§ 2. Ранньофеодальна монархія

Ханньофеодальна монархія — це період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної держави і права. Вона охоплює повністю всю історію держави Франків (УІ-ІХ ст.), а також перший" період в історії феодальної Англії, феодальної Франції, феодальної Німеччини, який тривав з IX до XIII століття. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодаль-

,75

Частина друга

Історія держави і права ____Середні* віків____

Феодальна держала і пра<н> в країнах Європи

л

Розділ І

ної Болгарії (УІІ-Х1У ст.) та Сербії (ХІІ-Х1У сі.), а також перший період у розвитку феодальної Польщі (ІХ-ХІУ ст.) та Чехії (Х-ХІУ ст.).

Формування і розвиток феодальних суспільно-економічних відносин. В умовах ранньофеодальної монархії проходить утвердження феодальної системи. Відбувається розвиток феодальної власності на землю. Вільний від усяких обов'язків і повинностей алод поступався місцем бенефіцію — умовній службовій власності на землю, та спадковому феоду, власник якого теж повинен був служити своєму сюзерену. Одночасно відбувається соціальне розшарування, формування панівної верстви феодалів-землевласників і пригнобленого феодально-залежного, а потім і покріпаченого селянства.

Вже в державі Франків досить рано з'являються чітко відокремлені одна від одної такі соціальні групи, як служила знать, вільні фран-ки-общинники і напіввільні лити при збереженні певної кількості рабів.

Найвиразніше соціальні відмінності у франкському суспільстві виявлялися у ставленні до рабів. Раб на відміну від вільного франка-общинника розглядався як річ, його викрадення прирівнювалося до викрадення тварини. Рабська праця, однак, не набула великого поширення у франків.

Салічна Правда — правовий пам'ятник франків, який датується V століттям, свідчить про майнове розшарування франкського суспільства. Разом з тим зберігалося багато старих общинних порядків: існувала общинна власність на поля, луки, пустки, зберігалися рівні права селян на общинний земельний наділ. У цей час лише зароджується поняття аллоду у вигляді зародків спадкової передачі земельного наділу.

Процеси феодалізації посилюються у франків під час завойовницьких воєн УІ-УІІ століть, коли до рук франкських королів і королівських дружинників переходить значна частина галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служила знать, як і самі королі, що захопили право розпоряджатися завойованою землею, стають великими власниками земель, худоби, рабів. Франкська верхівка у цей час поповнюється частиною галло-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів.

Бурхливим розвитком феодальних відносин характеризується VIII століття. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, який приводить до широкого утвердження великої земельної власності, до зростання приватної влади феодальних магнатів, до втрати общинниками своїх земельних наділів.

З середини VIII століття І:а основі поширення договорів комендації (протегування), прекарія, коли селянин віддавав землю землевласнику, а потім отримував її від нього вже на праві володіння, а не власності, закабаленкя та ін., розвивалася майнова і особиста залежність раніше вільного селянства від феодальних землевласників. Селянство поступово втрачало не лише право власності на свої земельні ділянки,- а й особисту волю. Передусім це відчували на собі боржники, які не мали змоги повернути борг, безземельні і т.ін. Активно сприяла цьому процесу держава, яка вже з IX століття забороняла переходи селян з одного маєтку до іншого, вимагала, щоб кожна вільна людина знайшла собі сеньйора.

У Франції в ІХ-ХІ століттях відбувалось остаточне оформлення феодально-залежного селянства, серед якого розрізнялося декілька категорій: серви, яких розглядали як просту належність до землі, та вілани, яких вважали вільними держателями землі. На дві групи розпадалося і селянство Німеччини (вільні чиншовики і напіввільні лити). Різноманітні категорії залежного селянства виникали і в англосаксів, хоч тут до XI століття продовжував зберігатися значний прошарок вільних селян. Але після нормандського завоювання Англії тут у 1086 році був проведений перепис населення, земель, знарядь праці і т.д. Відомості перепису записувалися до реєстру, який отримав назву «Книги страшного суду». Значна частина селян, які залишалися вільними, була переведена до розряду кріпаків. Вони називалися віланами, але за своїм становищем'були близькими до французьких сервів.

