§ 4. Право античних держав

Дерлісава і право античного світу

\

Розділ II

Ігальні риси античного права. Ступені, пс ні тим, що виявилися в розвитку суспільного, економічного і дер ного ладу античних держав, можна знайти і в праві.

У Спарті переважало звичаєве право. Навіть закони, що їх| переказами приписують Лікургу, були викладені в усній формі. То право Спарти характеризується значним збереженням залишків І нулого, пережитків родового устрою.

Відсутність права приватної власності на землю, серйозні у ки в розвитку договірних відносин, заборона громадянам

„ торгівлею, ремеслом, парна сім'я з багатьма специфічни-рисами і елементами групового шлюбу, кримінальне право, нор-якого не встановлювали міри покарання,'а лише вказували на злочинні дії і тому саме покарання обирали судді, — все це свідчило про нерозвиненість права Стародавньої Спаруй.

Афінське право було вже більш розвиненою правовою системою. Спочатку тут також діяло звичаєве право. У У-УІ століттях до н.е. основним джерелом права стає закон, хоч правові звичаї все ще продовжували відігравати досить важливу роль. Найбільш стародавніми були Закони архонта Драконта 621 року до н.е., які були записом діючих норм звичаєвого права. До нас вони не дійшли, але відомо про встановлення ними дуже жорстоких покарань. Так, стратою каралися не тільки святотатство або навмисне вбивство, але й крадіжка овочів, неробство тощо. Широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням цивільно-правових відносин (боргова реформа, закріплення приватної власності на землю і т.д.), базується на законодавстві Солона.

Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були розроблені досить повно. Розвиненим був, наприклад, інститут права власності, багато уваги афінське право приділяло володінню. Але самого визначення права власності як абсолютного права особи в Афінах не було. Важливе місце в афінській правовій . системі займало право зобов'язань, якому були відомі різноманітні договори: купівля-продаж, договір найму, особисте наймання і підряд, договір позики, договір товариства і поклажі. Особливе значення в історії Афін мала застава землі (іпотека). За іпотекою заставлена земля залишалась у володінні та користуванні боржника, але боржник втрачав право розпоряджатись нею — продавати, дарувати і т.д. Знало афінське право і зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди. У шлюбно-сімейних стосунках закріплювалася неповноправність жінки, вона знаходилась під опікою батьків або чоловіка. Влада батька над дітьми До Солона була майже необмеженою. Незабаром вона послабшала, &ІЄ все ще залишалася значною.

Афінське право розрізняло злочини проти держави і проти особистих інтересів, хоч межа між ними була досить умовною. Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, крадіжка храмового майна, образа богів і т.ін. До серйозних злочинів належа-ли також убивство, зрада дружини, образа. Відомі були і злочини проти власності: крадіжка майна, підпал. Суворо каралися ті, хто

58

59

Частина перша

Історія держави і права Стародавнього світу

Держава І право античного світу

\

Розділ II

скоїв державний злочин, — вони оголошувалися поза законом і • кожен мав право їх убити. Деякі злочини тягли за собою смертну І Широко застосовувалась як покарання атимія — позбавлення точних прав і конфіскація майна, повна або часткова. Відомі були штрафи і відшкодування збитків.

Давньогрецькі мислителі, підкреслюючи вирішальне значе справедливих законів у політичному житті, одночасно намагалися: йти різницю між природним правом і законом. Гіппій (V ст. до ; першим із софістів протиставив природу і закон (номос): істинно йЦ родне право і штучний людський закон — позитивне право, який І сом змушує до того, що суперечить природі. Закони поліса і закони І роди розрізняв також Антіфонт. На подібних позиціях стояв і СокЦ Згідно з думкою Арістотеля політичне право, яке становить норму 1 літичних відносин, розподіляється на природне і умовне (закон).У вважав Зенон, доля — це і є «природний» (загальний) закон.

Відносно римського права недостатньо буде сказати, що досягло найвищого рівня розвитку в історії античності і дістала! свого «класичного завершення». Право Стародавнього Риму пе ло свого творця, далеко вийшло за національні та історичні рам* найбільш досконала система права, яка регулює відносини прое товаровиробників — приватних власників.

Досягненням римської політико-правової думки було вирії ня цілої низки загальнотеоретичних проблем.

