§ 5. Феодальне право в країнах Європи

держава і право вкраїнах Європи

\ \

Розділ І

Фе

'еодальне працо франків, Франції, Ангяй»| меччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою І ло усю своєрідність феодального суспільства в окремих єврощ ких країнах, а разом з тим і загальні закономірності, притаманні] витку феодального права взагалі.

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис» дального права, що відрізняють його як від рабовласницького»! і від буржуазного права. Для феодального права європейських і вони будуть такими:

а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;

б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце посідає Іюна у феодальній ієрархії;

в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з ленного права, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права і т.д.

г) феодальному праву був притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;

ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це було зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду по-винностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;

д) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;

е) своєрідністю правового розвитку Західної Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання торгового обороту, було поновлене і почало застосовуватися в Італії, Німеччині та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.

Джерела феодального права не залишалися незмінними протягом усього феодального періоду.

В умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право- Звичаї мали племінний характер, і кожний одноплемінник підпадав *Д Дію звичаїв свого племені незалежно від того, де він знаходився.

У ^-ІХ століттях на території Франкської держави звичаєве пра-почало фіксуватися в різного роду збірниках, відбувається запис зви-1В племен у вигляді так званих «варварських Правд». У франків існу-

110

111

Частина друга

Історія держави і права ____ Середніх віків

держава і право н країнах Європи _

Розділ'1

вало кілька таких правд, бо кожне племінне утворення нама провести свій запис права. Такими були Салічна Правда, Рип • Правда, Бургундська Правда, Аллеманська Правда та інші. У 8( Карл Великий наказав скласти правди всіх племен, які входили доі ду його імперії і на той час ще не мали записів своїх звичаїв: нормами звичаєвого права варварські правди запроваджували норми права, викликані формуванням феодальних відносин.

Найвідомішою серед варварських правд стала Салічна укладена в правління короля Хлодвіга в кінці V — на початку' ліття. її популярність пояснюється насамперед тим, що салічні^ морські) франки жили на Півночі Європи, далеко від Риму, і • вовий збірник майже не зазнав впливу римського права. За своїм! том — це була збірка дійсно франкського права.

Для франків був характерним національний принцип дії| Тому салічний франк, що учинив злочин не території іншого І (саксів, бургундців тощо), повинен був судитися тільки на норм Салічної Правди.

Подібні збірки правових'звичаєв (кутюмів) діяли у Франі значною була роль кутюмів в окремих регіонах Північної' в Нормандії, Бретані. В XIII столітті з'являється збірник зві права — Великий кутюм Нормандії, а слідом за ним приватні за| звичаєвого права — Кутюми Бовезі (1283 р.) та Стародавній І Бретані (1330 р.). .

В Німеччині в Х-ХІУ століттях також переважало звичае во. З'являються і записи судових звичаїв —- Саксонське : Швабське зерцало (XIII ст.).

В Англії до нормандського завоювання основним Дї були записи звичаєвого права: Правда Іне (VII ст.), Правда реда (IX ст.). Вони були аналогічними до записів французі німецького звичаєвого права.

Проте були й інші джерела ранньофеодального права —• і лівські накази і розпорядження, такі як капітулярії франкськії ролів, імунітетні грамоти та ін.

Ще важливішу роль почали відігравати акти королів — орї си, едикти, декларації — з переходом до станово-представї монархії. У Франції джерелом права стають рішення гене штатів, у Німеччині — постанови рейхстагу. В Англії з кінця! століття з'являється особливий вид законів — статути, як зивати акти парламенту, затверджені королем.

Таким же був процес становлення та розвитку феодального права в країнах Центральної та Східної Європи.

В Болгарії, Польщі, Сербії та Чехії основним джерелом права потягом тривалого часу залишався звичай. Правові звичаї були по-ладені і в основу перших записів слов'янського права. Певний вплив розвиток феодального права Болгарії та Сербії зробило право, сусідньої Візантії.

