13.2.2. Економіка України в умовах переходу від ринкової

до соціалістичної (1917–1937 рр.)

12.2.2.1. Становлення радянської системи господарювання

(грудень 1917 р. – березень 1921 рр.). Зміст політики воєнного комунізму та її реалізація в Україні (1919–1921 рр.)

Становлення радянської системи господарювання в Україні було двохетапним:

• грудень 1917 р. – весна 1918 р.: в Українській Республіці Рад (УРР)¹ проводилася політика, що отримала назву «червоногварлійська атака на капітал». Українська республіка була проголошена федеративною частиною Російської Радянської Соціалістичної Федеративної Республіки (РРСФР). Радянські органи влади в Україні — Центральний виконавчий комітет рад України і перший радянський уряд (Народний секретаріат) — не здійснювали самостійної економічної політики, дублювали і поширювали законодавство РРСФР в Україні. Були скасовані розпорядження Центральної Ради та ліквідовано українську грошову систему. Теоретико-законодавчою основою побудови соціалістичної економіки стала програма правлячої Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків);

• кінець 1918 р. – серпень 1919 р., 1920 р. – березень 1921 р.: в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) впроваджували політику «воєнного комунізму». Було чинним законодавство РРСФР, у тому числі Декрет про військово-політичний союз радянських республік від 1 червня 1919 р. У січні 1920 р. поширено декрети РРФСР щодо галузей, керівництво якими зосереджувалося у вищих органах Російської Федерації.

Головним завданням економічної політики «червоногвардійської атаки на капітал»² було створення соціалістичного укладу в економіці, а основними методами господарського будівництва — адміністративно-примусові.

Основні заходи радянської економічної політики «червоногвардійська атака на капітал»

• Декретом про землю від 8 листопада 1917 р. проголошено націоналізацію приватної власності та встановлення всенародної власності на землю, що переходила у користування всіх трудящихся; конфіскацію великої землевласності без викупу та її передачу в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів; рівноправність усіх форм землекористування (подвірної, хуторської, громадської, артільної); принцип громадського землекористування з періодичним перорозподілом землі за трудовою або споживчою нормами, заборону оренди та застави землі; скасування селянських боргів Селянському поземельному банку в розмірі 3 млрд. руб.

Практичне здійснення земельної реформи розпочалося на основі Декрету про соціалізацію землі (лютий 1918 р.), який обмежив власність на землю трудовим народом, передавши функції розпорядження землею державним адміністративним органам землеустрою. Розділ декрету про форми землекористування надавав перевагу не одноосібним, а колективним господарствам (комунам, артілям, кооперативам, сільським товариствам), яким гарантувалася державна підтримка. Великі зразкові господарства реорганізовували на державні господарства (радгоспи).

• Введено робітничий контроль у формі фабрично-заводських комітетів на підприємствах (виникли ще в період Лютневої революції як органи революційної влади). Планувалося його впровадження на підприємствах з найманою працею в усіх сферах економіки з метою контролю виробництва, постачання, продажу і зберігання продукції, фінансових операцій, зміцнення трудової дисципліни. Робітничий контроль був також заходом поступового переходу до націоналізації промисловості, щоб не допустити саботажу власників, і школою управління виробництвом для робітників.

• Проведено націоналізацію фінансової системи, транспорту і промисловості. Російський державний банк став власністю нової влади у перші дні її функціонування. На основі декрету Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) від 27 грудня 1917 р. націоналізовано приватні банки і різні кредитні установи, які перетворили на відділення Народного банку (нова назва Державного банку). У січні 1918 р. російський радянський уряд анулював державні внутрішні та зовнішні позики. До літа 1918 р. держава оволоділа казенними залізницями, націоналізувала приватні залізні дороги, морський і річковий флот. Власністю Російської держави до 1 червня 1918 р. були 513 великих підприємств, на кінець 1918 р. — 3134. Націоналізація проводилася у формі конфіскації — шляхом безоплатного відчудження приватної власності на користь держави. У квітні 1918 р. задекларовано націоналізацію зовнішньої торгівлі. Державною власністю стало майно міської торгівлі.

