13.1.3.. Економічний розвиток Західної України в 1920–1930-х рр.

Розвиток західноукраїнських земель у міжвоєнний період відбувався в умовах недержавності, монополії неукраїнського та обмеження владою українського населення в політичному та економічному житті. Українські землі були захоплені Польською, Румунською та Чехо-Словацькою державами.

Українські землі займали 35,3% території Польської держави. Галичина адміністративно належала до південних воєводств: до Львівського (19 з 27 повітів), Станіславського (16 повітів) і Тернопільського (17 повітів), північно-західні землі ― до східних воєводств: Західна Волинь ― до Волинського (9 повітів), Західне Полісся ― до Поліського (8 з 10 повітів), Холмщина ― до Люблінського, західна частина Лемківщини ― до Краківського, частина Більського повіту ― до Білостоцького. Територія Буковини з Хотинщиною ввійшла до складу Румунії. На Закарпатті було створено адміністративно-територальну одиницю за назвою Підкарпатська Русть у складі Чехо-Словаччини. Площа окупованих земель дорівнювала близько 150 тис. км, населення перевищувало 11 млн. осіб.

Структура господарства залишалася аграрно-індустріальною. Переважало сільськогосподарське виробництво. Індустріальний технологічний спосіб виробництва формувався повільно. Соціальна структура залишалася доіндустріальною. В 1930–1931 рр. на західноукраїнських землях у сільському та лісовому господарстві працювало 73,8% населення, у промисловості та будівництві ― 10,2%, транспорті та зв’язку ― 2,3%, в торгівлі ― 5,2%, в інших галузях ― 8,5%.

Промисловість досягла довоєнного рівня виробництва лише в 1928 р. Однак у період економічної кризи почався новий спад і до 1939 р. фабрично-заводська промисловість та ремесло не перевершили докризового рівня.

Галузева структура промисловості не змінилася. Збільшилися обсяги виробництва галузей, що здійснювали добування і первинну переробку природних багатств: деревообробної (лісопильної), калійної, харчової, шкіряної, каменедобувної, а також електроенергії. Занепали нафтодобувна та нафтопереробна, паперова, соледобувна, борошномельна, тютюнова, текстильна, металообробна та машинобудівна галузі.

Рівень механізації залишався низьким, хоча порівняно з 1913 р. потужність парових і внутрішнього згорання двигунів збільшилася, наприклад, у Галичині вона досягла 80 тис. к. с. Промисловість споживала 40 млн. кВт/год. електроенергії в рік із 110 млн. кВт/год. щорічного виробництва.

Концентрація промислового виробництва була низькою. В 1938 р. у Галичині в переробній промисловості було 534 заводи з 43,9 тис. працюючих. З них лише на 62 працювало понад 100 робітників, на 14 ― понад 500 робітників. У Волині машинобудівну, металообробну, текстильну, взуттєву, швейну і хімічну галузі представляли ремісничі та кустарні майстерні. У Буковині 86 із 105 заводів працювали в деревообробній, харчовій та текстильній галузях. Великих підприємств з кількістю працюючих понад 100 і 500 осіб було відповідно 25 і 14. У Закарпатті налічувалося 140 промислових підприємств з кількістю робітників понад 20 осіб, з них лише на 30 працювало понад 100 осіб.

Промисловість продовжував контролювати іноземний капітал. Місце австро-німецького капіталу посів французький, англійський, американський, польський, румунський, чеський. Українське приватне підприємництво розвивалося повільно. В Галичині українські промисловці об’єднались у громадську організацію Союз українських купців і промисловців. Їх кредитовим органом був Торговельно-промисловий банк, заснований у 1926 р.

Сільське господарство залишалося основною галуззю економіки. Так, на території Галичини і північно-західних українських земель у сільському господарстві працювало відповідно 91,2% і 94,1% українського населення, у торгівлі ― 1,1% і 0,9%, у промисловості ― 3,9% і 2,6%, службовцями ― 1,1% і 0,8%, мали інші заняття ― 2,7% і 1,6%.