Римських авторів, як і давньогрецьких мислителів, цікавив пе| права на дві категорії — природне право і позитивний закон, рон, наприклад, давав таке визначення природного права: «Істині закон — це розумне положення, яке відповідає природі». При право, казав він, виникає раніше, ніж який-небудь писаний за і держава взагалі. Воно є складовою частиною діючого права. Се ка, який відстоював ідею долі, вважав, що «закон долі» відіграє ] того права природи, якому підкорюються всі установлення, в числі держава і право.

Ще більшого значення набуло обґрунтування римськими І стами розподілу права на публічне і приватне. Класичним є розпе усього права.на публічне — право, що стосується становища І кої держави, і приватне, тобто 'право, що обстоює користь окремі осіб, — даний Ульпіаном (ІІ-Ш ст.). Причому, приватне правові він його розумів, розподілялося на три частини, бо воно склада ся з природних настанов, з настанов народів і настанов цивілШ

-—-^

Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробля-правове становище святинь і жерців, повноваження державних оганів — магістратур, і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства і т.ін.

у своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні періоди, а саме:

1) найдавніший період (VI—III ст. до н.е.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, його інститути були ще досить примітивні;

2) класичний період (III ст. до н.е. — НІ ст. н.е.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності, товарно-грошових відносин;

3) посткласичний період (IV-VI ст.), коли право несе на собі відбиток загальної кризи. Однак найважливішим для цього періоду е те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.

Джерела римського права. В Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Боротьба плебеїв з патриціями прискорила появу писаного права. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачилися суддями-патри-ціями, які використовували неписане право винятково у своїх інтересах. Під тиском плебеїв в 451 році до н.е. було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев'яних дошках і виставлені на Форумі. Народні збори прийняли ці десять дошок-таблиць. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 році до н.е. утворили Ще одну комісію децемвірів, яка доповнила вже прийняті закони двома Дошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. До нашого часу текст цих законів не дійшов. Він став відомим з Уривків, що збереглися у творах римських авторів, передусім юристів.

Закони XII таблиць діяли, їх високо цінували римляни, і вони Мали велике значення в історії римського права Сучасники вважали 1Х «джерелом усього публічного і приватного права Риму».

Крім законів, що приймались народними зборами, джерелами Римського права в найдавніший період були рішення сенату, так звані Сенатус-консульти, а інколи постанови (едикти) магістратів. Тлума-

60

61

Частина перша

Історія держави і права Стародавнього світу

чення законів до кінця IV століття до н.е. залишалося привілеєм; ців-понтифіків.

У класичний період важлива роль, як і раніше, належала: нам. Але найбільш характерним джерелом права в цей час ста едикти преторів. При вступі на посаду претор обнародував едикт з юридичними формулами, за допомогою яких він збщ підтримувати порядок і судити. Ці формули могли відрізнятись! норм діючого цивільного права. Таким чином, претор мав з» вносити якісь нові правові положення і відкидати застарілі, поступово в преторських едиктах зароджувалося преторське при яке відрізнялося від цивільного.

Особливу роль у розвитку права в класичний період зіграли < ти претора перегринів (іноземців), чисельність і роль яких у РІ впинно зростала. Претор перегринів регулював відносини між ] кими громадянами і перегринами і тому взагалі не був зв'язаний і мами цивільного права. У своїй правотворчості, шляхом едиктів, він мав більшу свободу розсуду і міг посилатися на спр ливість. Створене преторами перегринів «право народів» було І рішньодержавним, тобто римським правом. «Право народів^ роз'яснював Ульпіан, — це право спільне для всіх народів і лі стково — право міжнародного спілкування». За часів імперії аЮІ на їіравотворчість преторів зникає, вони втрачають можливість Ц рити нові норми права. У II столітті н.е. імператор Адріан вирц упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відоь юристу Юліану. Складений Юліаном едикт був схвалений сеі консультом і дістав назву «вічного едикту». Він став обов'язкові всіх наступних магістратів.

За часів принципату знову зростає значення сенатус-консультів| в період пізньої Республіки втратили правову силу і авторитет. І* ратор Адріан повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-конс ти знову набули сили закону, їх роль як джерела права зростає, бо І складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.