• Створено нову систему управління народним господарством. Вона охопила дві ланки — партійно-радянську та галузево-економічну: ЦК РСДРП(б) розробляв теоретичні стратегічні та тактичні питання господарського розвитку країни і визначав діяльність адміністративного апарату. Раднарком і Народні комісаріати регулювали загальнодержавні та галузеві питання господарського життя, відділи виконкомів рад — на місцевому рівні. У січні 1918 р. було організовано Верховну раду народного господарства (ВРНГ), завданням якої було вироблення законодавчих норм регулювання і планування економічного розвитку, координація діяльності центральних господарських наркоматів, місцевих рад народного господарства (раднаргоспів) і органів робітничого контролю. Склалася така система управління господарством: ВРНГ з головними управліннями як центральний регулятивний орган — губернські та місцеві раднаргоспи — підприємство. На підприємствах 2/3 членів фабрично-заводського правління призначав місцевий раднаргосп, а 1/3 обиралася на півроку.

• З метою вирішення продовольчого питаня в умовах порушення товарно-грошових відносин між містом і селом у Росії встановлено монополію на хліб, у травні 1918 р. — продовольчу диктатуру ― примусове вилучення зерна у селян. Створено продовольчі загони (продзагони) з робітників і солдат, які спільно з комітетами бідноти у селах вилучали зерно за твердими цінами, але оскільки гроші знецінилися, практично безплатно.

Здійснення політики «червоногвардійської атаки на капітал» в Україні

За даними сільськогосподарського перепису 1917 р., в Україні було 60,3% бідняків (власників до 2 десятин (дес.) посівної площі), 27% середняків (власників 3–9 дес. посівної площі), 12,7% заможних, що засівали понад 9 дес. землі. Кількість безпосівних господарств збільшилася до 16%. Навесні 1918 р. розпочався розподіл поміщицької землі та реманенту. Як наслідок, змінилася соціальна структура села: питома вага заможних селян зменшилась до 5%, середняків — різко зросла до 60%, бідняків зменшилась до 35%. Було створено 45 сільськогосподарських артілей і товариств зі спільного обробітку землі (ТСОЗ) і 20 радгоспів.

У листопаді–грудні 1917 р. робітничий контроль ввели на понад 200 підприємствах. Встановили судову відповідальність власників підприємств за невиконання розпоряджень органів робітничого контролю.

Націоналізацію проводили переважно на основі декретів Ради Народних Комісарів (Раднаркому) РРСФР. Усі відділення колишнього Державного і приватних комерційних і акціонерних банків в Україні закрили або вони стали відділеннями Народного банку в Москві. У Києві, Харкові та Одесі створили окружні контори Народного банку, яким підпорядковувалися інші відділення. Були націоналізовані великі підприємства переважно вугільної, металургійної і машинобудівної галузей за рішенням фабрично-заводських комітетів, які підтверджували центральні органи. Тільки в Донецько-Криворізькому басейні націоналізовано 230 підприємств, шахт і рудників. Здійснено націоналізацію «Продамет» і «Продвугілля», 15 великих металургійних заводів, які виробляли понад 80% вугілля та сталі. Перша Рада народного господарства в Україні створена у грудні 1917 р. за назвою Південна обласна рада народного господарства, яка об’єднувала 15 районних раднаргоспів.

Відновлено зв’язки з радянською Росією. Народний секретаріат України відправив до Петрограда і Москви 4 поїзди із продовольством, 1 млн. банок консервів.

У наслідок впровадження політики «червоногвардійської атаки на капітал» було створено соціалістичний уклад в економіці на основі державної форми власності на засоби виробництва.

Навесні 1918 р. у РРСФР було вироблено теоретичні основи економічної політики побудови соціалістичної економіки. Однак цей процес припинила громадянська війна та іноземна інтервенція. 2 вересня 1918 р. проголошено про перетворення республіки у воєнний табір. Радянська влада почала впроваджувати політику «воєнного комунізму».

Політика «воєнного комунізму» передбачала проведення комплексу заходів.

