Сцена дев’ятнадцята

На площу виходять Я н а та С п і в а к, одягнені так же, як і в день арешту. Його фрак брудний, метелик зім’ятий та посірілий. Я н а безмірно стомлена, але її очі сяють. Вона потягається, ставши на носочки, мовби вітаючи вечірнє небо та повітря.

С п і в а к. Воля… (притуляється до афішної тумби) А я вже думав…

Я н а. А я не думала, я знала! (сміється від щастя) Вільна! Вільна!

Здалека плине мелодія фокстроту "Ach te cyganki"

Чуєш? (танцює в ритмі пісеньки, вітер розвиває її шарф та спідницю) Нас зустрічають…

С п і в а к. Я навіть здогадуюсь, чиїх рук це справа – оте поліцейське безглуздя.

Я н а. (стає серйозною) Думаєш, на тебе донесли?

С п і в а к. Певний. І знаю ім'я…

Я н а. Байдуже, головне, що нічого не змінилося! Я вернуся додому й намалюю серію мі-ніатюр про те, що пережила…(посміхається) я сповнена творчих задумів, як завжди! Зна-єш, можна позбавити людину волі, змусити її голодувати, терпіти спрагу, біль та зну-щання. Можна відібрати в неї дім, рідних, рахунки в банку…але не можна відібрати і вби-ти творчість! Той, хто живе з бажанням творити, ніколи не зміниться…тепер, можливо, вперше в житті я над тим задумалась…

С п і в а к. А тебе не виженуть з Академії?

Я н а. А тебе з кабаре? (примружує око) От видворять – що робитимеш?

С п і в а к. Виступатиму на літній естраді з музиками із нашого закладу! Мій репертуар знадобиться всюди…

Я н а. Отож бо, і я так само. Малюватиму місто і буду далі навчатись…а вивчусь, піду художником на будь-яку керамічну фабрику – простір необмежений…

З іншого боку вибігає М а р и н а.

М а р и н а. Янка! Янка! (підбігає до Яни, обіймає її, з її очей виступають сльози) Вас зві-

льнили…я знала про це, чекала моменту, дня, години… так!

Я н а. (обіймаючи, цілує її) Маринко, нарешті я тебе бачу…я так скучила за твоєю усміш-

кою і твоїми вічними оповідями… (сміється)

С п і в а к. (відходить на сторону, дивиться в зал) Радість. Мене ж ніхто не зустріне…

З'являється І л ь о н а з букетом квітів

І л ь о н а. Добрий вам вечір, пане.

С п і в а к. (байдужо) Добрий, Ільонко. З побачення?

І л ь о н а. Ні. Зустріти вас від імені всіх творчих людей нашого кабаре! Вам квіти.

С п і в а к. (розглядаючи її, ніби вперше бачить. Відсторонює букет) Не треба.

І л ь о н а. Е, ні. Злоті плачені!

С п і в а к. Вважай, що взяв і подарував тобі. Ти ж любиш…

І л ь о н а. Ах, як так, тоді дякую! Направду приємно, пане… Ви постійте тут, почекайте на мене, я злітаю за деким – і назад! (миттю щезає)

Входять, тримаючись за руки, Б о г д а н та М а р і ч к а

Б о г д а н. (Марічці)…і от в той час, коли національна ідея торжествуватиме, доля україн-ського народу зміниться на щастя, а наші вороги будуть розгромлені!

М а р і ч к а. (дивлячись на людей) В такий вечір тут ціле зібрання!

Б о г д а н. (побачивши С п і в а к а, Я н у) Як?! Як це могло трапитись?

С п і в а к. (почувши його голос, обертається) А! Воїне з трупами, вітаю! Який настрій? Солодко спалось після того, як віддав невинних людей в лапи жандармів? Чи ви ллєте криваві сльози тільки за своїми, як у вовчій зграї?...

М а р і ч к а. Божевілля…направду…

Я н а. (дивлячись на пару) О, шановний критик мистецтва! Як я рада нашій зустрічі в таких обставинах!

С п і в а к та Я н а підходять до пари. Б о г д а н складає руки на грудях, але видно, що

він переживає не найприємніший момент. М а р і ч к а його обіймає.

