Сцена сімнадцята

Вулиця, морок. Блідо світить ліхтар. Галас із напівблизької ресторації Ольшанецького.

М а р у щ е н к о виходить, злегка похитуючись, тримаючи в руці капелюх. Він пив, але не п’яний. Його погляд виражає страждання. Він ходить по сцені, опустивши голову, немов про щось думаючи. Раптово збоку чути звуки патефона. Платівка грає вальс "Дві собачки", подібний мелодією на відому пісню "Кирпичики". По звучанню вгадується запис ранніх двадцятих років. М а р у щ е н к о дивиться в той бік, звідки лине музика. На його обличчі відображаються спогади.

М а р у щ е н к о. (наспівує) Тут пошла война буржуазная – огрубел, ополчился народ! И по винтику, по кирпичику растаскал опустевший завод… (мовчить) Пам’ятаю. Пам’я-таю… Цікаво, невже є у Львові люди, що слухають такі мелодії? Дивно. (стає з краю, ди-виться в зал. Мелодія, прозвучавши рефреном, обривається) Ні, немає. Мені почулося. Це була просто ілюзія… (мовчить) Навіщо я так зробив, мені цікаво? Наскільки я неправий! Це стало зрозуміло тільки тепер. Мені думалося, що все робиться вірно. Що накази треба виконувати. Що роботи Осмоловської несуть в собі енергію протидії… Але коли нарешті її арештували, і до мене підійшов той Зятик, чи як його там…і став зі мною розмовляти…

як гидко стало мені! Бо відчув, що допоміг йому, допоміг низькому галичанському семіна-ристу…і він насмілюється говорити зі мною як з другом! О, як я помилився! Як помилив-ся… І Марина…я не міг собі навіть уявити, що є такі прекрасні люди, як вона! З якими так гарно, так цікаво…і все загублено, все знищено… Що ж я маю робити далі?

Сцена вісімнадцята

М а р у щ е н к о сідає на краю сцени, опустивши голову. Ззаду з'являється М а р і ч к а

М а р у щ е н к о. Це все беззмістовно. Нічого мені не поможе, хоча до останнього часу я ще мав якусь міру надії… Я навіть вирішив забутися так, як забуваються всі – але ні, все минуло, і більше не вернеться. Немає щасливих спогадів, немає щасливого сьогодення… Чи міг я раніше так забуватись? Не знаю. Раніше якось про то не думалось…Можна радіти – ціль досягнута. Але як? Ні…(прикриває очі рукою) Все нормально. Так і має бути… (по-чувши кроки М а р і ч к и, не обертаючись) Хто тут?

М а р і ч к а. (тихо) Це я – твоя совість.

М а р у щ е н к о. (байдужо) В мене нема совісті. Йди своєю дорогою…залиш мене!

М а р і ч к а. Не залишу. (сідає поруч) Давай поговоримо.

М а р у щ е н к о. (не дивлячись на неї) Про що мені з тобою говорити? Я тебе не знаю, хоча не раз бачив… Що ти від мене хочеш?

М а р і ч к а. (серйозно) Хочу тебе зрозуміти.

М а р у щ е н к о. Ахе! (всміхається, але усміх йому не личить) Я сам не завжди себе розу-мію, де вже тобі!

М а р і ч к а. Не треба так. Просто…я весь час хотіла вияснити для себе…невже тобі діста-вляє насолоду те, що ти робиш? Приносити людям біль…страждання…невже це може ра-дувати?

М а р у щ е н к о. (дивлячись вперед) Не забувай, з ким ти говориш.

М а р і ч к а. Я не можу забувати…бо якраз не знаю, з ким говорю. Хто ховається під легітимацією Марущенка? Ким є та людина в душі? Подивись на мене… В тебе блакитні очі. Бірюзово-блакитні…такого рідкісного й глибокого кольору! В таких очах не може бути зла, вони не холодні, а від народження мали нести тепло… Чому ж сталося не так?

М а р у щ е н к о. Яка тобі різниця, дівчино? Залиш мене, прошу востаннє.

