4. Корпоратизація і транснаціоналізація економіки,

їх висвітлення в економічній думці

Упродовж 1950‑1970-х рр. корпорація стала домінуючою формою організації господарства та управління економічними процесами у промислово-фінансовій сфері господарства економічно розвинених країн світу. Корпоратизація (акціонерне товариство) є важливим структуротворним чинником розвитку національних і світового господарства.

Е волюцію корпорації (акціонерних компаній) ідальністю) характеризують:

• Зміна орієнтирів діяльності від організаці та оснащення до виявлення та набуття конкурентних переваг;

• відокремлення власності від управління, яке зосередили невеликі групи професійних менеджерів і науково-технічного персоналу (техноструктура). Власник корпорації має обмежені права, що зводяться до контролю за головними менеджерами через раду директорів;

• відозміна і структуризація різних видів корпоративних обєднань. Найпоширенішими залишаються традиційні акціонерні товариства, капітал якої формуєтьсяч на основі акціонування і корпоративних облігацій. Виникали так звані S-корпорації, для яких харктерним є поєднання рис корпорації та партнерства;

• поширення холдінг-компаній, функція яких полягала у володінні (керуванні) іншими корпораціями шляхом володіння достатньою частиною їхніх звичайних акцій. Найпоширенішими типами холдінгових структур є інтегровані промислові компанії, конгломерати, банківські холдінги;

• у роздрібній торгівлі створювалися мультидівізійні підриємтва та торговельні компані мереженого типу, що здійснювали інтеграцію бізнесу від виробничої діяльності до після продажного обслуговування, створювали ділерську систему франчайзингу.

• Зростало значення консорціумов

• Виникнення нової форми корпорацій конгломератов.

Важливим чинником процесу корпоратизації було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізація. У 1950–1960-х рр. акціонерні товариства становили 10–20% від усіх промислових підприємств, але їх частка у загальному обсязі реалізованої продукції складала 80–90%. Такі форми організації бізнесу, як власна справа і товариства кількісно переважали, але їх частка в промисловому виробництві зменшилася до 10–20%. Процес монополізації, стимульований державою, характеризувався злиттям і поглинанням великих корпорацій. Так, у США в 1968 р. втратили самостійність 12 компаній із капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів. У США процес злиття пов’язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії важливим чинником була конкуренція, особливо з американськими монополіями.

У Великої Британії в середині 1950-х рр. антимонопольне законодавство було обмежене, проте заборонялися лише угоди щодо ринків збуту та рівня цін. На початку 1970-х рр. 100 найбільших монополій випускали 40% промислової продукції. В автомобільній промисловості 3 корпорації володіли понад 40% усіх активів галузі, в машинобудуванні 20 корпорацій — 75% активів. Найбільшими компаніями залишалися «Віккерс» (авіаційні, металургійні, машинобудівні, суднобудівні підприємства), хімічний концерн «ІКІ», нафтова компанія «Ройял Датч-Шелл груп», автомобільна корпорація «Брітиш Лейланд мотор корпорейшн», «Дженерал електрик» (електротехнічне виробництво).

Серед банків країни головну роль продовжувала відігравати «велика п’ятірка»: «Барклейз Бенк», «Ллойдз Бенк», «Мідленд Бенк», «Нешинл Бенк», «Вестмінстер Бенк». У 1967 р. два останні банки об’єдналися. Фінансово потужними стали страхові компанії, що акумулювали значну кількість акцій промислових компаній.

Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група. Групу «Морган-Гренфілл» контролювала американська «Дж. П. Морган». Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група «Джардайн Мейтсон енд компані» – «Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн» з банком Я. Ротшильда діяла за участю американського капіталу. Вона поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.

Урядова політика сприяла монополізації промисловості, у тому числі примусовими методами. Так, у 1959 р. було створено Управління реорганізації бавовняної промисловості, що займалося процесами злиття підприємств. Однак при цьому зберігалася значна кількість невеликих фірм. В обробній промисловості в 1960-х рр. налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1–10 робітників.

