2.3. Соціалістична індустріалізація господарства в 1928–1937 рр. В умовах становлення командно-адміністративної системи. Побудова соціалістичної економіки

2.3.1. Економічна політика. Формування командно-адміністративної системи управління народним господарством

Реалізація завдань побудови соціалістичної економіки в 1928–1937 рр. на основі індустріалізації відбувалася в умовах переходу від економічних до адміністративних методів господарювання. Економічна політика держави сформувала адміністративно-командну систему управління народним господарством. Негативним чинником економічного розвитку була ідеологія посилення класової боротьби в умовах соціалістичного будівництва.

У 1929–1932 рр. проведені господарські реформи, що остаточно скасували ринкові економічні відносини і непівську модель господарювання. Реформи передбачали:

• управління промисловістю, розвиток госпрозрахункових відносин;

• обмеження товарно-грошових і розширення організаційно-розподільчих відносин;

• перехід до централізованого директивного планування;

• реорганізацію кредитної системи та фінансування підприємств.

В управлінні промисловістю було реалізовано галузевий принцип. Постанова ЦК ВКП(б) «Про реорганізацію управління промисловістю» (грудень 1929 р.) проголошувала головною ланкою управління підприємство. Всі підприємства підпорядковувалися головним управлінням Вищої Ради народного господарства, які виконували планово-регулюючі та оперативно-господарські функції. В 1932 р. ВРНГ реорганізована у народний комісаріат (наркомат) важкої промисловості. Наркомати стали основною ланкою управління. Проводилося їх розукрупнення і створення нових. У 1939 р. у СРСР налічували 34 наркомати. Виокремилися наркомати легкої і лісової промисловості. Підприємства харчової промисловості були підпорядковані наркомату постачання.

В Україні велика промисловість перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Були створені союзно-республіканські наркомати місцевої промисловості, легкої, харчової, лісової галузей промисловості, наркомат зернових і тваринницьких радгоспів. Утверджувалися єдиноначальність та директивні методи керівництва. Трести втратили свої функції, перетворившись на органи технічного управління. В період першої п’ятирічки вони припинили функціонування. Різко збільшилася кількість чиновників (за першу п’ятирічку ― в 16 разів), адміністрування охопило всю соціально-економічну структуру суспільства.

Господарський механізм грунтувався на директивному плануванні. Від поточного річного плану розвитку народного господарства було здійснено перехід до п’ятирічного ― основної форми планування народного господарства. Республіканські пיятирічні плани розроблялися як складові загальносоюзних. Централізоване планування було деталізованим, охоплювало всі галузі економіки. Центральні органи встановлювали ціни, регулювали попит і пропозицію через систему державних контрактів. Методика планування грунтувалася на матеріальних балансах. Це зумовило створення системи органів Держпостачання.

Підприємства були переведені на госпрозрахунок, який мав обмежений характер. Підприємства не отримали ні власних оборотних коштів, ні права на участь у розподілі прибутку підприємства. Госпрозрахунок був формою обліку та контролю, методом реалізації планових завдань, виявлення резервів і здійснення режиму економії. Головним був облік затрат і собівартості, забезпечення рентабельності. Зменшилося значення прибутку. Він повністю надходив у бюджет, з якого фінансувалися капіталовкладення.

Держава перейшла до централізованого розподілу засобів виробництва та предметів споживання. В 1929 р. спеціальна постанова регулювала організацію планового продуктообміну між містом і селом, було створено спеціальний науково-дослідний інститут для опрацювання питання переходу до безгрошового розподілу. Введенння карткової системи в 1929 р. трактували як шлях до соціалізму. До 1930 р. були ліквідовані концесії, товарні біржі, ярмарки, припинена діяльність спільних підприємств і товариств взаємного кредиту. Восени 1931 р. повністю ліквідована приватна промисловість.

Кредитна реформа 1930 р. передбачала новий порядок кредитування, розрахунків та організації оборотних коштів підприємств. Купівля-продаж між підприємствами державного сектора повинна була перетворитися в плановий розподіл, оплата товарів ― у просту формальність, кредитування підприємств ― у різновид фінансування, що підпорядковується плановим завданням. У цих умовах немає бути взаємної заборгованості підприємств (комерційного кредиту), позапланового перерозподілу засобів, поділу власних засобів підприємств і кредитів банку.

Комерційній кредит перестав функціонувати. Було введено пряме банківське кредитування підприємств. Передбачалось, що відкриття підприємствами власних рахунків у банку підвищить їх оперативність. Проте практичне здійснення вказаних заходів призвело до зворотного результату. Кредитування почали здійснювати «під план», що підривало основи госпрозрахунку. Плани постійно переглядали, тому кредит практично перетворився в необмежений. Держбанк за рахунок покупців сплачував рахунки постачальників, незалежно від якості та асортименту продукції, а також компенсував усі витрати, понесені поставщиками. Розрахунки кредитувалися без обмежень, кредит видавали і постачальнику, і покупцю.