Поступово зміцнюється і поширюється самостійна законе влада імператорів. У II столітті н.е. римські юристи обґруш положення, згідно з яким римський народ передає свою законе владу імператорам. На цей час імператорські закони — коне стають найважливішим джерелом римського права. Так, Ульпіан| III ст.) говорив: «Що бажано принцепсу, має силу закону». КонСІ туції на цей час поділялися на чотири види: 1) едикти — загай

Розділ II

порядження імператора для всього населення Імперії, які оголо-

валися публічно; 2) рескрипти — письмові відповіді імператора

юридичні запити і скарги приватних осіб або магістратів; 3) дек-

^ги — судові рішення, винесені імператором; 4) мандати — інструк-

\\ правителям провінцій, посадовим особам. У подальшому усі роз-

опядження імператорів стали називатися законами.

Дуже важливим і своєрідним джерелом римського права в класичний період стає діяльність юристів.

Серйозну роль у судовій практиці Риму відігравали юристи республіканського періоду. Вони давали юридичні консультації, складали і редагували різноманітні юридичні акти, брали участь у судових процесах. Під час розгляду судових справ юристи інтерпретували правові норми в дусі їх відповідності вимогам справедливості і часто навіть змінювали стару норму. Оформляли вони це у вигляді письмового звернення до судів або протоколу. Найбільш відомими з юристів Риму були Катон старший, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій. Двох останніх вважають навіть засновниками римської юридичної науки.

Ще більшого значення набувають юристи за часів принципату. Розвивається викладацька діяльність юристів, виникають школи права. Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції — праці, які систематично викладали основи римського права з навчальною метою. Найбільш відомі, наприклад, Інституції Гая (II ст. н.е.), що складалися з чотирьох книг. .

Надалі імператор Август дозволив лише найвідомішим юристам давати відповіді, які мали офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді-консультації, скріплюючи їх своєю печаткою. Така система була схвалена імператором Адріаном, який підтвердив цей порядок, відповідно до якого тільки погляди певних юристів мали правову, тобто обов'язкову силу.

У посткласичний період за часів домінату основні інститути РИМСЬКОГО права зберігаються у своєму колишньому вигляді. Найбільші зміни відбуваються в джерелах права, серед яких особливої сили наоирає законодавство імператорів. Діяльність юристів було обмеже-Но- В 426 році законами Феодосія II та Валентіана II була визнана Юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, ульпіана, Модестина і Гая.

Велика кількість і невпорядкованість правових джерел викликала °требу в їх систематизації. Перші спроби систематизації імператорського законодавства були зроблені окремими юристами. В 295

62

63

Частина перша

Історія держави і права Стародавнього світу

році з'явився перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на < його укладача. Кодекс отримав офіційне визнання. Слідом за ним І видано Кодекс Гермогеніана, який містив сто двадцять імператор ких конституцій. У 438 році було здійснено першу офіційну код кацію імператорських конституцій — було розроблено Кодекс • досія, який складався з шістнадцяти книг, поділених на титули. ВІ були зібрані розпорядження римських імператорів, починаючи ї| чатку IV століття. Всеосяжна систематизація і кодифікація риме го права була проведена вже в 528-534 роках, тобто після п'а, Західної Римської імперії, у Візантії.

За вказівкою візантійського імператора Юстиніана для код кації всього римського права було створено в 530 році спеціа комісію в складі 17 чоловік під керівництвом видатного римсь юриста Трибоніана. Внаслідок її роботи з'явилося декілька зб| римського права, які пізніше стали єдиним Зведенням законів.

Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:

1) Дигести, або Пандекти, — своєрідна кодифікація праць ви них римських юристів;, яка була видана в 533 році. Вони є найва вішою частиною кодифікації. У Дигестах зібрано уривки майже з І ри тисячі творів 39 найвідоміших римських юристів. Ці фраг розташовано в систематичному порядку і розміщено в п'ятдесяти! гах, кожна з яких ділиться на титули з особливою назвою, що озій певний юридичний інститут. Дигести стали найбільш відомою і: ною частиною Збірника законів імператора Юстиніана;

2) Інституції — елементарний підручник римського цивіль права для юридичних шкіл. Він поділявся на чотири книги за: ком Інституцій Гая. Інституції набули юридичної сили в 533; них можна було посилатися суддям в процесі вирішення справ;

3) Кодекс Юстиніана (перше видання 529 року, друге — 534 ] Він становив зібрання імператорських конституцій, починаючи: ратора Адріана; складався з дванадцяти книг, з яких І і ІХ-ХІІІ були присвячені різним питанням римського публічного пра II-VIII — приватному праву.