Селянські господарства були основною організаційною формою господа- рювання. У Польській державі вони становили 99,8% від загальної кількості господарств, були власниками половини всієї землі та 3/4 сільськогосподарських угідь, володіли переважно орними землями та 81% сіножатей і пасовищ.

Українці трьох галицьких і Волинського воєводств, за переписом 1931 р., були власниками 72,3% (991800) селянських господарств і 72,6% (3607,1 тис. га) селянської землі. Отже, саме рівень господарювання селянських господарств значною мірою визначав стан сільського господарства. За рівнем землезабезпечення переважали господарства до 5 га, що було менш ніж законодавчо визнана норма економічно-самостійних господарств. Вони становили 72,3% і володіли 72,6% селянської землі. Серед них парцелярних до 2 га господарств було в 1931 р. у Галичині 46,6–64,6%, на Волині ― 15,7%. Пересічне галицьке село мало понад 1000 га орної землі, 250 господарств, з них 170 парцелярних. Заможних селян (понад 10 га землі) в Галичині було лише 1,3–2,0%, на Волині ― 8,2%. Отже, 2/3 селянських господарств не мали можливостей для підприємницького розвитку. Раціональному використанню земельних угідь перешкоджали черезсмужжя і вузькосмужжя. У 1921 р. землеустрій був необхідним для 51% селянських господарств Західної України. Складною проблемою українського села був низький рівень основного та оборотного капіталу, відсутність у селян власних фінансових ресурсів для організації виробництва за промисловим типом.

Упродовж 1919–1938 рр. у Польській державі проводили земельну реформу, змістом якої були парцеляція великого землеволодіння та продаж селянам ділянок землі. За цей період було розпарцельовано та продано 2654,8 тис. га державних і приватновласницьких земель, або 7% від усієї земельної площі. На першому етапі (1919−1925 рр.) реформа на українських землях мала колоніальний характер. Право на придбання розпарцельованої землі обмежувалося обов’язковим дозволом державних органів земельної реформи, отримати який українським селянам було складно. Вони платили за землю готівкою, польські колоністи ― довгостроковими банківськими кредитами. Таємний розпорядок визначав найвищий 5% доступ малоземельного українського селянства для надбання землі. Закон 1925 р. дозволив вторинний продаж розпарцельованої землі, що збільшило доступ українських селян на земельний ринок. Однак за законом 1937 р. продаж землі, отриманої під час парцеляції, відбувався лише за дозволом державних органів. Наприкінці 1937 р. у північно-західних воєводствах було розпарцельовано 977,8 тис. га землі, у галицьких ― 339,9 тис. га. В Галичині українські селяни скупили 66% розпарцельованої землі, однак аграрна структура селянського землеволодіння не змінилася. Купили землю (в середньому 3 га) лише 88561 українець. Було створено 756 польських осадницьких поселень з 14,8 тис. господарств.

Земельні реформи проводили в Румунії та Чехо-Словаччині. В Закарпатті селянам було продано лише 15% землі, яка підлягала парцеляції. В Буковині перевага надавалася румунським селянам.

Сільське господарство за структурою угідь характеризувалося європейським рівнем розораності та природних кормових угідь. У галузевій структурі переважало рослинництво. Зберігалися парова система землеробства та зерновий характер посівних площ, що не відповідало вимогам інтенсивного господарювання. Так, на галицько-волинських землях площа під цукровим буряком не перевищувала 15,8% від загальнопольських посівів. Вигідною культурою був тютюн, валові збори якого становили 84,9% від загальнопольських. Урожайність сільськогосподарських культур в українських землях була меншою на 30−50%, ніж у передових європейських країнах.

Селянські двори годували понад 80% великої рогатої худоби і 92,6% коней. Водночас у Західній Україні не мали корів 15,2%, у Галичині одну корову тримали у 65,9% господарств. Коней у селянських господарствах було більше, ніж потрібно. щодо земельної площі, а отже, їх утримання було економічно невигідним. Культура тваринництва була низького рівня. Приміщення для домашніх тварин залишалися без світла, вентиляції та гноївень. Худобу випасали на природних не окультурених пасовищах і стерні.