Негативні наслідки кредитної реформи виявилися вже в 1930–1931 рр. Надходження за реалізовану продукцію і банківські кредити нараховувалися на єдиний рахунок підприємства, що призвело до злиття і знеособлювання власних і оборотних коштів, втрати можливості подальшого зростання.

У 1931–1932 рр. були внесені зміни у кредитну реформу з метою повернення до економічних методів управління. Підприємства наділялися власними та оборотними коштами, були основними отримувачами позик. Для цього Держбанк надавав кредит, що погашався виплатами з держбюджету впродовж 1932–1938 рр. Власні та позикові засоби розмежовувалися на розрахунковому і позиковому рахунках, що відкривав банк для кожного госпрозрахункового підприємства. Як основна форма розрахунків вводився акцепт ― перерахування засобів на рахунок постачальника після згоди покупця оплатити відвантажений товар. Було скасовано кредитування «під план», що фактично забезпечувало необмежене залучення кредитів.

Податкова реформа 1930 р. встановила перерахування в бюджет підприємствами не менш ніж 81% від прибутку. Замість 86 видів платежів у бюджет визначили два: податок з обороту і відрахування з прибутку. Єдина норма відрахувань прибутку в бюджет була вигідна високорентабельним галузям і не вигідна низькорентабельним. Підприємства, які спрямовували в бюджет 81% прибутку, одержували потім з нього заплановані асигнування. Тому в 1931 р. установлено мінімальний загальний рівень відрахувань від прибутку в бюджет ― 10%, інший прибуток розподілявся відповідно до плану: повністю залишався в підприємства, якщо для нього були передбачені відповідні капіталовкладення, або практично повністю перераховувся в бюджет. Прибуток перестав бути стимулом виробництва. Підприємства були зацікавлені в одержанні асигнувань, що могли перевищувати прибуток. Колгоспи оподатковували за пропорційними ставками до фактично отриманого доходу. Одноосібні господарства оподатковували за спеціальною шкалою прогресивних ставок. У 1932 р. введено одноразовий додатковий податок.

Кредитно-фінансова система, що склалася в 1930-х рр., функціонувала без якісних змін до реформи 1965 р. Характерні ознаки цієї системи: зосередження в бюджеті переважної частини прибутку; відсутність твердих критеріїв розподілу прибутку між підприємствами і бюджетом; широкі повноваження вищих інстанцій щодо перерозподілу між підвідомчими підприємствами прибутку, оборотних коштів; централізація не тільки основної маси прибутку, й амортизації (за винятком амортизації на капітальний ремонт); визначення нормативу оборотних коштів підприємства вищими інстанціями; постійне заморожування власних оборотних коштів. В умовах державного розподілу ресурсів ціна втратила стимулююче значення, оскільки визначалася не законами ринку, а за рішеннями державних органів.

Були остаточно відновлені методи позаекономічного примусу, характерні для періоду «воєнного комунізму».

Централізоване планування було основою здійснення програми побудови соціалістичної економіки. П’ятирічні державні плани розвитку ― це головна форма планування економіки.

Перший п’ятирічний план охоплював 1928/1929–1932/1933 г. р. Визначав три взаємопов’язані завдання індустріалізації народного господарства: пришвидшений розвиток важкої промисловості, подолання відставання сільського господарства та його поступову соціалістичну реорганізацію, підвищення добробуту народу. План був розрахований на перетворення СРСР в індустріально-аграрну державу.

Перша п’ятирічка була підготовлена у двох варіантах ― відправному та оптимальному, котрий мав вищі показники розвитку. Планувався розвиток 50 галузей промисловості колишньої ВРНГ (60% від усієї промисловості). Згідно з першим варіантом промислове виробництво мало збільшуватись у 2,8 разу, середньорічні темпи становити 18%. За оптимальним планом їх збільшили до 22%. Проте фактично перша п’ятирічка виконувалася за сумою річних планів, які щороку корегували. Другий рік п’ятирічки (1929/1930 рр.) був періодом «великого перелому», ухвалення пришвидшеного розвитку індустріалізації методом «стрибка» («підхльостування»). Було висунуто лозунг «П’ятирічку ― за 4 роки». Темпи розвитку промисловості збільшили до 37,7%. Початок господарського року перенесли з 1 жовтня на 1 січня, тому звітним роком був не жовтень 1933 р., а грудень 1932 р.

У сільському господарстві передбачалося до кінця пיятирічки залучити до колгоспів 18–20 тис. селянських господарств на основі поступового кооперування. Сільськогосподарське виробництво мало збільшитись на 20%. Однак у кінці 1929 р. почалася організаційно-господарська реформа аграрної економіки (масова суцільна колективізація сільського господарства). Розробляли державні посівні плани, які доводили до кожного району і колгоспу. В 1932 р. вперше розроблено план праці машинно-тракторних станцій (МТС).