У Болгарії в ІХ-Х століттях селянство складалося з трьох подібних груп: баштинників, які зберігали свою батьківську ділянку землі і особисту волю, париків — кріпаків, що відбували панщину і несли інші повинності, і отро1ків-рабів, посаджених на землю. Такі ж групи існували в ХІІ-ХІІІ століттях у Сербії і відповідно називалися: себри, меропхи та отроки (раби). В Чехії в ІХ-ХІ століттях це були вільні «дедичі», покріпачені «седляки» і отроки-раби. Так само розвивалася феодальна залежність селянства в Польщі.

У Візантії, де розвиток йшов у напрямку до феодалізму за рахунок ліквідації рабовласницьких відносин, в ІХ-ХІ століттях основною фігурою в сільськогосподарському виробництві стає феодально-залежний парик.

Сутність сюзеренітету-васалітету. За рахунок злиття старої родоплемінної аристократії і нової знаті, яка отримувала від короля зе-

76

77

Частина друга

Історія держави і права _____Середніх віків_____

мельні пожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальної верхівки суспільства — феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується і духівництво, земельні володіння якого швидко зростають.

Водночас відбувалася консолідація панівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групу виникає особлива форма взаємовідносин між ними у вигляді сюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбина за розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Так, у Франції верхівку цієї ієрархічної драбини займав король. Далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віконти і, нарешті, шевальє. Права, привілеї, обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічній драбині.

В основу зв'язків між сюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме — наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі, їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.

Взаємовідносини між сюзереном і васалом оформлялися у вигляді договору, який укладався публічно шляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Такі васальні договори фіксували основні правила та обов'язки сторін. Сюзерен поряд з наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитися з ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язком васала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з XI століття складав сорок днів на рік. Васал також брав участь у судових та інших зборах сюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошові внехжи (викуп сюзерена із полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена в лицарі та ін). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умови виплати спадкоємцем певної суми грошей (рельєфу).

Подібна феодальна градація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо. Правовий пам'ятник Німеччини XIII століття «Саксонське зерцало» нараховує сім таких рангів (військових щитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво: король, єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.

Феодальна держави і право _____в країнах Європи______

\

Розділ І

У Франції та Німеччині діяла класична формула васалітету: «Васал мого васала не мій васал». Це значило, що васал повинен був зберігати вірність тільки по відношенню до свого безпосереднього сюзерена, від якого він отримав землю і якому він давав клятву вірності.

В Англії спочатку розвивається подібна система васалітету. В середині панівної верхівки утворюються різні категорії землевласників: король, графи, тани і т.д. Однак у XI столітті в історії Англії відбулася подія, що викликала докорінні зміни у всьому подальшому розвитку цієї країни. У 1066 році честолюбний та войовничий французький герцог Нормандії Вільгельм (точніше, Уільям) Незаконг ненароджений здійснив збройне вторгнення на Британські острови, розгромив численне, але погано озброєне військо англосаксів і став королем Англії Вільгельмом Завойовником.

Після завоювання Англії соратники Вільгельма ставали васальг ними від нього держателями, які витіснили англосаксонську аристократію. Так з'являється новий нечисленний елітний,панівний прошарок — великі барони і лицарі Вільгельма. Вільгельм продовжував тіснити англосаксів, відвойовуючи графство за графством, і водночас провадив роздачу земель своїм баронам невеличкими ділянками. Зрештою з'ясувалося, що, хоч у баронів і були значні земельні володіння, вони не становили єдиних масивів, а складалися з окремих земельних наділів, що значною мірою послаблювало їхній вплив. Наявність у Вільгельма І великої кількості землі, визнання короля у 1085. році верховним власником всієї землі привели не тільки до посилення королівської влади, але й до зміцнення акцентів у системі «сюзег рен-васал».

Річ у тім, що після нормандського завоювання ця система набирає певної своєрідності. По-перше, в Англії було значно менше ієрархічних сходинок: король, великі барони, лицарі. Щоправда, надалі додалася ще одна сходинка — графи. По-друге, кожен, хто отримував землю від Вільгельма — хоч великий барон, хоч просто лицар, — ставав васалом короля, його безпосереднім держателем. Звідси формула васалітету в Англії стала іншою: усі васали були зобов'язані клятвою вірності королю. Тільки згуртованість нормандських завойов-ників давала їм можливість утриматися в Англії.

