Сцена третя

В темряві – освітлений ззаду знизу, немов вуличним ліхтарем, прямокутник відкритого вікна. На підвіконні сидить С п і в а к, він навіть не роздягнувся, а тільки зняв капелюх

С п і в а к. Що найцікавіше, Ільонка абсолютно права…так, наодинці із собою та своєю са-мотністю я можу це визнати! Та от звідки їй знати…невже я такий передбачуваний, чи в мене на лиці написані мої справжні думки? (дивиться у вікно) Ніде ніц не написано. Вірно, нас із цією людиною нічого не єднало, і можна вважати, що ми й разом не були. Але все-одно глибоко жаль тієї втрати, бо я знову опиняюсь на дорозі безмежного вибору. А займатися пошуками чогось нового не вистачає ні бажання, ні часу. Хоча…що таке час? Це всього лиш матерія, чиясь вигадка для зручності життя…час…(помовчав) Навіщо воно мені потрібно? Щоби знову заповнити якийсь місяць чи два, аби гуляти містом не одному, а з кимось…кого я обманюю? Тільки себе… Всі решта, навіть та ж Ільонка, знають, що це все забавки…погана фарба, що приховує справжнє становище. А воно – це вічна самот-ність, і від неї нема схову. Вона тут, поруч, навколо мене. Хто в тому винний? Загалом не знаю, а в конкретному випадку міг би й подумати… (махнув рукою) А, що про то говори-ти! Адже ніщо не зміниться… Тільки от жаль, що Ільонка так невчасно із тим своїм приві-том…для чого, скажіть мені, передавати привіти від тої, чиє серце давно зайняте іншим? Заради насмішки… Скоріш за все. Марічка із Жолкева… Може, Ільонка знає? Не вірю. Ніхто того не знає … Так складається, що іноді ти з'являєшся в чиємусь житті пізніше, ніж треба. Але з'являєшся, і від того страждає і та людина, і ти сам – бо, як би ти не старався, змінити нічого не можна. Плин часу не зупинити, знайомство та все решта давно в мину-лому, а що зосталось на нинішній день? Випадкові зустрічі, рідкі розмови, приховані дум-ки. Не все можна казати, далеко не все… Смутно так. Боже милосердний, наскільки дур-ним я був тих вісім місяців тому! До тої своєї зустрічі… Та де там! Це все мені наснилось. Адже буває таке? Правильно. (важко зітхнувши, наспівує дуже тихо, з відтінком без по-радності та смутку) Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрінутись ще раз… Побачить, як зірки засяють в небі в осінній вечір, як тільки день погас… Ти неправий. Ти сам себе позбавив бодай ілюзії щастя. І забути не можна, бо саме на самоті треба чимсь заповнити той вакуум…а чим? Думками, спогадами, переживаннями. А інакше зовсім нецікаво, та й просто банально так жити. Треба бути або художником, або божевільним. (мовчить) Яка глибока і важка ніч! Львівські ночі, це щось незвичайне…хто не був у Львові, тому не зрозуміти всієї краси ночей цього міста. Коли підіймаєшся до Замку, і перед тобою малі вулиці у вогнях, і чути дзвоник останнього трамвая, і бій годинника на Ратуші…і вітер гуляє по деревах під тобою, а ти один тримаєшся за поручні, і відчуваєш себе вільним від усього – якби мав крила, полетів би… (замовкає) Але крил нема, і ніч зараз зовсім не така, і ніяка це не свобода, а кайдани самоти. І від того не врятуватись, не сховатись, не втекти. З цим можна жити, миритись та пити брудершафт. (мовчить) Якби можна було розтанути в цій темряві, стати її частиною, загубитися та зникнути…немов мене й не було! Дурна думка? Дурна, беззмістовна, нездійсненна. Але хочеться віддатися цій ідеї… (ліхтар згасає, все пропадає в темряві)