Найвідомішим пам'ятником феодального права в Болгарії є «Закон судний людям», складений 865 року. Поряд з ним у Болгарії діяли церковні збірники права, жалувані грамоти (хрисовули) болгарських царів, а також окремі збірки візантійського права. Джерелом польського феодального права була Польська Правда XIII століття, або, як її ще називали, «Ельблонська книга». Серед офіційних кодифікацій привертають увагу Статути Казимира Великого, що були видані 1347 року. Найбільш раннім записїш звичаєвого права Чехії був Статут князя Кон-рада (ХІ1-ХІІІ ст.). На початку XIV століття була складена Рожмберзька (Розенберзька) книга — приватний запис діючого чеського права.

Наступна стадія в розвитку феодального суспільства знайшла своє відображення в сербському «Законнику благовірного царя Сте-фана» 1349 року. Такий же характер мали приватні пам'ятники земського права феодальної Чехії—«Ряд земського права» (XIV ст.) і «Виклад чеського земського права» пана Ондрія із Дуби (ХІУ-ХУ ст.).

За .часів абсолютної монархії основним джерелом права стають акти королів, які вже не потребують затвердження з боку станово-представницьких органів. В Англії та Франції подібні королівські акти отримали найменування ордонансів. На цей же час припадає і поява систематизованих збірників законів. Так, у Франції 1587 року був виданий Кодекс Генріха Третього. В ХІІІ-ХУШ століттях була опублікована серія королівських законів, так званих великих ордонансів, які по суті провели кодифікацію норм у галузі кримінального права і процеса, торговельного і морського права і т.д.

Серед німецьких кодифікацій заслуговує на увагу «Кароліна», названа так на ім'я імператора Карла V і видана 1532 року. Цей звід !Фимінально-процесуального права призначався для всієї величезної 33 своїм складом імперії, але не був обов'язковим для курфюрстів, 81(1 зберігали свої «споконвічні і справедливі звичаї».

З XVII століття в окремих німецьких державах проводяться свої КоДифікації. В середині XVIII століття видаються Кримінальне уло-*ення І цивільний кодекс в Баварії, 1708 року — кримінальне уло-

112

113

Частина друга

Історія держави і права ____Середніх віків

Розділ І

ження ерцгерцогині Марії-Терезії — Терезіана в Австрії. Добре і мим було і Прусське земське уложення 1784 року.

Нормандське завоювання 1066 року стало рубежем у праве розвитку Англії. Політика Вільгельма Завойовника та його ємців сприяла консолідації правових звичаїв і традицій у ме ної правової системи, загальної для всієї країни, яка дістала: найменування «загального права».

Процес розвитку «загального права» в Англії тісно пов'яз політикою централізації нормандських королів. Важливу роль; му відіграла судова реформа Генріха II, внаслідок якої кор влада встановила контроль над правосуддям за допомогою них судців.

Королівські роз'їздні судді, розглядаючи справи, керува основному місцевими звичаями, про які вони дізнавалися від І них, а також практикою місцевих судів. Одночасно судді вк загальні норми і принципи розгляду судових спорів. Повер до Вестмінстера — резиденції вищих судів Англії, вони від кращі з їх точки зору звичаї. Саме так створювалося «загалі во», яке було неписаним і єдиним для всієї Англії.

Норми «загального права» фіксувалися шляхом записів мс них звітів про судові рішення в збірниках судових протоколи званих «Свитках позовів». З кінця XIII століття складалися се тів, або щорічники, які були для них загальною вказівкою.

