробничої сфери. Завдяки інтернаціоналізації вирішувалося питання вузькості внутрішніх ринків і нестачі ресурсів. Об’єктивною основою інтернаціоналізації виробництва залишалося поглиблення міжнародного поділу праці. Якщо у першій половині XX ст. переважала міжгалузева спеціалізація, то з початком сучасної науково-технічної революції (СНТР) важливого значення набула внутрігалузева спеціалізація: предметна, подетальна, з технічних досліджень. Розвивалися такі форми кооперації як підрядна, спільне виробництво, спільні підприємства.

• збільшилися масштаби транснаціоналізації та роль транснаціональних компаній (ТНК). Обсяг міжнародних внутрікорпораційних поставок транснаціональних компаній і міжнародних монополій перевищував 30% товарообороту на світовому ринку;

• Зросло значення міжнародного обміну послугами та руху капіталів, міжнародного науково-технічного співробітництва. Почала формуватися світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо);

Рівень інтернаціоналізації характеризує співвідношенням обсягу експорту до матеріального виробництва ( табл. 12.1.1)

Таблиця 12.1.1

Рівень інтернаціоналізації світової економіки (1913 = 100)¹

Роки	Матеріальне виробництво загалом	Експорт товарів (у реальному вимірі)	Рівень інтернаціоналізації
1938	139	112	81
1948	188	112	60
1970	541	605	112
1976	624	901	144
1976‑1985	640	934	146

Відбувалося розширення і формування нового змісту форм міжнародних економічних відносин: міжнародної торгівлі, вивозу капіталу, міжнародної міграції робочої сили, міжнародних валютних відносин.

Вивіз капіталу і міжнародна інвестиційна діяльність ― важливі чинники інтернаціоналізації господарського життя, набули нових ознак порівняно з так званим класичним періодом експорту капіталу кінця XIX – початку XX ст.

Щорічні темпи експорту капіталу економічно розвинених держав наприкінці 1950-х рр. оцінюються в 11–13%, вони перевищували темпи зростання міжнародної торгівлі. Якщо у міжвоєнний період основним експортером капіталу була Великобританія, то у 1950–1970 рр. ― США. Країна збільшила експорт капіталу за 1939–1970 рр. з 11,4 до 133,3 млрд дол. (у 11,7 разу). За вартістю він досягав близько третини товарного експорту, в країнах Західної Європи, Японії ― кількох відсотків.

Відбувалися зміни в експорті капіталу за функціональними формами та формами власності. У США підприємницький капітал вивозився переважно у формі прямих інвестицій, які у 1970 р. становили 52% від усього експорту. У структурі інвестицій збільшилося значення реінвестованих прибутків. У США в 1960-х рр. вони становили майже 1/2 усіх вкладень. Для Великої Британії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу в позичковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень індустріально розвинених держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для американського приватного капіталу найважливішою сферою вкладення стали країни Західної Європи, частка яких у 1950–1970 рр. зросла з 14,4 до 31,2%. Так, інвестиції в економіку Великої Британії збільшилися у 10 разів, ФРН ― 25,5 разу. Частка Латинської Америки та Канади зменшилася.

Західноєвропейські держави і Японія спрямовували основну частину коштів в економіку розвинених країн, у тому числі США. Так, обсяг прямих західноєвропейських інвестицій за 1950–1966 рр. збільшився з 2 до 6,3 млрд дол. Частка Японії становила близько 2%. Проте іноземний капітал істотно не впливав на економіку США, оскільки прямі інвестиції складали лише 1/4 усіх зарубіжних вкладень.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 1950–1960-х роках у США та Європу вивозили понад 1/3 інвестицій (38%). Більша частина спрямовувалася у країни Азії (27,2%), Латинської Америки (17,5%), Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економічно розвинених країнах. Однак якщо в 1950-х рр. переважали державні інвестиції, то в 1960-х рр. ― експорт приватного капіталу.

Певні зрушення відбулися у галузевому розподілі капіталовкладень економічно розвинених держав. Їх об’єктом були насамперед добувна і металургійна промисловість, у 1960-х рр. ― галузі обробної промисловості. Так, при загальному зростанні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в 3 рази більше. У 1970 р. зарубіжні інвестиції Японії в обробну галузь становили 27%, Франції ― 20, ФРН ― 80%.

