3.5. Розвиток національної економіки в 1971–1985 р.

Розгортання сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції, становлення постіндустріальної економіки змінили парадигму економічної стратегії високорозвинених ринкових національних економік. Домінуючими чинниками були інтенсивне та інноваційне підприємництво, радикальна перебудова управління та господарювання, розвиток нових видів бізнесу і його масовості.

В історії радянської економіки 1970-і – перша половина 1980-х рр., які охопили дев’яту (1971–1975 рр.), десяту (1976–1980 рр.) і одинадцяту (1981–1985 рр.) п’ятирічки, стали періодом нагромадження кризових явищ. Командно-адміністративна система дедалі більше гальмувала економічний розвиток. Продовжувався процес індустріалізації, в науковій літературі він отримав назву «надіндустріалізації суспільства».

Економічну політику характеризувало панування командно-адміністративної планово-розподільчої системи управління. Офіційно лінія на продовження реформи 1965 р. зберігалася. Оскільки її основні положення повністю реалізовані не були, в 1979–1984 рр. були проведені наступні заходи. У плануванні впроваджували систему взаємопов’язаних довгострокових п’ятирічних і річних планів, які мали забезпечити оптимальне поєднання галузевого, територіального і програмного планування. Було розроблено проект Комплексної програми науково-технічного прогресу та його соціально-економічних наслідків на 1976–1990 рр., дослідження проводили по 21 комплексній темі 77 наукових установ України. Почали застосовувати показники нормативно чистої продукції (оптової ціни підприємств з вирахуванням матеріальних витрат), розподілу прибутків по роках п’ятирічки. Розгорнулася праця зі створення автоматизованої системи планових розрахунків Держплану СРСР.

У системі господарського управління промисловістю в 1973 р. почався перехід на дво- і триланкову системи: загальносоюзне чи союзно-республіканське міністерство ― виробниче або науково-виробниче об’єднання (ВО і НВО). Об’єднання були домінуючою організаційною виробничою формою та основою галузево-територіальної системи управління промисловістю. В 1979 р. ухвалено курс на розширення госпрозрахункових прав і можливостей підприємств. Визначили стабільні нормативи відрахувань від прибутку, гарантовані планові платежі в державний бюджет (раніше їх здійснювали міністерства), нормативний рівень рентабельності (12–15%), нові ціни на продукцію. В 1984 р. на підприємствах п’яти міністерств, у 1985 р. 25 міністерств проводився економічний експеримент. Його учасники отримали право самостійно вирішувати питання використання фондів економічного стимулювання, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. В 1986 р. на нові умови господарювання переведено близько 30% об’єднань і підприємств промисловості, зв’язку, транспорту та інших галузей народного господарства України. Однак умови експерименту порушували, оскільки колективам вказувались конкретні напрямки, на які дозволяли витрачати засоби з відповідних фондів.

У 1983 р. ухвалено Закон про трудові колективи, який мав підвищити зацікавленість трудящих у результатах праці. Проте він не підкріплювався реальним розширенням самостійності підприємств. Повноваження колективу мали дорадчий характер, обмежувалися окремими питаннями внутрішньоуправлінських функцій (затвердження правил внутрішнього розпорядку, умов колективного договору, соціалістичного змагання тощо).

Реформа управління агропромисловим комплексом (АПК) проведена в 1982–1983 рр. Було запроваджено таку систему: Комісія Президії Ради Міністрів УРСР з питань АПК ― 25 обласних агропромислових об’єднань ― 479 районних агропромислових об’єднань (РАПО). Створено Міністерство сільського господарства УРСР. Удосконалювалися економічні методи управління. Були введені нові показники, зорієнтовані на кінцеві результати та зміцнення госпрозрахунку. Заходи щодо піднесення сільського господарства визначила Продовольча програма СРСР (1982 р.). У 1985 р. на базі об’єднання міністерств (сільського господарства, плодоовочевого господарства, сільського будівництва, м’ясної та молочної промисловості, харчової промисловості, Державного комітету з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства, Головного управління з садівництва, виноградарства та виноробної промисловості) створено союзно-республіканський Державний агропромисловий комітет УРСР, підпорядкований Держагропрому СРСР. Реорганізовані обласні та районні агропромислові об’єднання.