Без плугів працювали 54,7% селянських господарств Західної України, молотарки мали 4,2%, сівалками користувалися 8% у Львівському і Станіславському, 14% ― у Тернопільському воєводствах.

Збільшувалися податкові платежі, які в загальній сумі всіх видатків селянських господарств у 1932/1933 господарському році становили 25,7%. Земельний податок базувався на кадастровому доході, визначеному в період Австро-Угорської монархії: господарства до 5 га платили 2,38 зол., 5–15 га ― 2,15 зол., понад 60 га ― 2,03–1,01 зол. За податковим кодексом 1937 р. ставки поземельного податку в українських воєводствах дорівнювала в середньому 40% від чистого кадастрового доходу, а в корінних польських ― 7,8–13%.

Товарність сільськогосподарського виробництва була низькою. У Польській державі в 1928 р., найкращому з точки зору економічної кон’юнктури міжвоєнного періоду, вона дорівнювала 36% від валової продукції. Селянські господарства були виробниками 80% ринкової продукції, яка мала дрібнотоварний характер.

Важливими напрямами державної аграрної політики були формування системи регулювання сільського господарства через розподіл функцій між державними і самоврядними територіальними і господарськими структурами; земельна реформа і землеустрій; розвиток сільськогосподарської освіти та науки, агрономічна та економічна допомога виробникам у реформуванні господарства. Система регулювання сільського господарства мала суспільний характер, поєднувала діяльність органів виконавчої влади, територіального і господарського самоврядування, сільськогосподарських громадських організацій.

У Галичині організатором реформування українських селянських господарств було українське громадське товариство «Сільський господар». У 1939 р. воно залучило до діяльності 155655 селян (16,2% селянських господарств), які об’єдналися в 2069 гуртках, і 2254 кооперативи. Товариство створило агрономічну організацію для допомоги селянам, проводило просвітницькі, практично-показові, змагально-заохочувальні заходи з метою впровадження новітніх технологій, вертикальної агропромислової інтеграції. «Сільський господар» сприяв розвиткові української сільськогосподарської кооперації.

Визначальну роль у господарському житті українців мала кооперація. В Польській державі у другій половині 1930-х рр. на західноукраїнських землях працювали 47,5% кооперативів і 43% кооператорів від загальнопольських. У галицьких воєводствах ― відповідно 39,4% і 36,6%, з них українських кооперативів, об’єднаних у Ревізійному союзі кооперативів (РСУК), було 66,3% (3455 кооперативів). Українську кооперацію представляли «Народна торгівля» ― спілка міських споживчих кооперативів; «Центросоюз» ― союз кооперативів, до складу якого належали повітові союзи кооперативів (27 ПСК) і 2081 сільський кооператив-магазин, діяльність яких мала універсальний характер (споживчої та сільськогосподарської кооперації, зокрема в загальних торговельних операціях сільськогосподарська діяльність становила 67,2%); «Маслосоюз» ― виробничо-торговельний союз кооперативів із 136 районними кооперативами-молочарнями, до яких поставляли молоко 1298 сільських збірень і селяни-виробники; кредитна кооперація з «Центробанком», 114 міськими «Укрінбанками» і 543 сільськими кооперативами «райфайзенками». Діяли такі кооперативи: пасічний «Рій», «Шовк», «Українське народне мистецтво», «Кооператив інженерних робіт» тощо.

Динаміка зростання товарних оборотів і доходів української кооперації була значною. Так, упродовж 1025–1938 рр. збільшилися обсяги збуту масла «Маслосоюзом» в 17,9 разу, доходи ― в 14 разів, товарообіг «Центросоюзу» ― в 18,3 разу, обсяги збуту продукції селянських господарств ― у 7,9 разу. В 1938 р. у структурі продажу сільськогосподарської продукції рослинницька галузи становила 67,6%, тваринницька ― 16,9%. Проте українська кооперація не була економічно потужною. У 1938 р. частка українських кооперативів приблизно дорівнювала 10,7% від загального товарообігу кооперативів Польської держави.