Небагато щаблів налічувала феодальна ієрархія в країнах Центральної та Південно-східної Європи. Так, у Болгарії феодальна знать, гак звані «боляри», мала своїх васалів — «боляр малих». Подібні взаємовідносини між феодалами існували і в Чехії, де пани, влади-

78

79

Частина друга

Історія оерлісави і права ____Середніх віків_____

ФеоІ)а:Іьпа дчрж'ава і право \ _____в країнах Європи____ \

Розділ І

Система сюзеренітету-васалітегу

ФРАНЦІЯ НІМЕЧЧИНА АНГЛІЯ ЧЕХІЯ БОЛГАРІЯ |

король імператор король князь кесар

герцоги архієпископи великі пани боляри

графи герцоги барони владики боляри малі

маркізи князі графи земани і

барони віконти шевальє (лицарі) маркграфи вільні пани однощитові лицарі лицарі і

ки, земани становили щаблі васальної ієрархії. Подібна градація була і в Сербії. У Візантії розрізнялися великі землевласники (дінати) і проніари, які отримували земельні маєтки від держави за службу.

Державний лад. Період ранньофеодальної монархії — це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління —феодальних королівств.

Так, досить чітко можна простежити процес утворення феодальної державності на прикладі Франкського королівства. Падіння Риму і завоювання Галлії північно-германськими племенами, стали могутнім імпульсом для утворення нового державного механізму, необхідного для організації управління завойованою територією та для її захисту. Військовий вождь (дуче) в таких умовах стає королем, влада якого переходить у спадщину і поширюється на всю територію держави. Саме таким правителем був Хлодвіг (481-511 рр.) — перший франкський король, засновник династії Меровінгів. Він мав досить значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий Суд і т.д. Формується в цей час апарат державного управління. Воєнні дружинники, королівські слуги перетворюються на посадових осіб. Серед них виділяється майордом (старший у домі) — головний управитель королівського палацу, який стає з часом главою королівської адміністрації. Судові функції виконує двірцевий граф, маршал (старший над слугами у стайні) командує королівською кіннотою, референдарій

80

Структура центральних органів влади і управління держави Франків

відає королівською документацією, камерарій стежить за надходженнями грошей у скарбницю. Певні фіскальні та поліцейські функції виконували графи і сацебарони. Набуває сили такий орган, як королівська рада, що складалася з представників служилої знаті і вищого духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королівської адміністрації, звісно, не було.

Протягом якогось часу в управлінні державою зберігалися пережитки родоплемінного устрою. Так, на зміну загальноплемінним народним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (потім травневі) поля. На місцях продовжували збиратися сотенні збори, які виконували як адміністративні, так і судові функції.

Переворот 753 року, що його здійснив майордом Карл Мартелл, відсторонив від влади останнього короля з династії Меровінгів і дав франкам нову королівську династію Каролінгів. Своєї найвищої могутності держава Франків досягає за часів Карла Великого (768-814 рр.), який був коронований у Римі в 800 році як імператор.

Значну роль у посиленні королівської влади за часів правління Каролінгів відіграла військова реформа Карла Мартелла, який ство-

81

Частина друга

Історія держави і права _____СередпЬ: віків

рив нове феодальне ополчення, що знаходилось у повній залежності від монарха. Нове кінне військо складаїося з власників умовних довічних земельних пожалувань — бенефіціїв, які надавалися королем феодалам за військову службу.

На таких же засадах базувалося державне управління ранньофеодальної Франції, а також Німеччини.

У Франції в 1Х-Х століттях король обирався верхівкою світських і духовних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова передача трону. Центральне управління здійснювалося за зразком Франкської держави. Найближчим радником і помічником короля був сенешал, який вважався главою королівського двору і командував армією. У військових справах дуже впливовою особою був конетабль — глава королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський скарбник, якому допомагав камергер, займався королівською скарбницею. Канцлер керував роботою канцелярії. На місцях адміністративні, військові і судові функції виконували королівські чиновники. З XI століття в королівському домені з'явилася нова посада прево, який збирав податки, командував гарнізоном та ополченням. У XII столітті виникають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї.

З розвитком феодальних відносин створюються збори королівських васалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає:

Такі ж риси двірцево-вотчинної системи зберігав в собі центральний державний апарат ранньофеодальної Німеччини. Вищі сановники палацу (канцлер, маршал і т.д.) виконували найважливіші державні функції, їх посади поступово перетворюються на спадкові. З XI століття найвпливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), разом з якою глава держави розглядав найважливіші справи.