Кодифікаційні роботи були завершені. Щоправда, Юстиніан| намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши йс самостійну частину, яка б називалася «Новели». Але це було: но вже після смерті Юстиніана. Значно пізніше збірки новел пс включатися в кодифікацію Юстиніана як самостійна четверта її' тина.

Розділ II

_——-—— __

Таким чином, кодифікація Юстиніана, яка з ХП століття дістає азву Зводу цивільного права (Согриз ]игіз СІУІІІЗ), стає найголовні-Н им"джерелом римського права. Вона є підсумком усієї його попередньої історії.

І

Римське право найдавнішого періоду. Панівною правовою системою в цей період було квіритське, або цивільне право, тобто право пов'язане з римським громадянином. Воно застосовувалося тільки до римських громадян як їх особливий привілей.

Повноправним римським громадянином з повною правоздатністю і дієздатністю могла бути лише вільна людина, яка належала до римської общини — римського народу, і була главою сім'ї — домовладикою.

Історично склалося так, що першою і основною формою власності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка розглядалась як право на повне і виняткове панування (користування, володіння і розпорядження) особи над речами.

Вже Закони XII таблиць приділяють значну увагу праву приватної власності, об'єктами якої були хатнє майно, худоба, будинки, присадибні ділянки, раби і т.д. Але розпорядження такою власністю мало свої особливості.

Усі речі, які не були вилучені з цивільного обороту (наприклад, громадська земля), розподілялися на дві категорії: речі, відчуження яких відбувалося шляхом манципації, і речі, які не потребували ман-ципації. Якщо останні продавалися шляхом їх простої передачі, без дотримання будь-яких формальностей, то перша категорія речей, до якої належали раби, робоча худоба, землі та будівлі, сільські сервітути, потребувала для цього специфічного і досить складного обряду манципації. Під час продажу таких речей мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх римських громадян, і шостий, який тримав ваги. Покупець брав шматок міді і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що ця річ по праву квіритів належить мені і повинна вважатися купленою мною за цей метал на цих вагах». Потім він ударяв шматком міді по вагах і передавав мідь продавцю. Це і було ствердженням переходу права власності на річ від однієї особи до іншої.

Все це свідчилсгпро те, що манциповані речі пізніше від інших Дістали статус приватної власності і за їх розподілом деякий час все 1116 зберігався колективний контроль, передусім з боку сусідів.

Квіритському праву був відомий ще один спосіб переходу права власності. Це був фіктивний судовий спір, що відбувався в присут-

64

65

Частина перша

Історія держави і права Стародавнього світу

ності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належі йому. Продавець не заперечував, і претор присуджував річ покуг.. Встановлене таким способом право власності називали квіритсь» власністю, оскільки воно базувалось на Законах XII таблиць.

Можна було набути річ у власність і на підставі тривалого діння нею. Для рухомого майна Закони XII таблиць визначали сі набувної давності в один рік, для нерухомого — у два роки.

Особливим видом речевого права були сервітути — обме законом право користування чужими речами, право проходити ч« сусідню ділянку, право проводу худоби і т.ін.

У першому періоді історії римського права були відомі два І_„ зобов'язань: зобов'язання із договорів і зобов'язання із деліктів.д

За римським правом договори носили назву контрактів. Найс шим контрактом був нексум—договір позики. Він укладався з с) І дотриманням обряду манципації в присутності п'яти свідків — пов правних римських громадян, і вагаря. Якщо боржник не повертав І визначений строк, йому давали тридцять пільгових днів. Коли ми| і цей строк, кредитор мав право «накласти руку на боржника» — за6| ти боржника до себе і тримати його ув'язненим протягом шістдесяти дЦ Кредитор міг накласти на боржника колодки або кайдани вагою не МІ ше, «а коли захоче, то й більше ніж 15 фунтів». Протягом того часу* КСІ боржник залишався в ув'язненні, його «три рази підряд» у базарні | приводили до претора на коміції, де оголошувалася сума його борг третій базарний день боржника продавали в рабство за кордони Риму || навіть страчували. Коли кредиторів було декілька, Закони XII таблиць) воляли розрубати боржника на шматки і взяти собі його частини.

Водночас Закони XII таблиць намагались обмежити свавілля І диторів, а тому постановляли, щоб ніхто не брав більше одного сотка на місяць, тоді як до цього брали «як заманеться багатим».!