У Франції пришвидшення концентрації та монополізації відбувалося у двох напрямах: злиття великих і середніх капіталів, розорення і об’єднання невеликих сімейних і ремісничих підприємств. Найбільш корпоратизованими були металургійна, нафтова та хімічна галузі. До перших десяти найбільших промислових корпорацій належали п’ять нафтових, три хімічні, одна металургійна й одна транспортна. У 1970 р. 500 монополістичних об’єднань виробляли 60% національної продукції. Десять фінансових груп, у тому числі група банку «Париба», об’єднання родин Ротшильда, Лазара, де Ванделя, Шнейдера, керували 40% майна приватного сектору. Проте рівень монополізації продовжував відставати від передових індустріальних держав. На початку 1960-х рр. на 84% підприємств із загальної кількості у 777 тис. працювало до 5 робітників.

У Німеччині кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 осіб. і більше зросла протягом 1950–1960-х рр. з 1,9 до 2,9%. 68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3% основного капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Круппа, Фліка, «І. Г. Фарбеніндустрі», «Дойче банк», «Дрезднен банк», «Комерцбанк». Металургійною промисловістю володіли дев’ять корпорацій, хімічною ― вісім, автомобільною ― шість, видобуванням вугілля займалися три, а залізної руди ― чотири корпорації. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН займала провідне місце в Європі. Разом з цим, тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на «Сіменс» працювало до 30 тис., на Круппа ― 21, на «Даймлер Бенц» ― 18 тис. підприємств-постачальників.

У США в 1970 р. на підприємствах із чисельністю зайнятих понад 1 тис. чол. (1% від загальної кількості) працювало 32,8% зайнятих в обробній промисловості. Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових товарів зросла за 1955–1970 рр. із 48,6% до 66,6%, а перших 100 компаній ― до 41,5%. Десять комерційних банків у 1950 р. контролювали 15,6%, у 1970 р. ― 26,5% від загальної суми активів, десять страхових компаній у 1790 р. ― 57,7% від загальної суми активів.

Зросли абсолютні розміри монополій. Мільярдерами стали 79 корпорацій за активами і 115 за сумами річного обороту. Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій), кольорова (2 корпорації), авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.

Американську економіку контролювали 20 фінансових груп, у т. ч. групи Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька. Клівлендська, Каліфорнійська. Вони охоплювали 750 корпорацій і банків, або 0,04% від усіх фірм, 70% активів і 85% прибутку.

В Японії структурні зміни супроводжувалися зміцненням позицій японських монополій. Панувала «велика шестірка»: фінансово-промислові групи (кейрецу) Міцуї, Міцубісі, Сумімото, Ясуд, Дайіті, Санва. Вони втратили родинний характер, управлінську роль відігравали наради президентів найважливіших компаній. У 1968 р. великі підприємства (понад 1 тис. зайнятих), зосередивши 16–17% робочої сили, виробляли 28–30% продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів, науково-технічну, фінансову та управлінську допомогу. Особливістю економіки було паралельне існування великого, малого та середнього бізнесу. Частка останнього в загальному промисловому виробництві наприкінці 1950-х рр. становила 51,8%, а в харчовій, текстильній, швейній, деревообробній — 58–95%.

Упродовж ХХ ст . у межах світової цивілізації було сформовано триосновні моделі корпораці: американська, європейська (континентальна ) та японська.

Можна виділити такі ознаки американській моделі:

• Ототожнення інтересів корпорація з інтересами її акціонерів як організованої групи. Лише акціонери мають право впливу на прийняття стратегічних рішень і політику організаці.