• Для вирішення продовольчої проблеми націоналізовано торгівлю, організовано централізоване постачання населення. Запроваджено карткову систему розподілу продуктів. Продовжувалася продовольча диктатура. Введено продрозкладку ― обов’язкову систему заходів щодо заготівлі сільськогосподарської продукції відповідно до державних потреб спочатку за твердими державними цінами, потім безплатно (фактично без компенсації промисловими товарами).¹ Продрозкладку поширили на багато видів сільськогосподарської продукції: зерно, фураж, м’ясо, картоплю, молоко, мед, яйця тощо. При визначенні розміру продрозкладки теоретично враховували класовий принцип, але практично зберігався зрівняльний характер (за кількістю їдців або працівників).

• Продовжувалася аграрна реформа. Політика радянської влади базувалася на постанові РРСФР «Положення про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» (лютий 1919 р.). Проголошувалася власність держави на землю (одержавлення землі), проведення землеустрою у напрямку усуспільнення землекористування і пришвидшення переходу від одноосібного господарювання як тимчасового і відживаючого до громадських форм господарювання з метою переходу до комуністичного землеробства.

• Націоналізація всієї промисловості. Формування лінійної системи жорсткого централізованого управління («главкізм»). Підприємство підпорядковувалося галузевому головкому ВРНГ, кількість яких упродовж 1918–1920 рр. збільшилася з 20 до 52. Господарська самостійність підприємств була обмежена до мінімума. Економічні відносини між державою і підприємством будувалися на безтоварних відносинах. Економічні показники (прибуток, рентабельність) були відмінені. Підприємства не платили за комунальні та транспортні послуги. З метою піднесення виробництва створили групу ударних підприємств, яким у першу чергу надходили сировина, паливо, устаткування і продовольство для робітників.

• Натуралізація господарського життя, формування централізованого планово-розподільчого механізму і контролю за виробництвом, розподілом, обміном і споживанням. Були відмінені податки і мита. Джерела надходження до бюджету ― конфіскація майна та грошова емісія, що розглядалося як крок до витіснення грошей взагалі. Розробляли систему заміни грошей «тредами» ― обліковими трудовими та енергетичними одиницями. Народний банк виконував функції центральної розрахункової каси, рахунки якої фіксували рух грошових коштів і матеріальних цінностей. Кредитної системи не було. Всього на території колишньої Російської імперії було понад 2000 різновидів грошових знаків. Дефіцит державного бюджету в 1920 р. становив 1055 млрд. руб.

• Ідею негайної побудови безтоварного господарства викладено в Другій програмі РКП(б) у березні 1919 р. Її реалізація почалася в кінці 1920 р. – на початку 1921 р., коли економічна криза досягла максимуму. Робітники отримували однакові трудові пайки, було відмінено плату за житло, транспорт, комунальні послуги, введено натуральне постачання продовольства та предметів першої необхідності за класовою ознакою.

• Державний контроль за трудовими ресурсами охопив введення загальної трудової повинності та мілітаризацію праці. Трудові повинності набули всезагального характеру (всі особи від 16 до 55 років).

Політика «воєнного комунізму» традиційно в історико-економічній літературі оцінюється як система вимушених надзвичайних економічних заходів радянської держави (диктатури пролетаріату), спрямована на мобілізацію виробничих, фінансових і трудових ресурсів за допомогою адміністративно-примусових методів в інтересах пролетаріату та біднішого селянства для організації оборони країни в умовах громадянської війни 1918–1920 рр. В умовах розвалу національної економіки політика «воєнного комунізму» була ситуативною, реагуючи на процеси, що відбувалися.

Сучасні економісти вважають, що політика «воєнного комунізму» ― це радянська модель побудови безринкового господарства, перший досвід становлення командно-адміністративної системи. Модель воєнного комунізму характеризується жорстокою централізацією господарського управління економікою при повному руйнуванні ринкових відносин до натуралізації господарства. Це політика свідомого знищення приватної власності та ринкового господарського механізму, заміна його планово-розпорядчим механізмом і централізованим управлінням виробництвом, розподілом, обміном і споживанням. Керуюча партійно-радянська влада вважала політику воєнного комунізму початком безпосереднього переходу до соціалізму і комунізму.

