§ 3. Трудове і соціальне законодавство

1 рудове право як окрема самостійна галузь оформлюється під прямим впливом організованого робітничого руху лише в XX столітті.

Боротьба робітничого класу за легальне існування професійних спілок завершилася перемогою відразу після Першої світової війни. Так, Веймарська конституція 1919 року в Німеччині проголошувала право робітників і службовців об'єднуватися «з метою збереження і поліпшення умов праці і господарства». У Франції того ж року було визнане право профспілок укладати колективні договори. У 1936 році уряд Народного фронту зробив колективні договори профспілок складовою частиною урядової політики. Право робітничого класу на утворення професійних спілок, на укладення колективних договорів отримало закріплення в Конституції Франції 1946 року.

Тривалу боротьбу за визнання прав професійних спілок вів робітничий клас Сполучених Штатів. І тільки закон Вагнера 1935 року легалізував профспілки. Після Другої світової війни конституції Японії та Італії також закріпили право на утворення профспілок.

Запекла боротьба точилася навколо права робітників на страйк, яке нерешті отримало законодавче визнання. Одночасно уряди буржуазних країн намагаються всіляко нейтралізувати страйковий рух, вводячи різного роду обмеження. В Англії в 1927 році уряд консерваторів провів через парламент Акт про трудові конфлікти і тред-юніони, який забороняв політичні страйки, а також страйки солідарності, забороняв робітничі пікети. Наступ на страйки посилився після Другої світової війни. Французький закон 1947 року «Про захист Республіки» (Закон Шумана) вважав організацію страйків, боротьбу з штрейкбрехерами кримінальними злочинами. В Італії рішенням Конституційного суду визнаються законними тільки економічні страйки, в Німеччині дозволено проведення лише «легальних» страйків. Прийнятий у США в 1947 році Закон Тафта-Хартлі («Про регулювання трудових відносин») істотно обмежив право робітників на страйки: заборонялися політичні страйки і страйки державних службовців, страйки солідарності. Профспілки були зобов'язані попереджати адміністрацію про страйк, який готується.

Наполеглива боротьба велася і за восьмигодинний робочий день. У Німеччині закон про введення восьмигодинного робочого дня був прийнятий у 1918 році, у Франції — у 1919 році. Услід за цим зако-

398

Основні члііни V праві \ бурзісуазних країн________\_

Розділ III

нодавство Народного фронту встановлює сорокагодинний робочий тиждень і оплачену відпустку.

Після Другої світової війни законодавство про восьмигодинний робочий день було поновлене в Німеччині та Італії, введене в Японії. Професійні спілки в ряді країн домоглися скорочення робочого тижня до сорока — сорока двох годин і встановлення мінімального рівня заробітної платні. Але країн, де встановлений мінімум заробітної платні, поки ще небагато — це Англія, Франція, США і деякі інші.

У XX столітті в більшості економічно розвинутих країн трудящі домоглися прийняття законів про соціальне страхування.

У 1935 році конгрес США прийняв закон, що встановлював пенсії за втратою годувальника. Принцип був таким: кошти, які надходили на потреби соціального страхування, утворювалися за рахунок самих працюючих. Подібний закон в Англії був прийнятий 1946 року. Більш прогресивним було французьке законодавство про соціальне страхування 1945-1946 років. Воно надавало право на пенсію кустарям, ремісникам тощо, передбачало пенсії за віком, за інвалідністю, у зв'язку з втратою годувальника, матеріальне забезпечення в разі хвороби або втрати працездатності. Такі категорії,трудящих, як шахтарі, мали додаткові пільги.