• менеджери і працівники виконують розпорядження власників і входять до корпорації. При цьому менеджери виступають як агенти акціонерів, яким делегуються обмежені права з оперативного управління корпорацією;

• у системі управління існує відповідність інтересів менеджерів як групи , що має значну владу в корпорації де-факто, з інтересами акціонерів, які наділені владою де-юре;

• значна розпорошеність пакета акцій корпорації (у більшості великих корпорацій налічується сотні тисяч акціонерів , а найкрупніші пакети акцій – одиниці відсотків ). Такий стан речей унеможливлює контроль з боку окремих акціонерів за діями. менеджменту . Контроль стає реальним лише в результаті колективних зусиль акціонерів;

• легкість зміни власників має важливі наслідки: в системі розподілу влади всередині корпорації акцент зміщується на користь професійного менеджменту.

• ліквідність американського ринку корпоративних акцій, що зумовлена високим рівнем розвитку “економічної демократії ”. Більша інформаційна відкритість бізнесу порівняно з європейською чи японською$

• другоряднf роль держави, яка розглядається як небажаний елемент корпоративного будівництва . Участь держави має бути мінімальною й обмежуватися лише встановленням “правил гри ”, однакових для всіх учасників ринку.

Для європейської(німецько, континентальноїї) моделі характерні:

• включення в корпорацію всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових структур, організованих працівникі , держави;

• соціальне партнерство уряду, праці і капіталу історично закріплюється в самих структурах управління корпораціями і в законах, що регулюють господарську діяльність.

• ідеологія \ консенсусу та принципу єдиної команди. Згідно якої до складу корпораці включають організованих працівників через юридичне закріплення їх ролі у структурі корпоративного управління. У ФРН закон 1976 р. вимагав, щоб компанії з числом зайнятих понад 2 тис. осіб мали “наглядові ради ” з 50 % представників акціонерів і такої ж кількості працівників. Завдання рад є контроль політики компанії щодо зайнятості та умов праці. Німецька модель , підґрунтя якої становлять, виявилася надто сталою .

• коррпорація як інститут невіддільна від держави, з якою у неї існують партнерські відносини і яка часто володіє значними пакетами акцій, а також має своїх представників у правлінні всіх великих фірм. Фінанси і профспілки також тісно пов ’язані з корпорацією і в сукупності це формує потужні передумови для координації зусиль;

• право банків володіти акціями нефінансових корпорацій у будь-якому обсязі. Фінансова і моральна відповідальність банків перед суспільством за ефективність компаній, їх організаційна роль. На думку спеціалістів, Німеччина являє собою приклад “організованого капіталізму ”, де банки і великі корпорації відіграють навіть більшу роль в організації економіки, ніж держава.

Японська модель корпорації будувалася на національних традиціях організації господарської діяльності й американській моделі управління, що насаджувалася американською адміністрацією у післявоєнний час. Японська модель має такі ознаки:

• корпорація розвивалася і сприймалася японцями не як формальна система господарських відносин, а як частина суспільного життя, побудована на тих самих статусних відносинах, що й суспільство загалом;

• великі компанії, яким держава надає можливість вести бізнес, пов’язані жорсткими зобов ’язаннями з суспільством і державою . Вони існують в ім ’я тих, хто працює і кого обслуговують, а не для задоволення приватних інтересів банкірів і акціонерів. Ґрунтуючись на конфуціанській традиції “права особистості ”розглядаються негативно, як прояав егоїстичних устремлінь на противагу вищому устремлінню до задоволення національних інтересів;

• акціонери становлять юридичну основу корпорації, але корпорація розглядається японським суспільством не як незалежна система, а як один із елементів більших суспільних інститутів ‑ кейрецу. До них входять банки, фінансові і страхові компанії, група промислових компаній, торгові фірми тощо. Вони в межах кейрецу пов’язані між собою перехресним володінням акцій, а на її вершині перебуває один із головних банків країни;

• кланові та кастові відносини відігравали в японських корпораціях доволі серйозну роль. На зміцнення особистих відносин всередині кейрецу спрямовано роботу цілої системи клубів. в яких з’ясовують загальну політику групи, основні цінності, призначення та перехід на іншу роботу тощо.Таким чином,

Характеристика корпорацій в економічній думці.