Реалізація політики «воєнного комунізму» в Україні

З метою вирішення продовольчого питання уряд УРСР у січні 1919 р. проголосив державну монополію на хліб, цукор, сіль і гас. У лютому 1919 р. встановлено тверді ціни заготівлі та продажу сільськогосподарських продуктів. Передбачалась їх заготівля як примусовими методами, так і налагодженням товарообміну в державному масштабі, організація постачання промислових товарів селянству в обмін за здану продукцію. В квітні 1919 р. введено продрозкладку, планові показники якої в 1919 р. становили 139 млн. пудів. У селян було вилучено 10,5 млн. пудів зерна і 4 млн. пудів інших продуктів. Улітку 1919 р. примусовою хлібозаготівлею займалися три експедиції Народного комісаріату продовольства Російської федерації, 46 продовольчих загонів у кількості 1500 осіб. Однак в Україні дозволяли вільну торгівлю продовольчими продуктами і предметами особистого вжитку, а профспілкам великих міст ― самостійно заготовляти зерно.

У 1920 р. Україна проголошена територією державної заготівлі. Розмір продрозкладки збільшили до 158 млн. пудів хліба. Наприкінці 1920 р. вилучили 71,5 (за іншими даними 65) млн. пудів. Примусовою хлібозаготівлею займалися губернські, повітові та районні продовольчі комітети, штат яких становив 60 тис. осіб, продзагони та комітети бідноти, війська внутрішньої служби. Звільняли від продрозкладки господарства, які мали менш ніж три десятини орної землі. Від 10% до 25% зібраного хліба залишали у розпорядженні продовольчих відділів виконкомів рад для забезпечення селян-бідняків. Фактично було встановлено продовольчу диктатуру, що виявилася у запровадженні продрозкладки, монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін.

В аграрній сфері Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою 65% колишньої поміщицької землі. Це приблизно 1700 колишніх поміщицьких економій площею більш ніж 1 млн. десятин, які було розділено між державними агрогосподарствами (радгоспами) в середньому по 600 дес. Крім цього, майже 1,5 млн. дес. закріплено за цукровими, винокурними і спиртовими заводами. Отже, з розподілу було вилучено понад 2,7 млн. дес. землі. Селянська біднота отримала до 5 млн дес., що належали до 1917 р. дворянам, купцям і монастирям. Держава надавала підтримку колективним господарствам. Улітку 1919 р. було 1256 радгоспів із земельною площею 1,2 млн. дес. та 511 колективних господарств площею 73,6 тис. дес., половину з них становили комуни.

Враховуючи незадоволення і протест селян, третій український радянський уряд у лютому 1920 р. ухвалив «Закон робітничо-селянського уряду про землю». Було підтверджено націоналізацію та конфіскацію землі, яку безоплатно передавали у зрівняльний розподіл, насамперед для безземельних і малоземельних селян. Розпорядником землі були повітові, волосні, губернські земельні відділи при ревкомах і виконкомах Рад. Земельну реформу проводили сільські та волосні земельні комісії, комітети незаможних селян (комнезами), останніх налічувалось 9,6 тис. у листопаді 1920 р. Забезпечення селян сільськогосподарським реманентом, конфіскованим у поміщиків і заможних селян, здійснювали прокатні пункти при земельних відділах. Активно відчужували землі заможних селян. Земельний фонд радгоспів зменшився до 376 тис. дес. землі, цукрових заводів ― утроє. До весни 1921 р. селяни отримали близько 15 млн. дес. землі, зосередивши 96% усіх земельних угідь республіки, 600 тис. коней і 800 тис. голоів великої рогатої худоби. Стали середняками 52% селянських дворів, кількість безпосівних зменшилася на 40%. Кількість радгоспів зменшилася до 571, колективних господарств збільшилась до 707.