З появою щорічників з'являється звичай цитувати аналоги дові рішення для підсилення позиції сторін авторитетом судової! тики. Так рішення Вестмінстерських судів зробилися джерелся|| ва. Вони стали розглядатися як право країни, і на них можна ( сплатися в суді на підтвердження того, що така норма справді Певну роль у виробленні «загального права» Англії відіграли І кі накази, які видавалися позивачу за плату. У кожній справі в* ся окремий наказ, де містилося розпорядження шерифу вш» відповідача з тим, щоб задовольнити позивача. В разі невикої вимог шерифа справа розглядалася в суді. Найбільш розповск ми формами позовів, коли видавався наказ, були справи про в» вання землі, про відшкодування збитків, про повернення боргу. *

Обов'язок судів розглядати справи в судових рамках наказів І чинив формалізм «загального права». Досить скоро склалася фін система наказів. Утворення нових форм позовів дозволялося тії ролівським суддям. Уся ця повільна процедура, яка дорого кой

позрахована на осіб, що мешкали в Лондоні або неподалік нього, а му невдовзі перестала відповідати новим умовам. Тому ще в XIV сто-. • почалося формування нової системи правових норм — «права спра-пливості», більш пристосованої до потреб торгового обороту, що роз-«вався. Позивача, який не знаходив захисту своїх прав у судах «загального права», посилали «за милістю і справедливістю» до короля. Монарх дуже скоро перестав розглядати такі справи особисто і передав їх на розгляд лорду-канцлеру як «провіднику королівської совісті».

Поступово суд лорда-канцлера набирає все більшого значення і впливу, оскільки його діяльність не була обмежена правилами процедури. Формально лорд-канцлер не був зв'язаний діючим правом. Він застосовував норми «загального», римського права, виходячи із «розуміння справедливості». Завдяки цьому тут отримували захист такі інститути, як іпотека, довірча власність і т.д.

Через тещо «загальне право» Англії фіксувалося в протоколах Вестмінстерських судів, стало можливим, а далі і необхідним обґрунтовувати рішення, яке приймав суд, посиланням на попереднє рішення. За часів абсолютизму (ХУ-ХУІ ст.) поступово отримує визнання практика, відповідно до якої загальний принцип дії і застосування права, установлений і підтверджений одним із вищих судів у 'якійсь конкретній справі, набирав значення прецеденту. Тому кожна аналогічна справа, хоч би де вона розглядалася, повинна була спиратися, якщо мав місце збіг фактичних обставин, на .прецедент, створений аналогічним випадком. Поза судовою практикою не було і права.

Характерно, що поступово і рішення лорда-канцлера отримують значення прецедента, але тільки для «судів справедливості».

Серед джерел англійського феодального права особливе місце належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії. Ще наприкінці XII століття вийшла праця верховного судді Гленвіля «Про закони і звичаї Англії» — перший значний коментар до загального Права. Цьому трактату була надана сила джерела права. В середині XIII століття з'явився трактат Г. Брактона «Про закони і звичаї» Англії, в ™ столітті — робота Літтльтона «Про поземельні держання».

Своєрідна правова система, що виросла безпосередньо з римсь-^го права, склалася у Візантії. Пряма спадкоємиця римського і візан-ї'иського права, вона знайшла своє відображення у використанні ператорського законодавства як основного джерела права.

Найвидатнішим візантійським творінням у галузі права став Звід конів імператора Юстиніана 529-534 років. До його складу входи-

114

115

Частина друга

Історія держави І права" ___Середніх віків

Розділ І

ли три основні частини: Дигести, Інституції і Зібрання імпє ких постанов — Кодекс Юстиніапа. В XII столітті кодифікація і назву Согрш» ]игІ5 СІУІІІЗ і на довгі часи визначила основні на розвитку візантійського права.

На шляху застосування в судовій практиці Зводу законів ] ніана виникали серйозні труднощі. Через те 726 року була; Еклога (вибрані закони). Доповненням до Еклоги були Зен кий, Військовий, Морський закони, що заповнювали суттєві І лини. ВIX столітті з'явилася нова переробка Зводу законів ] ана — Прохірон, невдовзі — ще одна переробка з питань ; Епанагога (перероблене повторення). Але всі ці короткі зводаЦ довольняли потреб судової практики. І тоді за часів правлік ратора Лева VI Мудрого були завершені великі кодифікації ти з нової переробки всього законодавства Юстиніана — Ва (Базиліки), тобто царські закони.