В умовах розгортання сучасної науково-технічної, технологічної ті інформаційної революції (СНТТІР) економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом. Переважали еволюційні форми технічного прогресу, він майже не впливав на зростання ефективності господарства. Впродовж 1970–1985 рр. видатки на розвиток науки залишалися на рівні приблизно 5% від республіканського бюджету, становили 14–15% в загальному обсязі асигнувань на науку, оскільки домінували кошти підприємств та організацій, які зосередили 58% наукових працівників. Реалізувався курс на концентрацію наукової діяльності та зміцнення зв’язків науки з виробництвом. Кількісні показники наукового потенціалу зростали. Чисельність наукових працівників збільшилася за цей період з 129,8 до 210,3 тис. осіб, або в 1,6 разу. Основним типом наукової установи був науково-дослідний інститут (НДІ). У 1984 р. їх налічувалося 449, де працювали майже 100 тис. осіб. Прогресивну роль відігравали наукові центри Академії наук України (Донецький, Львівський, Придніпровський, Харківський, Київський, Одеський), які були структурною ланкою територіальної системи управління НТП. Формою інтеграції науки і виробництва було 30 науково-виробничих об’єднань (НВО). Щороку у виробництво впроваджували 15–17 тис. винаходів і приблизно 800 раціоналізаторських пропозицій зі щорічним економічним ефектом до 1,5 млн. руб., освоювали понад 1000 нових видів промислової продукції. В 1985 р. працювали 30,9 тис. механізованих і 5,6 тис. автоматизованих ліній у промисловості, понад 800 автоматизованих систем управління і обробки інформації (АСУ і АСОІ).

Однак існуючий механізм розроблення та впровадження наукових досягнень не відповідав вимогам СНТТІР. Визначальні для неї галузі розвивалися повільно. Високотехнологічними залишалися галузі військово-промислового комплексу (ВПК). Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій зменшувався: у 1950-ті рр. він складав 14,5%, у 1960-ті ― 3%, а в 1970-ті ― 1,8%. Оновлення машин і обладнання, продукції на діючих підприємствах здійснювали в розмірі всього 2–3% за рік. У 1980 pp. майже 1/3 машин і устаткування потрібно було вилучити з виробництва або докорінно модернізувати. До середини 1980-х pp. більш ніж половина парку виробничого устаткування мало знос більш ніж 50%. Середній вік основних фондів дорівнював 18,9 рокам. За 1971–1975 рр. було вилучено 11,5% застарілих основних фондів,у 1976–1980 рр. ― 8,8%, у 1981–1985 рр. ― 8,2%. Продуктивність праці зменшувалася. В 1985 р. фондоозброєність праці в Україні була нижчою, ніж у СРСР, на 10–15%, хоча темпи приросту були однаковими. В 1980 р. ручною працею було зайнято 51% робітників промисловості. З 1960 по 1985 pp. основні фонди збільшилися в 7 разів, а вироблений національний дохід лише в 4. Частка машин і обладнання у радянському валютному експорті становила близько 3%. Для порівняння, продуктивність праці в СРСР була нижчою, ніж у США: у промисловості вдвічі, у сільському господарстві ― у 5 разів. У США майже кожна п’ята сім’я мала персональний комп’ютер.

Уповільнювалося економічне зростання. Зменшилися середньорічні темпи розвитку основних показників національної економіки.

Показники	1971–1975 рр.	1976–1980 рр.	1981–1985 рр.
Капіталовкладення	6,4%	2,1	3,1%
Валовий суспільний продукт	5,6%	3,4	3,5%
Національний дохід	4,5%	3,4	3,7%
Валова продукція промисловості	7,2%	3,9	3,5%
Валова продукція сільського господарства	3,0%	1,6	0,5%
Продуктивність праці	4,1%	3%	3,8%
Реальні доходи на особу	3,8%	3,2%	2,7%
Прибуток у народному господарстві (за п’ятирічку)	153%	111%	–

Як наслідок, зменшилася динаміка основних показників розвитку національної економіки. Її характеризують такі дані.