У промисловості на другому етапі націоналізації (січень–червень 1919 р.) відбувся перехід від націоналізації окремих підприємств до націоналізації галузей промисловості: цукрової, залізорудної, кам’яновугільної, хімічної та марганцевої, харчової та легкої. На третьому етапі впродовж 1920–1921 рр. націоналізація була завершена. У державну власність перейшло понад 11 тис. підприємств, на яких працювало 82,2% зайнятих у промисловості робітників і налічувалось 90% механічних двигунів. У власність держави перейшли також залізниці, автотранспорт, частина водного транспорту.

Управління промисловістю мало таку структуру: Рада народного господарства України (РНГУ) з 8 галузево-виробничими і 5 функціональними головкомами, створена в 1919 р., ― губернські ради народного господарства як територіальна система господарського управління ― підприємства, що підпорядковувалися галузевим головкомам. У 1920 р. замість РНГУ створено Промбюро з 45 головкомами і відділами. У багатьох галузях між галовкомом і підприємством була ще одна ланка ― трест, що керував кількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо РНГУ.

Фінансова система України була єдиною з Російською Федерацією, а грошові знаки та грошовий обіг ― спільними. Створено Українське державне казначейство, куди надходили всі податки, зібрані на території України. Основними джерелами грошових надходжень були продрозкладка, одноразовий податок на капітал, рухоме і нерухоме майно (за постановою від 15 січня 1918 р.), контрибуції. Інфляція досягла катастрофічних розмірів. Упродовж 1918 р. – липня 1920 р. при збільшенні грошової маси в обігу в 54 рази її реальна цінність зменшилася в 17 разів, а купівельна спроможність ― у 907 разів.

Державний контроль за трудовими ресурсами передбачав введення трудових повинностей для осіб від 16 до 55 років, що набуло всезагального характеру. В січні 1920 р. згідно зі спільною постановою Раднаркому РРФСР і Всеукрревкомом була створена Українська трудова армія, яка наприкінці 1920 р. налічувала 30 тис. осіб. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише впродовж 1920 р. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн. людино-днів.

Наслідком громадянської війни та політики «воєнного комунізму» стала економічна та політична кризи. Політика побудови соціалізму без ринку і товарів на основі загального планування та обліку зазнала краху. В Україні в 1920 р. обсяги валової продукції промисловості становили лише 10%, а сільського господарства ― 60% порівняно з 1913 р. Були зруйновані залізниці, галузі важкої промисловості. Наприклад, виробництво чавуну зменшилася до 0,5% від довоєнного рівня, сталі ― 1,7%, продукції машинобудування ― 4%, цукру ― 4,4%. Посівні площі порівняно з 1913 р. також зменшилися на 15%, врожайність ― на 27–38%, валовий збір зерна ― на 38,5%. Від голоду, який охопив у 1921–1922 рр. південні губернії України, загинуло близько 1 млн. осіб.

Перестали діяти такі економічні регулятори, як ринок, гроші, прибуток, матеріальна зацікавленість. Порушився товарообіг між містом і селом. Знецінилися гроші та зросли ціни. Роль грошей виконували різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Інфляція досягла значних розмірів. Національний дохід перерозподілявся на користь спекулянтів і великих виробників.

Проявом внутрішньополітичної кризи були страйки у містах, повстання селян на Донеччині, Полтавщині та Катеринославщині.

Для розвитку в мирних умовах, організації відбудови народного господарства та продовження будівництва соціалістичної економіки потрібно було змінити економічну політику. В грудні 1920 р. у Росії ухвалено план ГОЕЛРО ― перший перспективний народногосподарський план. Він передбачав перехід до інтенсивного розвитку народного господарства на базі електрифікації, перебудову економіки на соціалістичній основі. Планувалося річний виробіток електроенергії довести до 8,8 млрд. кВт щодо 0,5 млрд. кВт у 1914 р. Сучасні економісти оцінюють його як утопію, оскільки були необхідні щорічні видатки впродовж 10–15 рр. у розмірі 1 трлн. золотих рублів, яких держава не мала.

У березні 1921 р. на X з’їзді РКП(б) було ухвалено рішення, які започаткували перехід до нової економічної політики (НЕПу).