Лібералізація міжнародній торгівлі. Упродовж 1950-х – початку 1970-х рр. у міжнародній торгівлі зросли позиції економічно розвинених і соціалістичних країн. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам, їхня частка у світовому експорті зросла з 61,3% у 1950 р. до 71,9% у 1970 р. Серед економічно розвинених країн перше місце в світовому експорті зберігали США — 15,4%, на друге місце вийшла ФРН (12,4%), третє і четверте поділили Великобританія і Японія (7%), на п’ятому була Франція (6,4%). Щорічні темпи зростання вартості експорту становили 8,0% (національного доходу ― 4,5%, промислового виробництва — 5,5%), експортна квота у ВНП збільшилася за 1950–1970 рр. з 7% до 10,6%.

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Частка продукції обробної промисловості у світовому експорті збільшилася з 38–45% у першій половині XX ст. до 63% у 1973 р. У структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Зросло значення палива, сировини, зменшилося продуктів харчування.

Змінилася географія міжнародної торгівлі, що визначалася економічною інтеграцією країн і відбувалася в межах ЄЕС і РЕВ. Частка взаємного зовнішньоторгового товарообороту між країнами ЄЕС становила у 1970 р. 49%, Західної Європи ― 61%, РЕВ ― у межах 54,4–75,8%.

У результаті діяльності міжнародних організацій у країнах ЄАВТ митні бар’єри було скасовано до січня 1967 р., в ЄЕС — до лютого 1968 р. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму колективного протекціонізму в ЄАВТ на промислові, в ЄЕС на промислові та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари, встановлювалися обов’язкові імпортні внески. У США в 1970 р. кількісно обмежувався імпорт на 67 видів промислової продукції, в країнах ЄЕС ― 65, у Великобританії ― н а 21.

Постійна ознака зовнішньої торгівлі більшості економічно розвинених країн ― пасивний платіжний баланс унаслідок перевищення імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг тощо. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними замінниками. Індустріалізація сільського господарства дала змогу повністю забезпечити продуктами харчування і зменшити їхній імпорт.

Міжнародна економічна інтеграція була важливою тенденцією економічного розвитку. Її змістом було утворення: а) міждержавних регіональних загальноекономічних об’єднань, б) регіональних економічних комісій ООН; в) міждержавних економічних організацій з окремих питань світового господарства і спеціалізованих економічних об’єднань ООН.

Розвиток міждержавних регіональних інтеграційних процесів проходить такі етапи об’єднання та форми: а) зона вільної торгівлі (ЗВТ), де ліквідо-вуються тарифи і кількісні імпортні квоти між краї-нами-учасницями, але кожна країна має право зберігати власні тарифи стосовно решти світу; б) митна спілка (МТ), яка передбачає скасування внутрішніх обмежень, вирівнювання імпортних тарифів для країн, які до цього союзу не входять; в) спільний ринок (СР) є вищим ступенем інтеграції, оскільки передбачається і вільний рух факторів виробництва; г) економічний і валютний союз (ЕВС) є поєднанням заходів, спрямованих на скасування обмежень на рух товарів і факторів виробництва, з так званою гармонізацією економічної політики країн-учасн иць, д); політичний союз (ПС) є найвищим ступенем інтеграції, об'єднує економічну політику, яка веде у підсумку до створення наднаціональної владної й управлінської структури, рішення якої обов'язкові для всіх країн-членів.

У Західній Європі міждержавні регіональні інтеграційні процеси почалися з утворення зон вільної торгівлі. У січні 1948 р. рішенням урядів Бельгії, Голландії і Люксембургу створено митний союз (відомий як Бенілюкс). У межах союзу в 1949–1950 рр. введено обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини 1950-х рр. усунуто перешкоди для вільного руху капіталів і міграції робочої сили. У 1948 р. засновано митний союз Франсітал (Франція, Італія). У цьому ж році США, Великобританія, Франція, Німеччина і країни Бенілюксу створили міжнародну адміністрацію з метою контролю промисловості Німеччини.

18 квітня 1951 р. утворено Європейсье об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого увійшли Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Завданням ЄОВС було забезпечення гарантованого постачання вугілля і сталі за регульованими цінами, соціальної політики галузі, підтримка торгівлі та проведення структурних змін. Ця міжнародна організація, об’єднавши кам’яновугільну, залізорудну, металургійну промисловості контролювала 60% виплавляння сталі, 50% видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтеграційному процесі стало підписання в 1957 р. шістьма державами Бенілюксу Римської угоди про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (так званого Євратому) і Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Угода передбачала протягом 12 років створення митного союзу і спільного ринку товарів. Планувалося ліквідувати митні кордони між країнами й утворити спільний ринок робочої сили, товарів, капіталів, поступово перейти до спільної аграрної і торгової політики, потім ― до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. для цих двох організацій були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативній орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його членів. У 1973 р. членами ЄЕС стали Великобританія, Данія, Ірландія.