Щось подібне спостерігалось і в Англії, але тільки до нормандського завоювання 1066 року. Тут також королівський двір поступово перетворюється на центр управління країною, а колишні дружинники — на посадових осіб. Серед вищих королівських сановників особливе місце належало королівському скарбнику. Дуже впливовими були і капелани, які відали канцелярією. Зберігалася рада знаті — вітенагемот (вітан — мудрий), яка допомагала королю в управлінні. В графствах, сотнях поряд з королівськими представниками — ел-дорменом і герефою — діяли збори населення як судові і частково адміністративні органи.

Більш різноманітними були державні структури в країнах Центральної та Південно-східної Європи.

Феодальна держава і право \ ____в країнах Європи_______\_

Розділ І

Державний лад Франції в період ранньофеодальної монархії (ІХ-ХПІ ст.)

КОРОЛІВСЬКА

КУРІЯ

(Збори королівських васалів)

У Чехії в ІХ-ХІ століттях монархія повторювала в основному західноєвропейські зразки. На чолі Чеської держави стояв князь. Важливі двірцеві посади заміщалися за рахунок князівських дружинників. Найбільш важливими серед них були посади керуючого князівськими палатами (палатія), верховного скарбника (комірника), керуючих князівськими володіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Усі вони складали князівську раду. Інколи князь скликав двірцеві з'їзди. В краях (жупах) влада знаходилась у каштелянів.

Приблизно Х-ХІ століттями датується ранньофеодальна монархія і в Польщі. Вища влада тут також належала князю. При Болеславі Хороброму (992-1025 рр.) верховна влада перетворюється на королівську. Існувала королівська рада із великих земельних магнатів (можновладців), інколи, як і в Чехії, скликалися з'їзди світських і духовних феодалів.

Центральний апарат управління (воєвода, канцлер, комірник, скарбник) складався з осіб, призначених королем. На місцях управління округами передавалося намісникам, управління містами — правителям замків.

82

83

Частина друга

Історія дерлшви і прана Середні* віків

Інакше вибудовувався державний механізм Візантії, яка довгий час була хранителькою державно-правової спадщини античності.

У IV-VII століттях Візантійська держава успадкувала основні риси пізньої Римської імперії. Державу очолював імператор, у руках якого була законодавча, виконавча і судова влада. Централізований характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодшіьних держав Європи.

Влада візантійського імператора була великою, але не безмежною. По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор обирався сенатом, народом Константинополя (населення столиці збиралося на константинопольському іподромі) і армією. По-друге, існував дуже впливовий орган, що включав верхівку суспільства — сенат. По-третє, величезну роль у державі відігравала Візантійська Православна Церква.

У VIII-X століттях відбувається посилення імператорської влади і припиняються вибори імператорів, втрачає свій вплив сенат. У цей час за імператором закріплюють грецькі титули василевса і ав-тократора (самодержця). З XI століття утверджується перехід престолу в спадщину. Однак надалі, у зв'язку з розвитком феодальних відносин, імператорська вдада починає слабнути.

Для державного ладу Візантії була характерною наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого, з розподілом чиновництва на ранги.

Центральне управління зосереджується в Державній раді — консисторії (пізніше — синкліті). До складу консисторії входили такі особи: два префекти Преторія — керівники місцевого апарату, префект Константинополя — голова сенату, магістр — керівник палацу, квестор — головний юрист і голова консисторії, а також два комітети фінансів.

У ІХ-ХІ століттях структура державного апарату ще більш ускладнюється, кількість відомств доходить до шістдесяти.

Місцеве управління перебувало в руках префектів Преторія, яким були підпорядковані правителі діоцезів і провінцій. У VII столітті утворилися військові округи-феми на чолі зі стратигами, у яких була вся повнота влади, як військової, так і цивільної.

Візантія мала значний вплив на політичний розвиток народів Південної та Східної Європи. Зокрема такі держави, як Болгарія та. Сербія, сприйняли численні візантійські державно-правові інститути. Неабияке значення мало те, що Болгарія виникла на території

Феодальна держака і право _____в країнах Європи _____

л

Розділ І

Структура вищих органів влади і управління Візантії (ІУ-УІІ ст.)