Аналіз корпоратизації економіки започаткували представники інституціонального напряму економічної думки. Основоположник американського інституціоналізму Т. Веблен ще на початку XX ст. у своїй технократичній концепції індустріальної системи висловив тезу щодо встановлення влади технократії з метою встановлення справедливого ладу. У 1930-х рр. представники пізнього інституціоналізму американські вчені А. Берлі та Г. Мінз сформулювали теорію „революції управляючих”, в якій обґрунтували розподіл власності та управління в корпораціях, визначальну роль управлінцев-менеджерів в розвитку корпорацій.

У 1940‑1960-х рр. найзмістовніші дослідження з корпоратизації економіки здійснили представники інституціоналізму П. Друкер, Дж.К. Гелбрейт, О. Вільямсон. Теорію „управлінської революції” продовжили розробляти А. Берлі, П. Друкер, Дж. Бернгем, Т. Ніколс. Так, П. Друкер у працях „Теорія корпорації” (1946), „Нове суспільство: анатомія індустріального ладу” (1949) сформулював основи концепцій „управління за цілями” та «суспільства найманих власників»¹. Згідно першої завданням менеджерів є не лише організація діяльності, а також визначення цілей організації та довгострокових наслідків від ухвалених рішень. Вчений стверджував, що в результаті розвитку НТР зростає кількість освічених професіоналів, які зайняли місця спеціалістів і управлінців. За умов демагогічних, безвідповідальних й інфляційних державних рішень діяльність корпорації організовує «двоголова гідра» ― симбіоз менеджменту (техноструктури), і групи професіоналів, що свідчить про формування «суспільства найманих власників». Він стверджував, що корпорації стали провідною формою підприємництва, у своїй діяльності переймаються не вигодою і прибутком, а суспільними інтересами. Виник новий антимонопольного тип корпорацій (олігополій ), які могли швидко переводити власні капітали з однієї галузі до іншої, долаючи монополістичні бар’єри між ними.

У дослідження структури та управління корпорацією вагомий внесок вніс видатний учений, представник соціально-інституціонального напряму інституціоналізму Дж . Гелбрейт, один з найвидатніших спеціалістів з економічної теорії організацій. Основні положення теорії корпорації, розглянуті вченим у працях „Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили” (1952), „Нова індустріальна держава. Ессе про американську економічну систему” (1967), узагальнюють наступні висновки.

• Корпорація є інститутом, організаційною структурою індустріальної економіки. В умовах СНТР почався новий етап в розвитку корпорацій ― стадія „зрілої корпорації”, яка визначає спрямованість і використовує передовї техніко-технологічні системи в поєднанні із збільшенням капіталу. Масштабність корпоративного підприємництва характеристизує рівень індустріалізації. Велика корпорація, на думку вченого, є монополізованим ринком, а не як монополістичним об’єднанням.

• Питання влади та управління в корпораціях реалізується через заміну „революції управлінцев” „революцією техноструктури”, до якої відносяться всі співробітники компанії: вчені, інженери і техніки, спеціалісти з маркетингу і реклами, експерти у сфері відносин з громадкістю, лобісти, адвокати, всі, хто володіє необхідними знаннями і не є власниками. Дж. Гелбрейт називає техноструктуру „організованим розумом” сучасного виробництва, його спрямовуючою. Стверджує, що влада, знання та організаторські здібності є факторами виробництва. Стверджує, що у США виокреслилися основні ознаки передачі влади техноструктурі: втрата акціонерами влади, незалежність менеджерів, втрата суспільного авторитету банкірів, панування суспільної думки щодо управління державою з Уолл-стрит, пошук талантів для промисловості, зростання престижу навчання і викладачів.

• Об’єднання зрілих корпорацій є основою індустріальної плануючої системи, в якій техноструктура володіє реальною владою. Сучасне підприємство віддає перевагу формі акціонерного товариства для того, щоб адаптуватися до потреб техноструктури. Такі чинники як необхідність розширення масштабів виробництва для масового виробництва, бажання отримати монопольну владу не мають істотного значення.