Існували у Візантії і приватні юридичні компіляції, се особливо вирізнялося «Керівництво до законів», або «Шес жя», Константина Арменопула (1345 р.).

Своє особливе право у феодальних країнах Європи було ] лене церквою. Називалося воно канонічним, бо його основн}ї| називалися канонами. Це була сукупність релігійних правових на регулювали відносини всередині церкви, а також між церквою і < юши особами. Джерелами церковного права були Святе письмо;! нови церковних соборів, булли, енцикліки, конституції, які ви ся папами. У Візантії на основі норм церковного права і імпе кого законодавства складалися правові збірники — Номоканон

Канонічне право вивчалося в університетах, створювалися^ трактати, присвячені церковному праву. Найвідоміший з Кодекс Граціана (XII ст.), який отримав пізніше статус офщіі| джерела. У 1234 році за вказівкою папи Григорія IX був офіційний збірник папських постанов (декреталій). У 1582| з'явився Звід канонічного права.

Велику роль відігравало протягом усього Середньовіччя і право. Воно було різновидом звичаєвого права.

Досить рано у великих містах Франції, Італії, Німеччини! ли складатися норми, які регулювали правові відносини в І месла і торгівлі всередині міської общини, а також між містові Ц нішнім світом. Норми міського права фіксувалися в Хартіях < йорів, міських статутах, статутах купецьких гільдій та рел

цехів

ЦЬОГО,

Застосовувалося це право в міських судових органах. Крім кожна купецька гільдія і кожен ремісничий цех мали свій

власний суд.

Дуже часто міста запозичали правові норми один в одного. В Німеччині, наприклад, зразком ставали міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів. Магдебурзьке право, зокрема, набуло поширення в Сілезії, Галичині, Польщі, а через неї і в Україні.

1 ' Нові економічні відносини, які прокладали собі шлях у феодальному суспільстві, вимагали нового правового регулювання. Ні старе феодальне право, ні королівське законодавство не могли задовольнити потреб товарного господарства. Це і стало передумовою рецепції (запозичення та засвоєння) римського права. Причому відбувалося не механічне відтворення норм римського права, а його обробка і доповнення.

Центрами відродження римського права стали міста-республіки Північної Італії. Римське право починають вивчати в університетах Равени, Болоньї. Створилася навіть особлива школа глосаторів — коментаторів римського права. Починається застосування римського права в судовій практиці. З XVI століття визнаним центром вивчення і застосування римського права стає Франція.

Право феодальної земельної власності не залишалось протягом феодального періоду незмінним.

. Історія Франкської держави розкриває сам процес виникнення феодальної земельної власності. Салічна Правда згадує приватну власність лише на присадибні ділянки селян. Щодо орної землі, то вона залишалася власністю общини і передавалася селянам у користування на певний строк. Отримавши свій земельний наділ, селя-нин-общинник обгороджував його тином, який знімав уже після збирання врожаю, після чого землею могла користуватися вся община. Право на земельний наділ переходило в спадщину тільки до синів померлого. Якщо в родині не було синів, землю отримували сУсіди. Такий порядок змінився тільки після едикту короля Хільпе-Рика (561-584 рр.), згідно з яким земля могла переходити в спадщину до синів, дочок, братів, сестер померлого, а не до сусідів, як 4е було раніше. Так розвивалася феодальна власність на землю у Ф°Рмі алоду — вільного держання, не обмеженого ніякими зобов'-язаннями або службою.

^ На праві алоду королі надавали землю своїм дружинникам та ЗДиженим. Як наслідок — танули земельні володіння короля і без-

116

117

Частина друга

Історія держави і права ____Середніх віків

перервне зростали земельні масиви феодальної знаті. Край та становищу поклала реформа Карла Мартелла, до якого 751 ров рейшла королівська корона держави Франків, Він конфіскував! своїх супротивників і відібрав частину церковних земель, післц| став роздавати земельні пожалування «новій знаті», але вже: правах алоду, а в .умовне тимчасове держання — бенефіцій (бла ня). Власник бенефіція отримував землю на умовах обов'язкової^ би, передусім військової, і на період служби. Таким чином, умовне держання, його власник не міг розпоряджатися отри землею — продавати, міняти і т.д. Не можна було без дозволу І передавати таку землю в спадщину.