Префект і Префект

Сірійського 1 Східного

Преторія '{• Преторія

Відомство двору

Державна скарбниця

Коміт

Імператорська скарбниця

колишньої візантійської провінції. А в 1018-1187 роках вона взагалі перебувала під владою,Візантії. Дуже схожою була і доля Сербії.

Спочатку на чолі Болгарського царства знаходився хан (князь), який мав титул «івічі» (великий). Йому допомагала рада знаті. Інколи скликалися збори усього народу. Від часів князя Симеона (893-927 рр.) для позначення монарха стали використовуватися візантійські титули — кесар, василевс. Впливовим органом стає постійна рада — синкліт, народні собори (збори) втрачають свою роль.

Особливого значення в управлінні набирає логофет (перший міністр), фінансами відав протовестиарій, великий воєвода здійснював керівництво військом.

У Сербії деякий час зберігалися пережитки племінної демократії. Князь був передусім воєначальником, функціонувало віче. Із своїх дружинників князь призначав воєводу, скарбника, конюшого і т.д.

Починаючи з XIII століття відбувається посилення князівської влади. В 1217 році сербський князь отримує королівський титул. Серед королівських слуг виділяється канцлер-логофет.

84

85

Частина друга

[сторін держави і правії ____ Середніх вікік_____

Феодальна держава і право ____в країнах Європи____

л

Розділ І

Феодальна роздробленість. У політичній структурі ранньофеодальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваються серйозні зміни. Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильнішими ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центра з периферією. Спершу єдині держави починають розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальна роздробленість.

Феодальної роздробленості зазнала держава Франків, яка повністю розпалася в IX столітті на самостійні держави. На просту сукупність феодальних володінь перетворюється Франція. З 1056 року Чеська держава стає політично роздробленою, розпадається на самостійні частини, не зв'язані між собою ні в економічному, ні в політичному відношенні. Після смерті Болеслава Кривоустого в 1138 році на ряд самостійних князівств розпадається Польща. Великі феодали добиваються повної політичної самостійності і перетворюються на незалежних правителів. Але з особливою силою феодальна роздробленість виявилася в Німеччині, і цьому значною мірою сприяло проголошення в X столітті короля Оттона римським імператором, а Німеччини Священною Римською імперією германської нації. Політика завоювань в Італії і західнослов'янських землях, боротьба за світове панування, витрачання сил у безплідних військових походах відвертали імператора, його армію, адміністрацію і фінанси від суто німецьких справ, посилювали розпад країни.

Але існували ще більш негативні наслідки децентралізації. Так, Болгарія в XIV столітті, як і інші країни Європи, розпадається на низку феодальних самостійних держав. Знесилена феодальними чварами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам, і 1396 року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії припинився. Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459 року була включена до складу Османської імперії.

Винятком була Англія — нормандське завоювання припинило процес її роздроблення, який там розпочинався і, на відміну від континенту, привело до збереження, навіть в умовах ранньофеодальної

монархії, єдиної держави з досить сильною королівською владою. Заслуга в цьому належала передусім Вільгельму Завойовнику, який став найбільшим землевласником і перетворився на з'єднуючий центр усієї феодально-ієрархічної системи.

Велику роль у зміцненні підвалин королівської влади в Англії і одночасному послабленні політичних позицій великих світських феодалів і церкви відіграли реформи Генріха II (1154-1189 рр.) — судова і військова, а також реорганізація управління і фінансів. Так, судова реформа Генріха II запроваджувала новий порядок судочинства в справах про земельну власність. Віднині кожна вільна людина Англії мала право за певну плату перенести майновий спір на розгляд у королівську курію. Таке нововведення підривало судову владу окремих феодалів і разом з тим значно посилювало і розширяло королівську юрисдикцію. Велике значення мала і реформа кримінального судочинства. За цією реформою до компетенції королівських судів включалися майже всі кримінальні злочини. Розслідування таких справ відтепер провадилося через присяжних — дванадцяти лицарів і чотирьох вільних людей, які під присягою повинні були повідомити про злочини, скоєні в окрузі. З цією метою роз'їздні судді — представники центру, регулярно об'їжджали графства, розглядаючи всі справи, які були підсудні короні. Вони перетворилися на ефективний засіб контролю за місцевим управлінням з боку центральних органів, а також сприяли утворенню в Англії єдиної судової системи.