І лише закон Петелія 326 року до н.е. заборонив продавати І жників у рабство або вбивати.. Відповідальність за борги було пе| несено з особи боржника на його майно.

Дуже давнім був і такий контракт, як стипуляція. Характер: го договору мав свій вияв у проголошенні у присутності свідків І весних формул у вигляді урочистого запитання кредитора і таї відповіді боржника. У такий спосіб можна було надати юридї сили угодам різноманітного характеру.

За Законами XII таблиць зобов'язання виникали також з делії (правопорушень). За квіритським правом до таких деліктів нале

Розділ II

адіжки, пошкодження чужого майна, покалічення. Якщо злочи-еШ> був схоплений на місці крадіжки, то його віддавали в розпо-

дження потерпілого. Коли злодій чинив опір, його можна було бити, скликавши сусідів. Якщо злодія впіймали не зразу, його тілес-но карали або він мусив сплатити потерпілому подвійну вартість вкраденого. У разі тілесних пошкоджень діяв принцип таліону. Якшо пошкодження були тяжкими, винного зобов'язували сплатити штраф: триста асів, коли потерпілий був вільною людиною, і сто п'ятдесят асів — за раба.

Були передбачені в Законах XII таблиць і окремі випадки пошкодження або знищення чужих речей. Винного зобов'язували відшкодувати вартість пошкодженого майна, повернути збитки у подвійному розмірі, а інколи сікли і навіть страчували. Так, у випадку злісного вирубування чужих дерев винному належало заплатити двадцять п'ять асів за кожне дерево. Були відомі і публічні делікти, тобто злочини, які каралися від імені римського народу.

У Римі панувала господарсько-відособлена сім'я на чолі з домо-владикою. Його влада над усіма членами сім'ї була абсолютною. До складу римської сім'ї входили не тільки родичі, її членами були діти, поки вони знаходилися під владою батька, жінка, невістки, онуки, усиновлені особи та інші. Усі вони називалися агнатами. Зв'язки між членами сім'ї встановлювались не стільки по лінії кровної спорідненості, скільки по лінії «юридичної спорідненості». Всі інші кровні родичі домовладики та членів його сім'ї називалися когнатами. Форми шлюбу були різні, але найбільш поширеним був шлюб «з владою чоловіка». Існувала сильна батьківська влада: батько міг як завгодно покарати своїх дітей, продати їх у рабство.

Найдавнішою формою судового процесу в Римі був легісакційт ний. Для нього був характерним поділ на дві стадії судочинства: «ін юре» та «ін юдиціо». На першій стадії справа розглядалась у прето-Ра, який встановлював правомірність позову. Позивач повинен був викликати відповідача до претора, а якщо відповідач не з'являвся, мав право «накласти на нього руку» і привести його силоміць. Перед претором сторони в урочистих формулах висловлювали свої пре-Тензії. Було п'ять форм легісакційного процесу. Серед них була і така, Де сторони вносили грошову заставу. Сторона, що програвала спра-ВУ> втрачала свою заставу, і вона переходила до казни.

Коли сторони не доходили згоди, процес вступав у другу стадію.

Ретор призначав суддю, який- і розглядав справу. Такий суддя зна-

66

67

Частина перша

Історія держави і права Стародавнього світу

йомився з доказами, заслуховував виступи сторін або їх захист свідків, після чого і виносив остаточне рішення.

Римське право класичного і посткласичного періодів. УІ

сичний період глибоку і тонку розробку отримало римське прив право. Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної • ніки, мало великий вплив на наступну історію права.

Центральне місце в римському приватному праві займало і вове регулювання речених відносин. З практичною метою риме юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ] чей на макциповані та неманциповані, на рухомі та нерухомі, на І лучені з цивільного обігу і невилучені, ка подільні та неподільні і',

Нові, більш складні умови життя, розширення території Рип кої держави викликали появу нових видів права власності. Квірк власність, яка була пов'язана з римським громадянством, мала І то незручностей, і тому в межах преторського права було розр но конструкцію так званої преторської або бонітарної власності., захисту прав бонітарного власника претори використовували Гне тут давності набуття.

З розширенням кордонів Римської держави і зростанням чисіе ності іноземців отримали визнання і правовий захист провіні власність (для римських громадян) і власність перегринів. Прой цінна власність мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме завойованих територій (провінцій). Вважалося, що такі землі на жать усій римській общині, а громадяни одержували такі землІ| правах володіння за орендну плату. Тепер ця форма володіння І самостійним видом права власності. В результаті діяльності пре були створені судові формули спеціально для захисту права власне перегринів. Таким чином, з'явився новий інститут права власності! власність перегринів.