Показники	Роки
	1975 до 1970 в %	1980 до 1975 в %	1985 до 1980 в %	1985 до 1970 в %
Валовий суспільний продукт	132	118	118	184
Вироблений національний доход	125	118	121	143
Чисельність зайнятих в галузях матеріального виробництва	102	102	99	104
Виробничі основіні фонди	147	136	130	260
Фондовіддача	85	87	93	69
Матеріаловіддачв	95	100	103	97
Продуктивність суспільної праці	122	116	122	166

Згідно даних офіційної статистики, продуктивність праці зростала, хоча темпи зменшувалися. Проте виробничі основні фонди зростали випереджаючими темпами. На один відсоток приросту продуктивності праці витрачалося понад 2% приросту оновлення виробничих фондів. Отже, переважала фондомістка форма розширеного відтворення. Зберігалася тенденція зменшення фондовіддачі, цей показник за 1971–1985 рр. становив 31%, що гальмувало темпи підвищення суспільного виробництва.

Структурні зрушення національної економіки, на відміну від індустріально розвинених країн світу, були пов’язані із зростанням значення промислової сфери на 1–2 пункти. Її частка у галузевій структурі національного доходу (без невиробничої сфери) та валового суспільного продукту в 1985 р. становила відповідно 51% і 63%.

У соціальній структурі економіки України в 1985 р., порівняно з індустріальними економічно розвиненими країнами, залишався великий відсоток зайнятих у сільському господарстві ― 21,2%, у промисловості та будівництві працювало 38,8% від усіх зайнятих у народному господарстві, у сфері послуг (транспорті, зв’язку, торгівлі, охороні здоров’я, освіті тощо) ― 48,3%. Чисельність зайнятих у сфері послуг зростала швидше, ніж у промисловості. Частка сільських жителів залишалася на високому рівні ― 34% на початок 1986 р. За підрахунками вчених, темпи приросту працездатного населення уповільнювалися і були найнижчими в СРСР. Так, за 1970-ті рр. цей показник становив 10,4% (по СРСР ― 16,6%), а в матеріальному виробництві ― відповідно 4,2% і 11,3%.

Інвестиційну політику характеризує зростання капітальних вкладень в економіку України впродовж 1970–1985 рр. у 1,3 разу. Вкладено за дев’яту п’ятирічку (1971–1975 рр.) 89,47 млрд. руб., за десяту (1976–1980 рр.) ― 105,75 млрд. руб., за одинадцяту (1981–1985 рр.) ― 116,96 млрд. руб. Динаміка зростання становила 100 : 118,2 : 130,8. В структурі інвестицій частка коштів державних і кооперативних підприємств і організацій залишалася на рівні 82–83%. На об’єкти виробничого призначення вкладали в 2,9 разу більше коштів, ніж невиробничого. Рівень ефективності капітальних вкладень був низьким. Так, середній термін спорудження машинобудівних підприємств становив 13 років. Питома вага України в загальному обсязі капітальних вкладень СРСР зменшилася з 16,7% у 1965 р. до 14,2% у 1980 р., або на 2,5 пункту.

Для соціально-економічних відносин визначальним було панування соціалістичної власності у таких формах, як загальнонародна (державна), колгоспно-кооперативна, суспільних організацій, особиста. Перші дві були основою радянської економічної системи. Далі зберігалася тенденція до зростання значення державної власності в усіх сферах господарства. В 1985 р. чисельність робітників і службовців (20679 тис. осіб) співвідносилася з чисельністю колгоспників (3936 млн. осіб) як 5,2 : 1. У СРСР на державних підприємствах вироблялося 90% національного доходу. Якщо в економічно розвинених країнах світу пришвидшився розвиток середнього і малого бізнесу, відбувалися процеси децентралізації великих корпорацій, то в СРСР і УРСР процес концентрації та централізації посилилися.