• Аналіз цілей техноструктури та їх співвідношення з цілями суспільства свідчить, що корпорація підпорядковує ринок цілям свого планування з метою досягнення економічного зростання. Максимізація прибутку не є головною метою, визначальним є зростання доходів менеджерів, а для цього необхідне стале зростання та стабільність на ринку. З метою досягнення економічного зростання корпорація створює „споживчий психоз” щодо гіпертрофованого збільшення індивідуальних потреб. Дж. Гелбрейт виділяє три фактори техноструктури: грошову винагороду; ідентифікацію як асоціацію з корпорацією, цілі якої вищі за їх власні; прагнення до адаптації, захист інтересів компанії. Зацікавлені у збільшенні прибутку акціонери, влада яких обмежена.

У теорії корпорації важливим питанням є відносини власності. В інституціональній концепції дифузії власності (А.Берлі , Дж .М. Кларк , Т. Карвер) обґрунтовано положення про зміну в 1950–1960-х рр. структури капіталістичної власності. Домінування індивідуальної приватної власності ринкової економіки вільної конкуренції було замінено багатоманістю форм власності, які охоплювали ндивідуальна, монополістичну, державну. Акціонерну, остання перетворилася на провідну форму. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення засвідчує факт “дифузії ” (розпорошення ) власності. Таким чином, дрібний акціонер, на думку авторів цієї концепції, перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника “народного капіталу ”.

Дослідник еволюції сучасних інститутів і організацій, лауреат Нобелівської премії з економіки (2009) О. Вільямсом у праці” Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контратів”(1985) писав, що в 1950–1960-х рр. існувала унітарна (У ) форма корпорації, під якою він розумів традиційну організацію фірми за функціональною ознакою. Її вищі керівники максимізують функцію управління корисності за умови, що задекларований прибуток не має бути нижчим за прийнятний для акціонерів рівень. Зросло значення мультидивізійної (М) форми корпорації як найсуттєвішої організаційної інновації ХХ ст. Корпорація М-форми наділена можливостями щодо стратегічного планування і розподілу ресурсів, механізмом моніторингу і контролю за структурними підрозділами, аслідком чого є ефективний розподіл фінансових ресурсів компанії між відділами та диференційоване застосування інструментів стимулювання і контролю всередині фірми.

Подальший розвиток проблем корпорації представниками інституціоналізму втілився в трансакційну теорію фірми, яку розвивали Р. Коуз, А. Алчіан. Г. Демец, О. Вільямсом, Г. Гросман, Г. Харт та ін. З інституціональної точки зору в корпорації (фірмі ) сутністю фірми є не виробнича діяльність, а існування складної мережі контрактів (“пучок контрактів”), довготривалий характер відносин, єдина команда. Адміністративний механізм координації за допомогою наказів, інвестування у специфічні активи тощо. Те нове, що привносить корпоративна форма підприємства, полягає у виникненні особливої групи учасників контрактних відносин ― акціонерів.

Одним із структуроутворюючих факторів сучасного світового економічного розвитку є транснаціоналізація.

Транснаціоналізація, що формувалася як ключова тенденція сучасної інтернаціоналізації, проявляється, по-перше, у зростанні кількісті міжнародних фірм і розширенні масштабів їх діяльності, по-друге, у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, що охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили.

У 1950-х рр. промислові корпорації формували внутрішні ринки. у 1960–1970-х рр із пришвидшенням інтернаціоналізації виробництва та капіталу масовим було створення ТНК, до середини 1970-х рр. їх сформувалося близько 7,5 тис., з них половина ― із США і Великої Британії. Кількість міжнанаціональних компаній зросла до 30. Основними формами міжнародних фірм є концерни і консорціуми. Як транснаціональні функціонують японські компанії „Мацусіта”, “Тойота”, “Тошиба”, “Міцубіші”; західноєвропейські “Ройял датч Шелл”,“Фольксвагенверк”, “Рено” тощо.

