Сцена четверта

Вулиця. Чути дзвінок трамвая. С п і в а к входить, проходжається вулицею, немов когось очікуючи. За ним виходить М а р у щ е н к о, в клітчастій кепці, з блокнотом в руках, усім своїм виглядом видаючи критика-мистецтвознавця.

М а р у щ е н к о. Дозвольте вас запитати… (Співак повертається) Ба! Яка зустріч!

С п і в а к. (силкуючись щось пригадати) Вперше бачу.

М а р у щ е н к о. Ну що ти! Пам’ятаєш – зима, заметені снігом поля й білий ліс…замерзле озеро, сріблясте дзеркало, і на ньому – веселе товариство на ковзанах! Курорт Немирів…

С п і в а к. (ще більше здивовано) Ніколи там не був.

М а р у щ е н к о. (з ідіотичною посмішкою старого друга) Та ну як же! Ти ще жив у домі Галасів, і ми разом ходили на лід, і до ресторації…

С п і в а к. Ви помиляєтесь.

М а р у щ е н к о. Друже! Та як же ти міг забути, в тебе коротка пам'ять, мабуть…але забу-

дьмо те! (обіймає Співака, хлопає його по спині, виражаючи безмежну радість) Ти ще мені розказував, що співаєш у кабареті – було таке?

С п і в а к. Що ж, мене багато хто з околиці знає.

М а р у щ е н к о. Не прибідняйся! З якої околиці? А ще ти казав, що до того ти вчився у Академії прекрасних мистецтв, але кинув...ну, хіба не так?

С п і в а к. (дивується, не розуміючи) Все так.

М а р у щ е н к о. А тоді (понижує голос) я хочу тебе дещо спитати. Ти розумієш, гм…я недавно зустрів прекрасну дівчину. Винятково красиву, безмежно цікаву, з бірюзовими очима…і, уяви собі, закохався в один момент!

С п і в а к. (неприязно) Я…я вітаю…але…

М а р у щ е н к о. Друже! Її звати Марина…Марина Алдьянова! Ще у Немирові ти згаду-вав мені про неї, нібито ви разом вчились…

С п і в а к. (вражено й загублено) Вчились…так що ж?

М а р у щ е н к о. (інтимним півголосом, благально) Розкажи мені про неї! Ти її добре зна-єш, а для мене то нова людина… завжди легше захопити серце дівчини, коли вже щось про неї знаєш…я все думав, як би того добитись, і от раптом – на маєш! Мій немирівський товариш. Підем присядем!

Сідають на краю сцени

Розкажеш?

С п і в а к. (зітхає) Що ж я маю про неї сказати?

М а р у щ е н к о. Чи в неї є хтось?

С п і в а к. Ну ви…ти…сказали! Звідки знати, я рік її не бачив…

М а р у щ е н к о. Ах, жаль…тоді розкажи мені, що вона любить?

С п і в а к. В неї були різні захоплення… Любила веселе товариство, виставки, концерти, поїздки по всяких цікавих місцях…багато була за кордоном.

М а р у щ е н к о. А де?

С п і в а к. Марина дуже багато розказувала мені про Прагу. Можна сказати, це місто її любові… А взагалі, скільки я її знав, вона кохалася у мистецтві…

М а р у щ е н к о. Друже, а з ким вона найкраще спілкується?

С п і в а к. Хм…у неї багато знайомих…

М а р у щ е н к о. (втративши образ приятеля, холодно, мов на допиті) З найкращих.

С п і в а к. (не помітивши зміни його тону) Квітка Заколябіна, Яна Осмоловська…

М а р у щ е н к о. Осмоловська. Що ти про неї знаєш?

С п і в а к. Та нічого я про неї не знаю! Ми не були тепло знайомі. Талановита людина з дивним поглядом, от і все… А! Ще вона часто ходить в наше кабаре, але ніколи не бачив їх разом.

М а р у щ е н к о. У ваше кабаре? Ну, якщо ходить сама, то і разом прийдуть! Я щасливий!

Чути бій годинника ратуші

Ісус Марія! Мені пора… (встає, подає співаку руку) Вибач, що так скоро… Ще зустрінем-ся, у Львові всі шляхи перетинаються!

С п і в а к. Бувай…те.

М а р у щ е н к о зникає, з іншого боку входять І л ь о н а з М а р и н о ю. Цілуються, прощаючись. І л ь о н а підходить до С п і в а к а, сідає, підібравши ноги