Промисловість України була переважаючою сферою економіки. В 1985 р. на її частку припадало 62% від виробництва валового суспільного продукту та 51% національного доходу. За 1971–1985 рр. основні виробничі фонди у промисловості збільшилися з 47 млрд. руб. до 126 млрд. руб. (у 2,68 разу). Водночас за цей період їх частка в усіх основних фондах республіки збільшилася з 31,3% до 33,9%. За 1971–1985 рр. обсяг промислової продукції також збільшився в 2 рази. Підприємства залишали у власному розпорядженні на розширення виробництва та економічне стимулювання 45% прибутку в 1985 р. щодо 30% у 1965 р.

Видатки державного бюджету на розвиток промисловості збільшилися майже вдвічі, але їх питома вага у загальних видатках на розвиток національної економіки зменшилася з 37,3% до 35,5%. На розвиток галузей групи «А» впродовж X і XI п’ятирічок спрямували 41% від загальних капіталовкладень у промисловість.

Сформувалися і розвивалися такі комплекси: гірничорудний і паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, агропромисловий. Збудовано і введено в дію 302 підприємства у роки IX п’ятирічки, 158 ― X, 136 ― XI п’ятирічки. Високі темпи розвитку зберігали машинобудування, хімічна і нафтохімічна галузі. Загалом динаміка промислового виробництва уповільнювалася (% до 1960 р.):

Галузь	Рік
	1970	1975	1980	1985
Вся промисловість, у т. ч.:	228	323	392	464
Електроенергетична	280	397	491	575
Паливна	156	182	190	199
Чорна металургія	187	233	246	262
Хімічна і нафтохімічна	406	688	911	1121
Машинобудування	327	573	847	1141
Лісова, целюлозно-паперова	174	234	267	338
будівельних матеріалів	222	308	325	361
Скляна ф фарфорово-фаянсова	246	385	510	631
Легка	220	285	357	389
Харчова	194	287	292	330

У галузевій структурі промисловості (за вартістю) змін, характерних для постіндустріальної економіки, не відбулось. Аналіз структури продукції галузей промислових комплексів дає змогу зробити висновок про збереження виробництва традиційної продукції, повільне зростання або відсутність продукції нових наукомістких галузей СНТТІР.

Показники	Рік
	1980	1985	1990
Валова промислова продукція, у т. ч.:	100%	100%	100%
Група «А»	64%0	65,4%	62,9%
Група «Б»	36%	34,6%	37,1%
Гірничорудний і паливно-енергетичний комплекс	10,2%	9,4%	8,9%
Металургійний комплекс	15,6%	14%	11%
Машинобудівний комплекс	25,7%	29,3%	30,7%
Хімічна і нафтохімічна,	8,6%	9%	6%
Деревообробна і целюлозно-паперова			2,9%
Промисловість будівельних матеріалів	3,9%	3,7%	3,4%
Легка промисловість	12,9%	11,9%	10,8%
Харчова промисловість	18,1%	17,8%	21%
Інші	5,0%	4,9%	5,3

Рентабельність промислових підприємств становила у 1980 р. 12,2%, у 1985 р. ― 11,7%. Збиткових підприємств було в 1985 р. 8%. Збільшувалося незавершене будівництво (за 1965–1980 рр. ― у 5 разів). В обігу перебувало багато платіжних засобів без відповідного матеріального забезпечення.

Гіпертрофований розвиток характерний для ВПК. Витрати на військові потреби складали близько 1/4 ВВП, що перевищувало відповідні показники США тв європейських країн. На військовий комплекс працювало до 80% машинобудування колишнього СРСР. Нові технології, які розроблялись у ВПК, через засекреченість не використовували у цивільному виробництві. Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи посилила війна СРСР в Афганістані в 1979–1989 рр. Щорічні витрати на неї оцінювалися в 3–4 млрд. руб.

Сільське господарство розвивалося як складова агропромислового комплексу,¹ його частка в 1985 р. становила 52,9%. Валова продукція сільського господарства за 1971–1985 рр. збільшилася на 26,2%. Виробництво середньорічної валової продукції впродовж 1970–1980 рр. дорівнювало 40,9 млрд. руб., а за 1981–1985 рр. збільшилося до 45,4 млрд. руб. або на 11%², але за цей період показник середньорічної валової світової аграрної продукції збільшився на 30,6%. У галузевій структурі сільського господарства переважала продукція тваринництва, яка впродовж 1970–1985 рр. збільшилася на 2 пункти (51,5% і 53,3%). Річна продуктивність праці в 1985 р. порівняно з 1960 р. збільшилася в 2,5 разу при зменшенні працюючих у галузі на 35,5%. Однак вона була в 2–3 рази меншою, ніж в економічно розвинених країнах світу.

