Сцена десята

М а р у щ е н к о. (пише в блокноті) Це везіння. Справжнє везіння. Такі хвилини рідко трапляються в житті… Недарма вчора мені повезло зустрітися з цими двома перед їхнім розставанням… Тепер вже щось прояснюється, тепер мала ниточка вже є в руках… (заду-мується) Яна Осмоловська…от ти яка в житті, панє Янє! Swietnie! Ну що ж, стратегія дій зрозуміла. Завтра виставка, лишається проїхатись до Музею і дещо вточнити. Хто я для них? Кореспондент. Критик. Такі особи постійно шастають на прем’єри та всякі відкрит-тя, і мені там будуть щиро раді. Так же і буде простіше узнавати цікаві подробиці. А панна Марина мені поможе, сама про то не знаючи! До завтра, до завтра… (ховає блокнот, встає)

Все зникає в мороку

Сцена одинадцята

З темряви з'являється слабо освітлена, затемнена по кутах напівпідвальна кімната. На столі анархічно лежать папери, олівці, книги; тьмяно горить настільна лампа. Між світлом і темрявою – диван, зовсім близько залу на тумбочці стоїть радіоприймач фірми "Броди-Боверів". На дивані, згорнувшись клубочком, спить М а р і ч к а. З темряви виходить І л ь о н а. Оглядається по кімнаті, зітхає, сідає на крісло. Крутить ручку приймача, радіо мовчить

М а р і ч к а. (сонно відкриває очі, потягається) Привіт…де ти була?..

І л ь о н а. В парку. Дивилась на зоряне небо.

М а р і ч к а. (з сумним усміхом) Кумедно…ти як завжди… Котра година?..

І л ь о н а. Дванадцята. (наспівує) Dwanaście godżin…

М а р і ч к а. А-а…ясно…я (позіхає) писала, багато писала…я така втомлена за сьогодні… (сумно) Що твориться навколо!..

І л ь о н а. А що навколо? Навколо місто, і ніч в місті. І вогні…

М а р і ч к а. Ні, ти не так розумієш мене… (замовкає) Облиш! Забудь, Ільоно…

І л ь о н а. Ти останнім часом занадто дивна. Де причина? Ти щаслива, я не бачу тобі сен-

су сумувати. Чи тебе хтось образив?

М а р і ч к а. Ні, хто мене ображає – це несуттєво…це ж всього лиш звичайні люди…

І л ь о н а. А ти хочеш незвичайних? Негрів, наприклад?

М а р і ч к а. (схиливши голову) Не треба, Ільон! Для чого ти так говориш?.. Я мала на увазі, що…смішно зобижатися на людей, вони часто не розуміють своїх дій… Але мені просто важко дивитися, споглядати за цим всім… Я би хотіла щось змінити у довколиш-нім житті! Та що я можу зробити? Нічого…

І л ь о н а. Не філософствуй. (крутить ручку) Радіо зламане, а жаль!

М а р і ч к а. Потелефонуємо в бюро репарації…

І л ь о н а. Навіщо? Я скажу співакові з кабаре, він зробить.

М а р і ч к а. Ні! Він сюди не прийде. Я це знаю… Він…

І л ь о н а. (перебиває) Ну, тоді підшукай когось, хто прийде. (дивиться на годинник) Я схожу до Стаха на третій поверх, він мене вже тиждень запрошує на каву. Добраніч! (встала, щезла в темряві)

М а р і ч к а. (сідає на дивані, підібравши босі ноги, закутується в тонкий плед) Холодно. Так холодно, а я не знаю, від чого… (помовчавши) Ільонка закрила двері, славно! Ми такі різні люди, з нею…вона – прагматична, цілеспрямована особистість. Не любить і не вміє мріяти… Чи всі люди її нації такі? (зітхає) Тепер я сама… Що ж? Вона говорить про радіо, а хіба це головне? …яка різниця мені на то… Ільоно, життя коротке... порушуй пра-вила! ...вибачай швидко...цілуй повільно...люби щиро!...і ніколи не жалкуй про те, що зму-сило тебе посміхнутись. Адже посмішка рятує від усіх нещасть… (кладе руки на коліна, а голову на руки) Хто мене образив?... невже образа – це щось важливе? Ні, то просто вічний супутник людського життя. З нею можна тільки миритися, а боротись ніяк не можна. Та й це звикле. (мовчить) Але чому мені так самотньо, так порожньо в серці – немовби з нього щось вийнято? Все ж саме так, як і вчора, і позавчора, і тиждень, і місяць тому. Кілька днів його не бачила…та все-одно, ми кожен день розмовляємо, телефонуємо одне одному… Хоча телефон, поштівка не замінить людину! Ти чуєш тільки спотворений дротами голос, і не бачиш очей, погляду, яким все передається… Не відчуваєш людину біля себе, вона далека-далека, мов знаходиться за океаном. (зітхає) Та ні, і не в тому справа. Не в тому… Вже скільки часу ми разом, більше ніж півроку. І немає головного, що потрібно – справжньої єдності, того почуття, коли відчуваєш себе з людиною одним цілим…коли хочеться обійняти і не відпускати. Втім, цілком можливо, що годі від сучасного життя сподіватися романтичних дурниць! Кому це потрібно?.. о, як мало є таких людей, в яких серце не зайняте прагматичними цілями…і як важко віднайти таку особистість. Важко. А якщо попадеться одна, то вона цілком не симпатична тобі… Може, я занадто вибаглива? Заплуталася в своїх мріях та фантазіях? (мовчить) Ні, я не гірша і не краща за багатьох…і моя скромна мрія нездійсненна…

Крутить ручку радіо, з динаміка тихо звучить бостон "Hawajskie noce" – мелодія з першої сцени. Марічка сидить мовчки, дивлячись в зал. Все провалюється в темряву, мелодія згасає

ДІЯ ІІ