Другий п’ятирічний план на 1933–1937 рр. передбачав розвиток усіх сфер і галузей господарства: промисловості (майже 120 галузей і підгалузей), сільського господарства, транспорту, сфери обігу. Були визначені такі завдання: завершення технічної реконструкції народного господарства через освоєння нової техніки та виробництва; завершення соціалістичного реформування сільського господарства та організаційно-господарське зміцнення колгоспів; піднесення рівня споживання в два-три рази на основі збільшення доходів і зменшення роздрібних цін на 35%. Темпи розвитку промисловості були встановлені у розмірі 16,5%, визначалися випереджаючі темпи розвитку галузей групи «Б» порівняно з групою «А». В сільському господарстві з 1935 р. на кожний рік планувався розвиток тваринництва, з 1938 р. ― проведення агрокультурних заходів. Визначалося політично-соціальне завдання ― остаточна ліквідація капіталістичних елементів.

Фінансування процесу індустріалізації залишалося складною проблемою. Державний бюджет, щорічні надходження до якого становили 5 млрд. руб., не міг повністю профінансувати економіку. Внутрішньопромислові нагромадження були менші від запланованих, оскільки галузі важкої промисловості стали нерентабельними вже в перший рік п’ятирічки. Отримання іноземних позик було неможливим через відмову сплачувати борги царського уряду. Радянська влада використовувала адміністративні методи вирішення питання джерел індустріалізації:

• перекачування коштів за допомогою держави із легкої та харчової у важку промисловість;

• режим економії: адміністративно стримували зростання заробітної плати; за рахунок зменшення адміністративно-управлінських витрат за 1928–1929 рр. було зекономлено лише в Україні майже 65 млрд. руб.;

• введення додаткового податку на селянство («надподатку») через постійне завищення цін на промислові товари та зменшення державних закупівельних цін на продукцію сільського господарства («ножиці цін»). У період першої п’ятирічки вони інколи становили 1/8 від ринкових;

• внутрішні державні займи (норма підписки населення дорівнювала середньомісячній заробітній платі за рік);

• грошова емісія ― випуск паперових грошей, не забезпечених золотом. У 1928–1932 рр. інфляційне покриття державних потреб СРСР становило 4 млрд. руб. Грошова маса була в два рази більшою, ніж вартість продукції галузей групи «Б»;

• розширення продажу горілки, що забезпечило надходження в бюджет у 1927 р. 500 млн., у 1930 р. ― 2,6 млрд., а в 1934 р. ― 6,8 млрд. руб.;

• збільшення експорту нафти, лісу, хутра, хліба та іншої сировини. Найбільшу виручку від вивозу зерна отримали в 1930 р. ― 883 млн. руб. Експорт нафтопродуктів і лісоматеріалів дав змогу одержати понад 1430 млн. руб. Оскільки світові ціни на зерно зменшились, то в 1932–1933 рр. вартість його експорту становила лише 369 млн. руб. Проте уряд продовжував політику вилучення зерна, хоча в країні був голод. Це пояснювалося тим, що зерно вилучали в селян за надзвичайно низькими цінами, а збільшення експорту нафтопродуктів або інших експортних товарів потребувало додаткових витрат і зусиль;

• податкова реформа дала змогу збільшити надходження до бюджету, підтримувати нерентабельні підприємства і навіть планово збиткові галузі;

• антинародна політика радянської держави: посилення державної експлуатації селянства та робітничого класу, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу. За підрахунками вчених, вони становили до 10–15% (за іншими даними, 20–25%.) зайнятих у матеріальному виробництві. В’язні будували канали, залізні дороги, нові міста та підприємства, заготовляли ліс тощо. Відбувалися тотальні репресії щодо всіх верств населення. Впроваджувалися «методи посилення трудової дисципліни». Було заборонено перехід на іншу роботу, судово переслідували за запізнення. В 1932 р. введено паспортну систему та режим прописки, що обмежило свободу пересування громадян.

Зростання обсягів державних капітальних вкладень у галузі народного господарства України характеризують нижче подані показники (млн. руб. / %).

Показники	1928/1929–1932 рр.	1933–1937 рр.
Всього капітальних вкладень, у тому числі:	1243,1 / 100	2521 / 100
промисловість	574 / 46,1	1178,1 / 46,7
транспорт і звיязок	231 / 18,6	468,5 / 18,6
сільське господарство (без вкладень колгоспів)	97 / 7,8	175,5 / 7
житлове будівництво	157 / 12,3	249 / 10

У першій п’ятирічці Україна отримала понад 20% від загальносоюзних капіталовкладень, у другій п’ятирічці їх обсяг зменшився. Загальний обсяг інвестицій визначали також власні кошти підприємств і колгоспів. Так, колгоспи України вклали у розвиток об’єктів виробничого призначення у період першої пיятирічки 40 млн. крб., другої ― 184 млн. крб., відповідно 29% і 52% від загальної кількості інвестицій у розмірі 137 і 355 млн. крб.

Пришвидшився процес формування індустріального технологічного способу виробництва на основі впровадження досягнень Другої НТР. Було створено національний науково-технічий потенціал. Велике машинне виробництво охопило всі галузі економіки. Понад 80% продукції виробляли на новозбудованих і реконструйованих підприємствах, що мали сучасну техніко-технологічну базу.