Переважала колгоспно-кооперативна форма власності та організації виробництва. Зберігалася тенденція до зменшення кількості колгоспів і збільшення радгоспів. Була створена система міжгосподарських підприємств і організацій: 1701 у 1971 р. і 3510 в 1980 р. У валовій продукції сільського господарства в 1985 р. співвідношення частки колгоспів з міжгосподарськими підприємствами, радгоспів і особистих селянських господарств дорівнювало відповідно 48,8%, 22,8% і 28,4%.

У структурі видатків державного бюджету, частка спрямована на розвиток сільського господарства зросла з 13,7% за 1966–1970 рр. до 15,1% у 1976–1980 рр. У загальному обсязі інвестицій у сільське господарство державні капіталовкладення збільшувалися: в 1966–1970 рр. ― на 37%, в 1980–1985 рр. ― на 47,4%. Їх використовували для фінансування загальнодержавних заходів, радгоспів, довгострокового кредитування для колгоспів. Покращилася технологічна структура інвестицій. Витрати на машини та устаткування збільшилися до 35,4% в 1985 р. щодо 25,6% у 1970 р.

Продовжувався процес індустріалізації сільськогосподарського виробництва: механізації й автоматизації, меліорації та хімізації, концентрації та міжгосподарської кооперації. За індустріальною технологією вирощували кукурудзи на зерно 74%, соняшника ― 30%, цукрових буряків ― 78%, великої рогатої худоби ― 58%, свиней ― 64%, птиці ― 86%. У 1985 р. функціонувало 96 виробничих агропромислових, сільського господарських і науково-виробничих об’єднань. Діяльність колгоспів і радгоспів характеризують такі показники:

Показники	Рік
	1970	1980	1985
Кількість колгоспів	9141	7016	7363
Середньорічна чисельність зайнятих, тис. осіб	5427	4279	3936
Площа посівів, млн. га	23,8	23,7	23
Валова продукція, млрд руб.	12,2	12,7	н/д
Валовий доход, млрд. руб.	6,49	5,76	9,44
Прибуток, млрд руб.	2,34	0,26	2,74
Рівень рентабельності, %	34,1	2,2	17,4
Частка збиткових господарств, %	1,3	41,3	6,4
Кількість радгоспів	1605	2110	2273
Середньорічна чисельність зайнятих у с/г, тис. осіб	950	1191	1175
Площа посівів, млн. га	6	7,2	7,1
Валова продукція сільського господарства, млрд. руб.	3,5	5,6	6,3
Валовий доход, млрд. руб.	н/д	н/д	3,86
Прибуток, млрд. руб.	0,59	0,4	1,09
Рівень рентабельності, %	28,3	7,5	15,3
Частка збиткових господарств, %	14	31,8	12,5
Кількість міжгосподарських підприємств і організацій	1701	3510	3404

Характерною для аграрної економіки було постійне зменшення рівня рентабельності (35–21,5% за п’ятирічку) та фондовіддачі (на 57,3% за 1971–1985 рр.). Вироблення національного продукту в сільському господарстві за цей період зменшилося на 23%. За рівнем урожайності зернових СРСР посідав 90 місце в світі, картоплі ― 71. Продовжувалася міграція селян у міста: 4,6 млн. осіб за 1966–1985 рр.

Фінанси. Кредит. Соціальна політика. Державний бюджет України акумулював близько 68% фінансових ресурсів. Стабільно збільшувалася дохідна частина: за 1971–1985 рр. ― у 2,36 разу.