Давайте тепер погоримо про творчість! Про плакат і рекламу! Начистоту!

С п і в а к. (стискаючи кулаки) І про патріотизм. Про Польську державу. Хочеш, донощи-ку?

М а р і ч к а. Що це все означає? Звідки взялася ота дика злість…

С п і в а к. Не хочеш неприємностей, то краще відійди. Відправляти людей до в’язниці – не дуже гарно, м’яко кажучи.

М а р і ч к а. А до чого тут ми? До чого Бодя?

С п і в а к. (зловісно) Запитайся в коханого, по чиїй милості ми опинилися за ґратами!

М а р и н а. (раптово їй прийшла в голову якась нова ідея) Друзі! Постривайте…

Я н а. Маринко, не тепер…

М а р и н а. Ні, стара. (бере її за руку) Саме тепер. Янка, я тебе знаю п’ятий рік…ти добра! Ти ще добріша за мене, кажу тобі щиро і відверто…то ж не треба псувать людям щастя! А ти (до Співака), навіщо когось бить та ще когось робить вдовою? Ти кохав ту людину, чи ні, то несуттєво – але зараз вона щаслива! Залиште їх…давайте краще підем до того ж Ольшанецького та відмітимо вашу волю! Щодо ж пана Богдана, семінариста, то його нака-же громадська думка. Ніхто не любить стукачів в домі. Їх зневажають, їх стороняться…він сам збагне всю недбалість свого вчинку, коли йому ніхто не буде подавать руку! Він сам себе покарав…

Я н а. (задумавшись) Маринка права! Забудемо про нещастя та минулий момент! Попе-реду ще багато всякого іншого… Ми ж, перш за все, львів'яни!

С п і в а к. Згоден. (М а р и н і) Ти вмієш розумно сказати, коли потрібно.

М а р и н а. Знаю! То ж ідем святкувать! Як говорилося тут у вас, веселий Львів ніколи не

плаче й не знає суму!

З різних сторін виходять – з-за тумби Ж и д та М а р у щ е н к о, що тримає в руках газету та стає трохи осторонь, з іншого боку - весела І л ь о н а з квітами, за нею з'являються м у з и к и із кабаре. В центр виходять збентежена М а р і ч к а та дуже похмурий Б о г д а н, тримаючись за руки.

М у з и к и грають вступ до знаменитого вальсу "Tyłko we Łwowie"

С п і в а к. Хай інший виїздить, де хоче на світ -

До Відня, Парижа, Канади...

Я н а. А я би у Львові прожила весь вік

Бо серце моє вічно тут!

І л ь о н а. А де є ще людям так добре, як тут?

Ж и д Tylko we Lwowie!

М а р и н а. Тільки у Львові!

С п і в а к. Під пісню лягають, і ранком встають

Р а з о м. Тільки у Львові!

Ж и д. Багатий і жид тут браття навік,

Я н а. І усміхи променем грають…

С п і в а к. (до Яни) А панни такі солодкі в нас є

Я н а. (сміється) Як сік, чоколяда, і мед!

Б о г д а н кусає губи, М а р і ч к а кладе голову йому на плече

С п і в а к. І якби я щастя родитись мав знов

М а р и н а. То тільки у Львові?

Я н а. Бо місця такого, я знаю про те,

Р а з о м. Нема, як Львів!

І л ь о н а. Хай скільки інакших і кращих є міст,

М а р и н а. А Львів – він єдиний на світі!

Я н а. (до Співака) От як же поїхати звідси, скажи?

С п і в а к. Та ж серце моє вічно тут!

Р а з о м. І якби я щастя родитись мав знов

То тільки у Львові!

Бо місця такого, я знаю про те,

Нема, як Львів!

М у з и к и грають рефрен; М а р і ч к а з Б о г д а н о м, Я н а та М а р и н а,

С п і в а к з І л ь о н о ю танцюють вальс. Ж и д відходить до М а р у щ е н к а, але той відвертається і розгортає газету. Потім, зробивши запис в блокноті, опускає капелюха та зникає за афішною тумбою. Все провалюється в темряву, мелодія зникає.