В українській економічній літературі розрізняють транснаціональні компанії та міжнаціональні компанії, Транснаціональні корпорації (ТНК) є національними щодо власності та контролю за ними, міжнародними за характером своєї діяльності завдяки трансферу (просуванню) капіталу через кордони (прямі інвестиції), а також персоналу і ноу-хау шляхом купівлі або створення нових підприємств. Як наслідок за кордоном розміщуюється 1/3‑1/2 активів ТНК. Міжнаціональні (мультинаціональні) компанії (МНК) утворюються на основі капіталу різних країн, складаються з різнонаціональних компаній. Сучасна точка зору знищує різницю між ТНК і МНК, використовується поняття „міжнародна фірма” або ТНК.

Діяльності ТНК активно сприяли уряди багатьох країн і передовсім уряд США. Американські корпорації від 1960-х років прагнули збільшити свою власність на зростаючому ринку у відповідь на формування європейського “спільного ринку ” і підвищення загальних зовнішніх тарифів (податків). Європейські та японські корпорації у відповідь на таку експансіоністську політику від середини 1980-х рр. намагалися реваншуватися. Сфера діяльності ТНК була пов’язані з передовими виробничими галузями і секторами економіки, автомобільною, хімічною, електронною промисловістю.

Група вчених на чолі з Дж. Тіболдом виокремлює сім факторів, що, на їхню думку, найбільшою мірою сприяли перетворенню окремих національних компаній на ТНК :

• отримання доступу до джерел дешевої робочої сили й енергії, недотримання технічних стандартів з охорони довкілля;

• використання з вигодою для себе змін, що відбуваються у світових торгових відносинах;

• наближення до іноземних ринків, ємність яких зростає, запобігання захопленню конкурентами іноземних ринків і джерела сировини;

• обхід національного антитрестівського законодавства країни походження ТНК;

• зменшення і нейтралізація циклічних коливань економіки на внутрішньому ринку на базі батьківської корпорації;

• реалізація переваг, пов’язаних зі створенням цілком і нтегрованої системи для проведення великомасштабних економічних операцій.¹

У 1960‑1980-ті рр. транснаціональні корпорації вели бізнес переважно через свої філії в різних країнах, які здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально враховуючи особливості національних ринків. Основні елементи відтворювального процесу переводилися на загальні для відповідних країн стандарти і принципи. Діяльність ТНК сприяла поширенню досягнень НТП до периферійних зон світового господарства, формуванню економічних передумов для міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг.

Вплив ТНК на розвиток світового господарства та національних економік у 1950‑1980-х рр. мав такі результати:

• підвищилися ефективність і конкурентноспроможність промислових фірм, що інтегрували у свою структуру постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі та збутові підприємства;

• активи транснаціональних корпорацій стали мобільними, здатними до швидкого переміщення в інші к раїни тощо;

• оптимізувалося ресурсозабезпечення шляхом отримання доступу до ресурсів іноземних держав (використання дешевшої або більш кваліфікованої робочої сили, сировинних ресурсів, науково–дослідного потенціалу, виробничих можливостей і фінансових ресурсів країни, знаходження ТНК);

• наближеність до споживачів, продукції, конкурентів іноземної філії фірми (можливість отримання інформації стосовно перспектив ринків і конкурентного потенціалу фірм країни, що приймає);

• можливість використовувати у власних інтересах специфіку економіки та економічної політики країни, в якій функціонує ТНК (особливості державної, зокрема податкової політики, різницю в курсах валют тощо );

• можливість подолання тарифних бар’єрів у міжнародних відносинах за допомогою прямих інвестицій (так, у 1960-х рр. значний потік інвестицій зі США до Європи був породжений тарифами, встановленими Європейським економічним співтовариством. Замість експорту готової продукції транснаціональні корпорації запровадили в країнах ЄЕС виробництво, обійшовши таким чином їхні тарифи.