У структурі дохідної частини впродовж 1971–1985 рр. найбільшим джерелом був податок з обігу, частка якого збільшилася з 18,6% до 38,3%. Платежі з прибутку державних підприємств і організацій зменшилися з 47,7% до 38,3%. Частка прибуткового податку з колгоспів і кооперативів зменшилася з 2,1% у 1970 р. до 1,61% ― у 1985 р. Починаючи з 1968 р., колгоспи відраховували в прибутковий податок 8–9% від чистого доходу. Зменшилися надходження від населення з 8,7% до 7,7%. Збільшилися кошти державного соціального страхування з 5,26% до 10,5%. З союзного бюджету надходило 5,5–9,1% від республіканських доходів. Частка дохідної частини бюджету України у державному бюджеті СРСР була в межах 17–18% упродовж 1960–1980-х рр.

Видаткову частину характеризувало збільшення коштів для розвитку господарства: 47,3% у 1970 р. і 53,8% у 1985 р. Основну частину фінансів спрямовували на розвиток промисловості ― відповідно 37,3% і 35,5%, майже на два пункта з 13,7% до 15,1% збільшили видатки в аграрну аграрну економіку, зменшили на житлово-комунальне господарство з 16,7% до 14,8%.

Частка видатків на соціально-культурні заходи за 1971–1985 рр. зменшилася на 6 пунктів з 50% до 43,8%, хоча абсолютні показники збільшилися вдвічі. В їх структурі 40% становили кошти на соціальне забезпечення, 38,8% ― на народну освіту та науку, 20,6% ― на охорону здоров’я та фізичну культуру. Фінансові ресурси на культурно-соціальні програми охоплювали також кошти союзного бюджету та підприємств.

За даними офіційної статистики, державний бюджет виконувався з перевищенням доходів над видатками (на думку вчених, це не відповідає дійсності). Доходи консолідованого бюджету були на рівні приблизно 48–50% ВВП, видатки ― 47–49% ВВП, перевищення доходів над видатками ― близько 0,5–1% ВВП. При цьому до 1985 p. дохід від зовнішньоекономічної діяльності становив приблизно 18–20% від доходу бюджету.

Кредитну систему в Україні представляли Українська республіканська контора, 25 обласних контор, філії й агентства «Держбанку» СРСР, а також «Будбанку» СРСР. Збільшувалися обсяги банківських кредитів у розвитку господарства: короткострокові позики ― в 3,4 разу, довгострокові ― в 3,86 разу. Розширилася мережа державних ощадних кас (14,8 тис. у 1985 р.). Загальна сума вкладів населення України становила 49,7 млрд. руб. у 1985 р. щодо 3,5 млрд. у 1965 р.

Переважаючою залишалася державна торгівля, її частка в структурі загального обсягу товарообігу в 1985 р. становила 70,3%, кооперативної торгівлі — 27,1%, обіг колгоспних ринків зменшився до 2,6%. У цій галузі економіки працювало 1,8 млн. осіб. У загальному обсязі товарообігу поступово збільшувалась частка непродовольчих товарів: у 1985 р. ― 52%, у 1990 р. ― 57%. Зростанню ефективності роботи сприяла спеціалізація. За 1950-ті рр. зменшилася кількість змішаних (9,7% від загальної кількості в 1960 р.), розширилася мережа продовольчих і непродовольчих магазинів, поглиблювалася їхня спеціалізація, рівень якої наприкінці 80-х рр. досягнув 54%. Поширилися прогресивні форми торгівлі та методи праці: самообслуговування, продаж за взірцями або попередніми замовленнями, відкрита викладка товарів, продаж напівфабрикатів, створення фірмових магазинів, доставка товарів додому або за місцем роботи, виїзна торгівля. Одночасно відбувалася концентрація підприємств торгової мережі, збільшилася кількість великих магазинів (універсамів і універмагів), будинків торгівлі, торгових центрів. Проте в державній торгівлі понад 80% усіх магазинів були невеликими. Колгоспна торгівля як важливий постачальник міському населенню сільськогосподарських продуктів у 1990 р. налічувала 1576 колгоспних ринків, у тому числі критих ― 139. У забезпеченні загального споживання картоплі, м’яса, овочів їх частка становила 10–20%.

Торгівля не забезпечувала потреб населення. В 1985 р. на 10 тис. населення припадало лише 28 підприємств роздрібної торгівлі і 12 громадського харчування. Товарообіг у сільській місцевості був майже у 3 рази менший, ніж у містах.