Феодали, що визнали владу короля Мартелла, зберегли сі мельні володіння, але віднині теж були зобов'язані служити,: військову службу. Так з'явилася ще одна форма земельної власнвЦ феод, власник якого мав право продати, подарувати землю, ш її в спадщину, але був зобов'язаний нести військову службу.

Таким чином, на зміну вільному, не обтяженому обов'язв ду приходять чисто умовне, передане на строк служби деря бенефіцій і спадкова земельна власність з обов'язком служби •

В цілому для права феодальної земельної власності булві тиві такі риси:

1. Ієрархічна структура земельної власності. Система сюзЯ тету-васалітету приводила до того, що земля виступала як І двох і більше феодалів, які займали місця на різних щаблях І шкали. Практично це означало наявність як безпосереднього вл? ка, так і власника вищого, котрі були пов'язані між собою; ми відносинами.

Винятком з цього правила була Польща. Річ у тім, що І землеволодіння в Польщі було, як правило, алодіальним. Ма лежали шляхті на праві власності, вищого сюзерена тут не б) землі король не мав права відбирати, а також надавати нові псар вання. Таке право перейшло від короля до сойму. З часом отримала право власності не тільки на землю, але й на земні:

2. Становий характер земельної власності. Це було право; двох станів — дворянства і духівництва.

3. Обмеження в розпоряджанні феодальною земельною стю. Реалізувати право розпорядження земельною власністю на і тиці було надзвичайно важко. По-перше, слід було одержати, від сеньйора — вищого власника. По-друге, існувало право ]

Розділ І

икупу, відповідно до якого родичі феодала «протягом одного року Г° ого дня» мали право викупити відчужену землю. 1 ° 4 Особливий порядок спадкування у вигляді майорату. Спадкоє-ем феодальної земельної власності визнавався тільки старший син

феодала. .. V .. . . ...

Своєрідним було право феодальної земельної власності в Англії,

існували три основні її форми: перша — вільно відчужувані по-лувані землі, друга — заповідні землі, власники яких не могли відчужувати свої маєтки і передача яких за заповітом не дозволялася і третя — умовне довічне володіння, яке у разі смерті васала переходило не до його спадкоємців, а до сеньйора.

у XIV столітті в системі англійського «права справедливості» зароджується інститут довірчої власності. Власник нерухомості на певних умовах передавав її у володіння і управління іншій особі, яка повинна була сумлінно управляти цим майном в інтересах третьої особи. В 1535 і в 1601 роках були прийняті спеціальні статути, що регулювали інститут довірчої власності.

Праву зобов 'язань європейських держав Середньовіччя були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та позички і т.д. Саме такі угоди згадує, наприклад, Саксонське зерцало Німеччини. Однак, тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових зв'язків, а отже і зобов'язального права.

Феодальний характер права відбивався, наприклад, у такому договорі як купівля-продаж. Якщо в ранній період продаж нерухомості відбувався в урочистій формі, з дотриманням символічної процедури, то в подальшому вимагалася, як це було у Франції, обов'язкова письмова форма договору з наступним його утвердженням у нотаріуса. Але За сеньйором визнавалося право переважної купівлі землі, яку прода-вав васал. Існувало також право викупу землі родичами. Тому часто Договір дарування маскував справжній продаж землі.

Важливе місце у феодальному праві Франції посідав договір позики. Дуже часто лихварі позичали гроші під заклад землі або за пра-60 стягати ренту, практикувалась іпотека, коли закладена земля зали-Піалась у боржника, але з виплатою боржникам установленої ренти.