М а р і ч к а. Ні! розкажи мені, це ж лишиться між нами… я не вірю, не можу вірити, що людина з таким поглядом може бути настільки жорстокою… Ти загубився в пошуках віри, так повернися назад! Ще не пізно…

М а р у щ е н к о. (тихо, але твердо) Повернення немає. (мовчить, його обличчя раптово пронизує біль спомину, він на момент закриває очі рукою) Ніякої віри я не шукав…і не збирався шукати. Я…(мовчить) я все життя прожив у Львові. Народився тут. Виріс, але ніхто і ніколи не вважав мене львів'янином… (перекривлюючи когось) З якого ти повіту? З якої держави? (мовчить) В гімназії мене постійно питали, чи я з Києва, з Білої Церкви, з Житомира, ще з якихось міст, яких і на світі не існує. Мені дорікали не західноукраїнсь-ким прізвищем, не місцевою українською мовою. А мене не вчили діалекту! Мій батько, архітектор, був емігрант…він думав, що в Австрії йому буде краще, ніж в царській імперії. Але європейська війна забрала його життя. А я не міг вернутись назад. Там були більшовики… (щось згадує, і це йому неприємно) Малою дитиною я зостався один, в пі-слявоєнному лихолітті, в задимлених руїнах міста я боровся за своє місце, як і будь-який емігрант. Наскільки непросто це було, тобі не взнати. Так…ті, хто з мене насміхались, були праві. Акцент…на їхню думку. Ім'я. Ха, Марущенко! Ну звісно ж, не з галицького села походить таке слово… Потім та ж сама історія, тільки глибше та болючіше, повто-рювалась в університеті. Галичани гнали мене від себе. В кожних очах я бачив зневагу й злість, немов у мене сифіліс… в той час, як галицькі дівчата знаходили собі молодих юристів, священиків, музик чи художників, я був сам. В лєгітимації був мій вирок… І от тоді я зненавидів цих людей. Я вирішив їм помститись. (мовчить) Свої не вважали мене своїм… А поляки не гребали моїм товариством. Поляки казали мені "пане", потискали руку, з ними я ходив до ресторацій в той час, коли багатьом галичанам це було недоступно. І скінчивши університет, я вирішив – це треба використати! Прийшов мій час. Тепер я потішуся над ними, думалось мені. Жандармерія – що може бути кращою наго-дою задовольнити таке бажання? Багато хто поплатився за свої минулі слова… Так, я не люблю людей, дівчино. Нема за що їх любити. І особливо людей звідтам, звідки тече моя

кров… вони винні в тому, що я почав жити не так, як живуть всі.

М а р і ч к а. Рівняєшся на всіх?

М а р у щ е н к о. Ніколи. Це неможливо. (мовчить) Ти можеш бути якої завгодно політич-ної думки, можеш в сто разів краще знати українську музику та літературу, можеш захоп-люватись мистецтвом – але якщо родом не з Галичини, ти тут завжди будеш представ-ником іншого стану…

М а р і ч к а. Це дурно! Ті, хто насміхаються з походження – обмежені люди! Невже ти можеш сприймати таке серйозно?

М а р у щ е н к о. Я вже давно не звертаю уваги на такі речі… моя служба поглинула та вбила будь-яке відчуття.

М а р і ч к а. Піди з цієї дороги! Так, життя нелегке, воно часто буває несправедливе, але кожна людина сама вибирає собі шлях! Чому ж ти, народжений для мистецтва, для творення прекрасного, вибрав найбільш ганебний?!

М а р у щ е н к о. Якщо ти чужий – тебе мають боятися. Простий закон, відомий ще з часів первісного світу. А інакше не виживеш… (встає) Але це все порожнє! Я не збираюсь шукати змін у своєму житті. Воно мене влаштовує. Коли моє серце було відкрите – в нього плювали. Тепер воно замуроване для всіх людей і для будь-якого почуття! Проща-вай, віруюча мрійнице! Однині, як і до цієї миті, ми незнайомі.(зникає)

Темрява