Головним досягненням ЄЕС протягом 1958–1969 рр. було створення митної спілки. З 1 липня 1968 р. учасники об’єднання почали застосовувати єдині тарифи на ввезення товарів з інших країн. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику, що формувалась Європейським фондом сільськогосподарських гарантій і орієнтацій (з 1962 р. за рахунок внесків країн-учасниць). Її мета ― піднесення життєвого рівня працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових цін на їх продукцію, регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів. У 1968 р. ліквідовано мито на продукцію країн-членів ЄЕС. У 1969 р. на нараді у м. Гаазі ухвалили постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

Друга половина 1970-х – перша половина 1980-х рр. були другим етапом розвитку ЄЕС. Зі створенням у 1974 р. Європейської ради посилилася координація дій учасників. Упродовж 1978–1979 рр. було введено Європейську валютну систему (ЄВС), завдання якої ― стабілізація обмінних курсів національних валют і введення європейської валютної одиниці ― ЕКЮ. Формувався спільний бюджет товариства (його основою були 1,15–1,2% від ВВП країн-учасниць і визначені внески). Разом з тим, виникли кризові явища: посилилася тенденція до дезінтеграції (зокрема, сепаратистські дії щодо захисту своїх економічних інтересів тощо), загострилися протиріччя щодо проблем митного союзу та єдиної сільськогосподарської політики, збільшився розрив між країнами щодо рівня економічного розвитку, особливо зі вступом до ЄС Греції (1981 р.). Під сумнів були поставлені здатність співтовариства до подальшого розвитку та його економічна конкурентоспроможність щодо США та Японії.

Розвиток міждержавних регіональних економічних об’єднань набув світового характеру. У 1960 р. засновано Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) — зону вільної торгівлі. До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. Цілями асоціації було забезпечення безмитного товарообігу промисловими товарами і укладення торгової угоди з ЕЄС. Кожна країна зберігає зовнішньоторгову автономію і власне мито щодо третіх країн.

Соціалістичні країни в 1949 р. інтегрувалися у Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. РЕВ у 1956–1957 рр. перейшла до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації зі співробітництва в різних галузях господарської діяльності («Інтерметал», «Інтерелектр» тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмували інтеграційні процеси панування планово-розподільчих і командно-адміністративних методів управління.

У 1945 р. створена ліга арабських держав (ЛАД), що охопила 20 країн; у 1948 р. ― організація американських держав (ОАД), у яку ввійшли 31 латиноамериканська держава, США і Канада. У Латинській Америці в 1960 р. утворились Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛААВТ) і Латиноамериканська інтеграційна асоціація (ЛАІА), завдання яких полягало у сприянні розвитку внутрірегіональної торгівлі та економічного співробітництва. У 1967 р. створена Асоціація країн Південно-Східної Азії (англійською АСЕАН), до якої увійшли Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, що забезпечує економічну стабільність у регіоні.

Працювали регіональні комісії ООН: Економічна комісія для Європи, Економічна та соціальна комісія для Азії та Тихого океану, Економічна комісія для Африки, Економічна комісія для Західної Азії, Економічна комісія для Латинської Америки ― сприяють економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, розробляють рекомендації їх урядам.

На початок 1970-х рр. з утворенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) у 1957 р. і зростанням економічної ролі Японії сформувалися і почали визначати розвиток світового господарства три таких «центри економічної сили»: США, Японія і Західна Європа. Економічні позиції США послабилися. країни Західної Європи і Японія, відновивши своє господарство і здійснивши структурну перебудову, за рівнем економічного розвитку випередили США. Зростання виробництва Західної Європи фактично визначали ФРН, Франція та Великобританія. Остання поступово втрачала значення могутньої держави. Частку національних економік у сукупному виробництві ВНП індустріально розвинених країн (%) характеризують такі дані (табл. 12.2.2.).

Таблиця 12.2.2.

Частка національних економік у сукупному виробництві ВНП індустріально розвинених країн (%)

	1950 р.	1970 р.			1950 р.		1970 р.
США	58,3%	47%	Японія	3,1%		9,4%
Великобританія	8,6%	5,8%	Всього	81,7%		77,9%
Франція	6,3%	7,2%	Інші	18,3%		22,1%
ФРН	5,4%	9%

Дослідження проблематики економічної інтеграції. У 1950–1960-ті рр. основну увагу дослідники надають питанням міжнародної торгівлі, митних союзів, міжнародних інвестицій як факторів ефективності й максимізації добробуту країн, задіяних у системі економічної інтеграції. Найвідомішими дослідниками проблем інтеграції є Дж. Вайнер , Дж. Мід, Р. Ліпсі , Я. Тінберген , Т. Скітовскі , Б. Балаша , Г. Мюрдаль.