У феодальній Англії розрізнялися два види договорів: формальні,

**! Укладалися з дотриманням установленої процедури, і неформальні,

^° прості. «Загальне право» надавало захист тільки формальним до-

в°Рам, прості договори захищалися лише «правом справедливості».

118

119

Частина друга

Історія держави І праіа~ _ Середні* віків

Сімейне право розвивалося під сильним впливом церкви. ] і сім'я регулювалися в основному нормами канонічного пр століття існує твердження, що шлюб є особливим таїнством, а; ним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і пс них зв'язків. У Візантії розлучення визнавалося, але кількіс водів до цього була різко скорочена. Не допускався шлюб між! кими родичами. Шлюбний вік був досить низьким: для чоле чотирнадцять років, для жінки — дванадцять.

Особисті стосунки подружжя також визначалися кано правом: зверхність чоловіка, безумовне підкорення йому, спільне проживання і т.д. Однак майнові стосунки подру різними не тільки в окремих країнах, а навіть у різних регіс це було, наприклад, в північній та південній Франції. В ода падку діяв режим спільності майна подружжя, яким розпор чоловік, в іншому разі існував роздільний режим майна.

Як правило, жінка не могла розпоряджатися майном І лу чоловіка. Так, в Англії заміжня жінка не мала права само| укладати договори, складати заповіт тощо без згоди чоловіки да, в Німеччині в роздільному майні виділялися частки, які І валися і переходили в спадщину окремо. До них належали І особистого користування жінки, прикраси і т.ін.

У спадковому праві Англії та Франції найбільш хара інститутом був майорат — передача в спадщину земельної І старшому сину. В Німеччині за ленним правом земля пе спадщину тільки до одного з синів. За земським правом отримували в рівних частинах усі сини.

Середньовічне право вважало дійсним лише спадкування! коном. Але на півдні Франції був поширений заповіт. Замас формою заповіту часто ставало дарування. Визнавався заповії|| у Візантії, а за його відсутності встановлювалося сім розрядів^ коємців, до яких послідовно переходило майно померлого.

Злочинам і покаранням у праві середньовічних держав І ло особливе місце. При цьому поняття злочину і принципи пс ня не залишалися незмінними.

У державі франків злочин розглядався як образа, тобто І подіяна особі або майну іншого, а також як порушення «кор миру». Тому в Салічній Правді згадуються два основних види: проти власності і проти особи. І лише в капітуляріях франксІІ ролів з'являються і такі злочини, як зрада, підробка монети і т.Я

120

держава і право країнах Європи____

Розділ І

а

Серед злочинів проти власності можна виокремити крадіжку,

іж і знищення чужого майна. Особливого значення надавала Са-чяа Правда крадіжці, яка розрізнялася залежно від об'єкта власності , виня, кінь, корова тощо) або вартості викраденого (на суму від двох сорока динаріїв, «на суму більше сорока дйнаріїв»).

Покарання визначалося як відшкодування за заподіяну шкоду у вигляді композиції — штрафу, розмір якого залежав від вартості викраденого і коливався від трьох до шістдесяти трьох солідів (франксь-щх золотих монет, кожна з яких дорівнювала сорока римським срібним динаріям). Якщо крадіжку вчинив раб, то йому загрожувало покарання у вигляді ста двадцяти ударів батогом, або кастрації, або страти.

Детально регламентуються у варварських Правдах злочини проти особи: вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, образа. Всі вони каралися штрафом.

Грошове стягнення у вигляді вергельду (гроші за кров) передбачалося, наприклад, у разі убивства. Розмір вергельду не був однаковим, вік залежав від соціального становища вбитого. Так, життя вільного франка оцінювалось у 200 солідів, графа — в 600 солідів, віце-графа — в 300, єпископа — в 900 і, нарешті, людини, яка була на королівській службі і яку вбили під час походу, — в 1 800 солідів. За вбивство римлянина, що володів землею, слід було заплатити 1 00 солідів,