Оплата праці у колгоспах і радгоспах упродовж 1965–1990 рр. збільшувалася порівняно швидше, ніж робітників і службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб. Збільшувався річний дохід сімей від особистого підсобного господарства. В 1990 р. у робітників і службовців він становив 2,5% від сукупного доходу (155 крб.), у колгоспників — 28,8% (180 руб.).

Певне значення для зростання добробуту населення мало погашення державних позик (тимчасово припинено в 1958 р. і відновлено в 1974 р.).

Зростала роль суспільних фондів споживання. Так, у 1963 р. у СРСР вони становили 17% від національного доходу, в 1990 р. — 82%. Раціональнішою стала структура споживання в доходах населення, хоча видатки на харчування залишалися високими: 47,4% від заробітної плати робітника промисловості. Виплати і допомоги залишалися на низькому рівні ― 717 руб. на рік на особу.

Загострилася житлова проблема, кількість введених у дію житлових будинків і квартир (388 на 1000 осіб населення) практично не збільшувалася. Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому споживанню газу. Розпочато будівництво метрополітенів.

В історії економіки СРСР і України 1971–1985 рр. були періодом нагромадження кризових явищ.

Держава була монополістом економічної та політичної влади. За умови конституційно закріпленої загальнонародної власності 92% власності та понад 70% національного доходу було зосереджено в руках держави. Персоніфікатором державної власності була партійно-радянська правляча еліта. Виходячи з цього економічну систему СРСР називають «державно-номенклатурним соціалізмом».

Панувала командно-адміністративна система управління союзним і республіканським господарством. Система планово-розподільчої економіки, директивного планування не могла забезпечити переважання інтенсивних чинників економічного розвитку. Радикальної перебудови господарського механізму на практиці не здійснено.

Досягнення сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції (СНТТІР) впроваджувалися повільно. Радянський Союз техніко-технологічно відстав від економічно розвинених країн Заходу. Зменшився середньорічний приріст винаходів і раціоналізаторських пропозицій. Економіка розвивалася переважно за рахунок екстенсивних чинників. Будівництво нових і реконструкція діючих підприємств відбувалися на старій технологічній базі. Рівень зношеності був високим, відновлення основних фондів, зокрема у базових галузях, повільне, порівнянно з іншими республіками. Так, упродовж 1970–1985 рр. обсяги інвестицій в основний капітал зросли майже втричі, балансова оцінка основних засобів збільшилася майже в 4 рази, а фондовіддача впала наполовину. До 3/4 інвестицій не були пов’язані з реальним приростом ВВП, лише стримували його падіння.

Не відбулося позитивних зрушень у галузевій структурі національного господарства, сфер і галузей. Державний пріоритет надавався галузям групи «А» і виробництву проміжної, а не кінцевої продукції. Економіка була затратною (виробництво заради виробництва), низькоефективною. Промисловість працювала на себе та військові цілі. За рівнем виробництва ВВП на особу СРСР відставав від економічно розвинених країн світу майже в 10 разів. Госпрозрахунок був формальним. Послабилися стимули трудових колективів до інтенсивних методів господарювання, та зростання його ефективності, в тому числі за рахунок пришвидшення науково-технічного прогресу. Переважала зрівнялівка у заробітній платі. Якість продукції залишалася низькою, у промисловості знак якості мали 15,9% виробів.

Погіршилися умови видобутку паливних та інших мінерально-сировинних ресурсів, а освоєння нових потребувало збільшення капітальних вкладень. Наприклад, у Донбасі погіршилися умови видобутку кам’яного вугілля (в 1981 р. до рівня 1965–1966 рр.). В умовах низького рівня видобутку нафти і газу Українська РСР перетворилася в регіон з недостатком паливних ресурсів. У десятій пятирічці в Україні споживання паливно-енергетичних ресурсів на 15,4% перевищувало виробництво, в одинадцятій п’ятирічці цей показник досягнув 18,6%.

Розпорошувалися капітальні вкладення, збільшувалася тривалість будівництва в середньому до 6–8 рр. у промисловості, замість 3–4 рр. за нормативами, зменшувалася фондовіддача.