Дж. Вайнер у праці „Питання про митні союзи” (1950) досліджував вплив митних союзів на торгівлю між країнами. Він довів, що зростання торговельної активності підвищує добробут за умови, коли внутрішнє виробництво заміщується значно нижчими витратами імпорту з країн-партнерів. Дешевий імпорт може бути через скасування тарифів. Чим більш конкурентними є структури виробництва країн–учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті утворення митного союзу .

У середині 1960-х рр. Дж. Мід (1907–1995) праці „Теорія митних союзів” (1955) аналізував митні союзи і тарифи під кутом зору економіки добробуту. Він висвітлив можливі конфлікти між підтримкою балансу зовнішньої торгівлі та забезпеченням рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції в умовах фіксованого валютного курсу. Зазначав, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни і всього міжнародного ринку капіталів має суттєві відмінності. Так, у першому випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, тоді як у другому спостерігається міжнародна алокація капіталу. Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода переміщення факторів виробництва є вигідною для країн –учасників, оскільки вона знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. У підсумку зазначав, що в будь-якому разі опосередкована дія на добробут країн спостерігатиметься тією мірою, якою потоки факторів виробництва замістять потоки товарів.

Р. Ліпсі (р.н. 1928) зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, які виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу . За решти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижчою частка імпорту з країн — нечленів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Я. Тінберген (1903–1994)¹ у праці „Формування світової економіки” (1962) стверджував, що збільшення розміру митного союзу підвищить імовірність позитивного впливу на добробут його учасників. Граничним випадком тут є включення всіх країн світу до митного союзу, що, по суті , означає перехід до цілком вільної торгівлі.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митному союз, що веде до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів.

Т . Скітовскі (1910–2002) досліджував взаємозумовленість між економічною інтеграцією, конкуренцією та технічним прогресом. З точки зору, економічна інтеграція створює умови для ефективнішої конкуренції. Збільшення кількості підприємств та відкриття кордонів між країнами сприяє послабленню монополістичних і олігополістичних ринкових структур в окремих країнах.

Лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р. Г. Мюрдаль (1898–1987), представник шведської школи та інституціонального напряму, у праці „Міжнародна економіка: проблеми і перспективи” (1956) характеризує економічну інтеграцію, здійснювану від середини 50-х років ХХ ст., як реалізацію давнього ідеалу досягнення рівних можливостей та подолання світових конфліктів. На думку вченого, міжнародна економічна інтеграція набуватиме дедалі більших позитивних рис за умови , якщо буде усвідомлено її необхідність і якщо буде створено “базис міжнародної солідарності”. Також Мюрдаль вважає, що міжнародні економічні відносини мають і можуть підлягати регулюванню засобами політики.

Концепція міжнародної економічної інтеграції Мюрдаля ґрунтується на аналізі кумулятивного причинного зв’язку, тобто взаємозалежності всіх факторів у соціальній системі. Це означає, що будь-яка зміна в окремому факторі викликає зміни в інших. Отже, завдяки процесу взаємодій уся система отримує імпульс до руху в напрямі початкових змі н, але ці зміни з часом значно поглибшуються.

Б. Баласса (1928–1991) у праці „Теорія європейської інтеграції” (1962) доводив, що між поширенням конкуренції та отриманням економії на масштабі не існує суперечностей, оскільки на розширеному ринку існує можливість співіснування значної кількості ефективно функціонуючих виробничих одиниць. Зростання конкуренції може стимулювати дослідницьку діяльність, спрямовану на розроблення нових видів продукції й удосконалення виробничих технологій. Економічна інтеграція сприяє поширенню знань та інформації, розширюючи тим самим доступ усіх виробників до нових товарів і технологій, що випускаються іншими країнами–партнерами.

Б. Баласса є розробником п’ятиетапної схеми інтеграції. На першому етапі утворюються зони вільної торгівлі, в яких усуваються внутрішні експортно-імпортні тарифи і квоти. На етапі митного союзу запроваджується загальний зовнішній тариф На третьому етапі загального ринку забезпечується вільний рух усіх факторів виробництва Далі, на етапі економічного союзу в усіх країнах здійснюється однотипна економічна політика. П’ятий етап — етап повної економічної інтеграції — передбачає запровадження єдиної валюти, уніфікацію економічної політики і створення недержавних інститутів економічного регулювання.