Сцена тринадцята

Вечір.

М а р і ч к а сидить на кріслі з книжкою. Входить Б о г д а н.

Б о г д а н. Здрастуй, люба.

М а р і ч к а. Я вже тебе й не очікувала! Так пізно…

Б о г д а н. Не очікувала? Отака у вас, дівчат, велика любов…

М а р і ч к а. Ну що ти, я просто невдало пожартувала! Пробач мені. Хочеш чаю?

Б о г д а н. Ні, дякую. Чим ти займалась?

М а р і ч к а. Ми хочемо провести благодійний вечір, щоби зібрати кошти на розвиток "Рі-

дної школи"… і майже цілий день було присвячено розмовам, плануванню та всякому іншому. А зараз вирішила почитати…

Б о г д а н. Благородна та достойна справа – оцей збір коштів! Вам треба помогти… І що

читаєш?

М а р і ч к а. Грушевського. (помовчавши) Знаєш, Бодю, мені завжди боліло серце за долю нашої української молоді, яка має жити та поневірятись по чужих краях, яка навіть у себе вдома відчуває себе непочесним гостем, що тільки всім заважає… І якщо вже ми маємо "Просвіту", "Рідну школу" та решта національних подібних установ, то мусімо самі пома-гати їхньому розвитку! Адже яка ми тоді нація, коли такого не робитимемо?.. І саме тому українці нашого факультету вирішили влаштувати таку благодійну виставку-імпрезу, кошти з якої ми передамо до найближчого відділення "Рідної школи".

Б о г д а н. І ти, певне, одна з організаторів?

М а р і ч к а. Можливо, не зовсім так…мені належала тільки більшість ідей.

Б о г д а н. (з посмішкою) Які ж ідеї тебе прославили?

М а р і ч к а. Ми підготуємо та проведемо виставку робіт молодих українських художни-ків, при відкритті якої зробимо невеликий концерт – свого роду представлення співаника нашого студентського братства… А потім будемо продавати виставлені роботи.

Б о г д а н. Ти в мене розумна! (обіймає, цілує її) Якби кожна українська людина поводила себе так, як ти, то наш нарід вже давно жив би господарем у власному домі! А ще дуже важливо, що ваша ідея відіб’є увагу від історії з панною Осмоловською, про яку зараз го-ворить ледь не все місто… Я пишаюсь тобою, Марічко! Нарешті хтось прокидається, на-решті починаються кроки до світлої та шляхетної мети… (помовчавши) Маю для тебе приємну новину…

М а р і ч к а. Уважно слухаю!

Б о г д а н. Твій знайомий, якого ми чули з естради, більше тобі не заважатиме…

М а р і ч к а. Що ти зробив?

Б о г д а н. (трохи пом'явшись, твердо) Сходив до поліції. І того досить. За кілька днів ми матимемо спокій!

М а р і ч к а. Ти написав виказ??

Б о г д а н. Не треба робити поспішних висновків, якщо правда тобі невідома! Хіба я ко-лись щось робив на шкоду тобі?

М а р і ч к а. Ні…

Б о г д а н. Отож-бо. Так-що не треба завчасно хвилюватись! Тебе більше не ображають?

М а р і ч к а. (здригнувшись, мов з несподіванки) Хто?

Б о г д а н. Ільона, наприклад.

М а р і ч к а. (полегшено зітхає) Слава Богові, її вже другий день немає вдома! А можли-во, щось трапилося?..

Б о г д а н. Якщо і так, то маєш радіти. Бо відтепер житимеш в спокої… Але ти дарма пе-реживаєш… По-перше, вона просто того не варта. А по-друге, це звичайна румунська про-ститутка, життя якої не обтяжене жодними цінностями…

М а р і ч к а. (з докором) Ти ж її не знаєш – то чому так впевнено говориш?

Б о г д а н. Вже починаєш захищати наших ворогів?!

М а р і ч к а. Ні! Я нікого не захищаю! Але мене завжди дивувала та навіть обурювала твоя здатність образливо говорити про всіх навколишніх…невже тобі приємно так роби-ти? Ти ж культурна, високодуховна людина…а тими речами ти принижуєш себе в моїх очах!

Б о г д а н. Не я такий – життя таке.

М а р і ч к а. О, як банально! Невже ти не міг сказати чогось більш цікавого та суттєвого? Я в певні моменти перестаю тебе розуміти!

Б о г д а н. Марічко, ти знову занадто категорична.

М а р і ч к а. Ну, хай я занадто категорична, нехай я буду наївна максималістка, можеш

вважати мене дитиною, що не знає життя! Але люди, ми самі, забираємо з отого життя все красиве та привабливе, а потім нарікаємо на нього! Не роби хоч ти так! Це дурно…

Б о г д а н. Ти любиш повчати людей. Чи не готуєш себе до кар’єри сільської вчительки?

М а р і ч к а. Прекрасна кар’єра – навчати маленьких діточок любити рідний край, його

мову та його пісні! Не бачу нічого негожого чи ганебного в такому шляхові…

Б о г д а н. Іноді мені теж важко знайти з тобою спільну мову.

М а р і ч к а. От так! Задумайся над тим… То недарма, напевно?

Б о г д а н. Так, недарма. То показує, що ти ще багато чого не знаєш, і направду в багатьох речах ти – дитина…

М а р і ч к а. Мені дійсно хотілося би бути дитиною, і жити, просто радіючи всьому навко-лишньому! Радіти весні, першій пташці, гарячому літньому полю та купанню в річці, ра-діти жовтому листю та Різдву… Ми ускладнюємо собі існування. І мені дуже прикро від того, що я безсила збудувати власний світ…

Б о г д а н. Власний світ – величезна утопія!

М а р і ч к а. І безмежна воля думок та почуттів… Чи не в тому є сутність справжнього щастя?

Б о г д а н мовчить. М а р і ч к а зітхає та гортає книжку. Темрява.