Римські юристи розкрили юридичний зміст права власності, і релічивши основні повноваження власника: право володіння, пр користування, право розпорядження, право на плоди або приб> які приносить річ, право витребування майна від третіх осіб. Щ: власності розглядалось як найбільш повне панування особи над ] чами, як абсолютне та необмежене право.

В період домінату основним засобом переходу права власної стає так звана традиція. Тут право власності набувалося в силу са фактичної передачі речі. Дальший розвиток отримує набузна давніс

68

Розділ II

Т к після десяти років добросовісного і безперервного володіння це яво визнавалося тепер навіть за перегрівами. Розвивається і такий д речевого права, як право на чужі речі і земельний сервітут (право пасти худобу на чужому вигоні і т.д.). З'явився емфітевзис — довгострокова оренда необроблених ділянок'вемлі, виник ще один вид права на чужу річ — суперфіцій, тобто довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування будівлею, зведеною на чужій землі Багато нового з'явилось і в заставному праві. Великого поширення наприклад, у цей період набула іпотека, коли заставлена річ залишалась у володінні боржника.

Право зобов'язань взагалі було найбільш розробленою частиною римського права в класичний період. Воно виступало як юридична форма майнового обігу і як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже, право зобов'язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа може вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.

Важливе значення мали розроблені римськими юристами загальні положення про договір, або контракт. Так, для укладення договору повинна бути обопільна згода сторін, добровільність угоди, відсутність обману або погрози. Договори розглядалися як непорушні і повинні були суворо дотримуватись.

Усі договори за класифікацією римських юристів розподілялися на чотири групи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для такого поділу служила різниця в умовах і формі укладення угоди.

Договори, юридична сила яких виникала внаслідок виголошення певної словесної формули, називалися вербальними контрактами. Сюди, наприклад, належала стипуляція. Договори, укладення яких вимагало обов'язкової письмової форми, називалися літеральними. Договори, юридична сила яких ґрунтувалася на фактичній Передачі речі, що була предметом угоди, називалися реальними. аме з цього моменту, а не після досягнення угоди, реальний контракт вважався дійсним. І, нарешті, договори, де юридичні наслідки аставали з моменту досягнення і оформлення угоди, називалися консенсуальними.

Найбільш розробленими і найменш формальними були консен-Уальні договори. До групи консенсуальних контрактів належали такі г°вори: купівлі-продажу, наймання, товариства, доручення.

69

Частина перша

Історія держави і права Стародавнього світу

Держава і право античного світу

л

Розділ II

Подальшого розвитку в класичний період набули і зобов'язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з'являлися нові види тіриватних деліктів: обман, погроза тощо.

Для шлюбно-сімейного права характерною рисою був розклад патріархальної сім'ї. Шлюб з владою чоловіка з II століття н.е. практично вже не зустрічався. Стає поширеною нова форма шлюбу — шлюб без влади чоловіка. Жінка при такому шлюбі не поривала зв'язків зі своєю колишньою родиною, зберігала майнову самостійність. Великого поширення згодом набули позашлюбні стосунки.

Розклад патріархальної сім'ї знайшов свій вияв і в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, посилилася майнова самостійність підвладних членів сім'ї. Зміни відбувались і в праві спадкування. Значно ширшим стало коло спадкоємців за законом, передусім за рахунок кровних родичів — когнатів. Вводиться в практику поняття обов'язкових законних спадкоємців — дітей, батьків, подружжя, які, незважаючи навіть на існування заповіту, мали нраво на певну частку майна померлого.

У період імперії значною мірою зберігалося і діяло республіканське законодавство про злочини і покарання, яке доповнювалося численними імператорськими конституціями.

Якщо в період Республіки злочинними вважалися тільки навмисні дії, то в імператорських конституціях була встановлена відпові-. дальність і за злочини, вчинені з необережності. Раніше посягання на злочин не відрізнялося від скоєння злочину і каралися вони однаково. В період імперії юристи почали розрізняти приготування до злочину від скоєного злочину. З'явилося в цей час і поняття осудності.