Посилення королівської влади було б неможливим без реорганізації збройних сил Англії, основу яких становило феодальне ополчення —система озброєних дружин на чолі з баронами. Військова реформа Генріха II замінила військову повинність феодалів сплатою «щитових грошей», за які король мав змогу наймати на службу необхідну кількість лицарів. Крім того, Генріх II намагався відтворити колишнє англосаксонське народне ополчення, а тому ввів військову службу для всього вільного населення Англії. Відповідно до виданої 1181 року асизи «Про озброєння» кожен вільний — феодал, селянин, міщанин — повинен був відповідно до свого майнового становища придбати належну зброю. Таким чином створювалося нерегулярне феодальне військо, яке король міг протиставити своїм неслухняним васалам.

Одночасно відбувалося упорядкування структури і уточнення компетенції вищого органу центрального управління — королівської курії, яка поєднувала в собі функції виконавчого, судового і фінансового органу. До її складу входили маршал, камерарій, що керував

86

87

Частина друга

ія держачи і права

Феодальна держава і право ____в країнах Свропіі__

Розділ І

Державний лад Англії після нормандського завоювання 1066 року

ВЕЛИКА РАДА - Королівська курія Юстуїціарії * І

| Мала Управління палацом

і

•*Р®<Ї»8ЯЇ -~-.. * . . ••> . .. ™шда"в

королівським майном, канцлер — особистий секретар короля тощо. В міру посилення королівської влади у складі курії виділялися окремі відомства. Палата шахової дошки на чолі із скарбником стала центром фінансового управління. Відокремлюється особливе відомство канцлера, а також ряд судових органів. Найбільш важливим з них став Вищий суд короля на чолі з юстиціарієм. В середині цього судового органу в свою чергу відособився Суд загальних позовів, який дістав право засідати без участі короля.

Міста і міське самоврядування. Розвиток феодального суспільства, і передусім відокремлення ремесла від землеробства, створили в X—XI століттях передумови для відособлення міста від села. Міста стали центрами товарного виробництва і торгівлі у феодальному суспільстві.

Виникаючи на землях світських чи духовних феодалів або на землях королівського домена, міста підпадали під юрисдикцію феодальних сеньйорів. Вони вважалися власністю феодалів і були зобов'язані відбувати різноманітні повинності на користь своїх сеньйорів. Це викликало напружену боротьбу між містами і феодалами-земле-власниками, яка визначила основний напрям політичного розвитку середньовічних міст.

Французькі міста вже в Х-ХІІ століттях отримують певну автономію, звільняючись з-під влади феодального сеньйора. Багато з них

стає самостійними носіями політичної влади. Вони обирають власні органи управління, Ішцають законодавчі акти, мають свій суд. Управління містом, як правило, зосереджувалось у міській раді, що складалася з присяжних, які обирали мера міста.

В Англії інтенсивний розвиток міст відбувається після нормандського завоювання. В XII столітті розпочинається процес їх звільнення від влади феодалів. Звичайною умовою був щорічний грошовий внесок королю або барону. На кінець XIII століття більша частина англійських міст отримала самоврядування. Купецька верхівка Лондона, наприклад, за особливий грошовий внесок купила собі право призначати членів міської думи і самого мера.

У Німеччині міста за своїм статусом розподілялися на імперські і земські. Перші з них (Любек, Аусбург та ін.) набули значної кеза-лежністі. Вони управлялися міською радою і магістратом, карбували свою монету, мали військо, свої' судові органи. Надалі «вільними» імперськими містами стали ІМайнц, Страсбург, Гамбург тощо. Для захисту від феодального свавілля і розширення своїх привілеїв німецькі міста вступали між собою в союзи. Одним з них був, наприклад, Рейнський союз, утворений у 1254 році. До його складу входило близько сга рейнських, баварських, швабських та інших міст. Керував союзом особливий орган — бундесрат. Існував і свій союзний суд.

Але найбільш повною самоврядування досягли Італійські міста. В Італії більшість міст (Венеція, Генуя) не тільки завоювали повну незалежність від центральної та місцевої влади, але й підкорили навколишню сільську округу, а самі перетворилися на міські республіки.

Специфічною рисою середньовічного міста був цеховий устрій, коли ремісники однієї професії обов'язково входили до певного цеху, а купецтво об'єднувалося в гільдії.