Збільшувалися витрати матеріальних ресурсів у народному господарстві, насамперед металу, палива, електроенергії, деревини, зумовлені відставанням технології виробництва і високою питомою вагою матеріаломістких процесів в основних галузях матеріального виробництва. Посилилося значення паливно-енергетичних показників у структурі виробничих витрат.

Знизилась економічна відповідальність підприємств за результати діяльності, зокрема це проявилося в кредитній сфері. Наслідком цього було випереджальне зростання кредитних вкладень порівняно із збільшенням валового продукту і доходів бюджету в десятій та одинадцятій п’ятирічках. Матеріальні запаси підприємств збільшувались швидше, ніж обсяги виробленої продукції, що зменшувало ефективність виробництва. Зростання запасів фінансували за рахунок кредитів при зменшенні частки власних оборотних коштів.

Загострилася проблема трудових ресурсів через погіршення демографічної ситуації, недостатнє стимулювання праці, її нераціональне використання, відставання на багатьох підприємствах зростання продуктивності праці від підвищення його оплати. В 1971–1975 рр. чисельність працюючих у національному господарстві збільшилася на 2,2 млн. осіб, за 1981–1985 рр. ― лише на 0,5 млн. осіб або 1,5% від зайнятих, хоча кількість робочих місць збільшилася на 3,4%.

Незавершеність індустріалізації та низька ефективність сільського господарства ускладнювали збалансований розвиток усього народного господарства. Збільшувались обсяги і дорожчав експорт зерна, що обмежувало можливості імпорту сучасних машин і устаткування. Так, закупівля зерна за 1971–1985 рр. збільшилася з 2,2 млн. т до 44,2 млн. т.

Збільшувалися збитки від хронічного дефіциту товарів і послуг, випуску продукції, що не користувалася попитом населення. Грошові доходи зростали швидше щодо пропозиції товарів і послуг. За рівнем споживання на особу СРСР посідав лише 77 місце у світі.

Відставав розвиток сфери послуг, зокрема транспорту, виробничої інфраструктури (дорожнє і складське господарство, транспортно-навантажувальні операції, зв’язок, тарне господарство) від потреб народного господарства. Повільно розвивалися галузі невиробничої сфери, зменшувалася частка капітальних вкладень у ці галузі.

Для Української РСР характерним була обмеженість водних ресурсів, щодо забезпеченості якими республіка перебувала в гірших умовах порівнянно з більшістю союзних республік (за винятком Молдови, Туркменистану та Узбекистану). Незабезпеченість ресурсами води в південно-східній частині республіки обмежувала можливості розвитку металургії, хімічної галузі та промисловості будівельних матеріалів.

Освоєння нафтових і газових багатств Сибіру в умовах світової енергетичної кризи послаблювали негативні чинники економічного розвитку. За оцінками економістів, СРСР лише в 1970-ті pp. отримав 180 млрд. «нафтодоларів», які були витрачені на воєнні та споживчі потреби. На початку 1980-х pp. вичерпались старі нафтопромисли, погіршились геологічні умови видобутку. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі суттєво вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту та валютні надходження меншилася. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд. дол. США, а в 1985 р. ― 86,7 млрд. дол. Для подолання валютної нестачі уряд Радянського Союзу вдавався до зовнішніх позик і використання золотого запасу, який знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р складав близько 80 млрд. дол. Видатки держбюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшились, а надходження із зовнішніх джерел зменшились. Державний дефіцит покривався за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. Дотації, які досягли 1/5 частини всіх бюджетних видатків, практично заохочували утриманство і безгосподарність промислових підприємств і колгоспів.

Негативне значення мала «холодна війна». Значна частина створеного національного доходу (30–40%) витрачалася на військові цілі. Економіка СРСР не витримувала збільшення видатків на ВПК. Країни Заходу організовували широкомасштабні компанії зі зменшення на світовому ринку цін на нафту, обмеження експорту радянського природного газу, що призвело до зменшення надходжень світової валюти. Було заборонено для Радянського Союзу придбання нової продукції і нових технологій, а також зростали труднощі в отриманні зарубіжних інвестицій.