Характерною тенденцією в розвитку права було те, що низка приватних деліктів поступово стає кримінальними злочинами (крадіжка зі зломом, крадіж на великих шляхах і т.д.). З'являються і нові злочини: змова проти імператора, замах на життя імператора, підробка державних документів, підбурювання рабів до бунту, привласнення державного майна, образа релігії, церкви, священиків, несплата податків і т.ін. Зростає кількість військових злочинів: зрада в бою, дезертирство, самовільне ведення війни, підбурювання війська до бунту. Значно зріс перелік злочинів проти власності, проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи: убивство, а також виготовлення і носіння приватними особами знарядь для вбивства, в тому числі отрути, побиття когось за допомогою залучених з цією метою осіб, вигнання з

власного дому, самовільний вступ кредитора у володіння майном боржника, викрадення вільних людей, а також заманювання і переховування чужих рабів і т.д.

В імператорському Римі зростає також перелік покарань. З часів домінату метою покарань стає залякуваная. При імператорах поновлюється смертна кара в різних видах: повішення, спалення, розп'яття на хресті та ін. Винних кидали на поталу диким звірам, направляли на каторжні роботи в державних рудниках, таврували розпеченим залізом. Застосовувався і такий вид покарань, як заслання, Зустрічалися тілесні покарання, відома була і конфіскація майна.

Характерною рисою імператорського періоду є становий принцип кримінальної відповідальності. Так, представники вищих станів — сенатори, вершники — звільнялися від примусових робіт, тілесних покарань, смертна кара застосовувалась до них лише в чотирьох випадках, тоді як до представників нижчих станів — у тридцять одному випадку.

Відбулися за часів імперії суттєві зміни і в судочинстві. Легісак-ційний процес змінюється формулярним. У цьому процесі значно зростає роль претора, який на стадії «ін юре» надавав претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Він складав письмову юридичну формулу, в якій викладав суть справи і передавав її судді, якого призначав для конкретного розгляду справи. Формулярний процес передбачав залучення юристів для допомоги сторонам у викладі їх позицій, забезпечення доказами. Цим він сприяв розвиткові римської юриспруденції.

За часів домінату реформою Діоклетіана було введено третю форму процесу — екстраординарну. Тут зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії. Магістрат тепер веде справу з початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції, повністю втрачається принцип змагальності. Процес стає таємним, закритим. Засідання відбувалося за закритими дверима. Сторони вносили судове мито на покриття судових витрат. Увесь хід процесу знаходив відображення в судових протоколах. Вирішальне значення серед доказів мало признання підсудного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами.

У період імперії були створені спеціальні станові суди, які розглядали справи сенаторів, військових, духовенства.

70

ч

астина друга

72

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Оагибель Західної Римської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду — Середньовіччя. На зміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного жи гтя і організації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був нов 'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлювала характер суспільства.

Незважаючи на значну різноманітність конкретних ; форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах, можна, проте, виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму, які були відомі історії. ;' Пертий з них притаманний тим народам, у яких ви-: никнення феодального суспільства і феодальної держави відбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою. І хоч тут з'являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючись місцем феодальним відносинам, що активно формувалися в цей час. Саме на такий шлях вступила у своєму розвиткові більшість народів Європи, в тому числі північно-германські і слов'янські племена. Таким же був розвиток Японії та арабських племен.

Другий шлях був характерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вже існуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюцію рабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальної державності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад, був розвиток

Феодальна держава і прако ____« країнах Європії_____

л

Розділ І

багатьох азіатських країн — Китаю, Індії тощо. Подібний шлях був властивий і для Візантії.

Зрозуміло, що різні шляхи* переходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальної стратифікації і специфіку правового становища окремих груп населення феодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх без винятку феодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктами права приватної або державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язку з системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого ними продукту представникам панівної верхівки.

Соціальна і правова структура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю. Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїм правовим статусом.

Значного розвитку становий устрій набув у феодальному суспільстві в країнах Європи. У феодальних державах Сходу станові відмінності нерідко виникали з історично усталених кастових, племінних, національних поділів, які дістали правове закріплення, а також із релігійної належності людей, їх місця у державному апараті і т.д.

З урахуванням цих особливостей процесу становлення феодалізму увесь матеріал з історії феодальної держа-. ви і права в епоху Середньовіччя слід розподіляти на дві частини: феодальна держава і право в країнах Європи і феодальна держава і право в країнах Азії та Африки.

Розділ І

ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО В КРАЇНАХ ЄВРОПИ