Феодальна ієрархія за Салічною Правдою

900

600

єпископ

300

граф,

І священик

[сацебарон, диякон,

римлянин -І вільний королівсь-І селянин кий співтра-

римияягажіи* ПЄЗНИК

Іримлянин-63 ?емлевлас-ник

100

35

римлянин,

І зобов'я-

™**ї!.. • -V .~|

пап '" заний «лацовий лУга, конюх

сплачува-ти податі

Розмір штрафів визначено у франкських золотих солідах

121

Частина друга

Історія держави і права7 ____Середніх віків

л

Розділ І

за вбивство римлянина, який сплачував податки, — 63, за вбивс рового слуги — 35 солідів. Таким чином, розмір вергельду, очне уявлення про феодальну ієрархію у франкському суспіг

Інакше визначався розмір вергельду в разі вбивства жінки.' вбивство жінки, здатної народжувати дітей, слід було винноь тити 600 солідів, за вбивство вагітної жінки — 700. Коли ж І жінка, яка вже не могла мати дітей, вергельд знижувався до 200 (Ц

Багато спільного з Салічною Правдою мала Польська Злочин тут також визначався як образа, а покарання —- як вц вання за заподіяну шкоду. Тому найбільш поширеним видом щ ня був штраф.

У Франції та Німеччині спочатку зберігалися принципи' ної Правди. Але вже в ХІІ-ХШ століттях злочин перестає; тися як приватна справа, а визначається тепер як порушеї тобто феодального правопорядку. З'являється жорстокість поі В Англії з XII століття вирізняються злочини проти королівсі ди і проти церкви, за які було встановлено дуже суворі пока

Злочини починають розглядатися як порушення Закону 1 а покарання — як рідплата. Так, перше місце серед злочинів] ському Законнику Стефана Душана надавалося ЗЛОЧИНЕ християнської віри та проти держави. За зраду було перед покарання не лише злочинця, а і його родичів.

Певні особливості були властиві візантійському праву. Як < Еклога, боротьба велася передусім з державними злочинами,, ників змови, повстання проти імператора слід було «негайщ рати на смерть». Досить часто в законах згадуються такі пов як страта, калічення, тілесні покарання.

У Франції з початком централізації право починає наб> більш репресивного характеру. З'являється низка нових чинів, що були пов'язані з поняттям «образи величності» і І ством. Березневий ордонанс 1357 року вже відверто заборов ну покарання грошовою компенсацією. Метою покарання плата і залякування. Основними видами покарань стають: різних формах (четвертування, спалювання, колесування і ту лічницькі та тілесні покарання. Як додаткове покарання стосовується конфіскація майна.

У Німеччини з виданням Кароліни були визначені деякі зЯ поняття кримінального права: умисел і необережність, І обтяжують провину, співучасть тощо.

Кароліна знала різні склади злочинів: проти релігії — богохуль-чаклунство; проти моральності — перелюбство; проти держа-и 2- зрада, бунт; проти особи — вбивство, поранення, образа; проти власності — різні види крадіжок; проти правосуддя і т.д. При визначенні покарання Кароліна враховувала станову належність сторін. Так, суддям рекомендувалося враховувати «звання і стан особи, яка вчинила крадіжку». Основною метою каральної політики було залякування. Звідси основними видами покарання були кваліфікована смертна кара, калічницькі та тілесні покарання (шмагання різками), виставляння біля ганебного стовпа, таврування, тюремне ув'язнення, вигнання і штраф.

Що стосується Англії, то тут оформилася тричленна класифікація злочинів. Найтяжчим злочином вважався «тризн» — зрада. Далі .йшла «фелонія» — тяжкі кримінальні злочини проти особи (убивство, зґвалтування) або власності. І, нарешті, третім видом був «місдими-нор» — дрібні кримінальні злочини. Надалі поняття зради неодноразово розширялося. Почала розрізнятися «велика зрада» (повстання, замах на короля) і «мала зрада» (убивство слугою свого хазяїна, убивство жінкою свого чоловіка).

За часів абсолютизму кримінальне законодавство було використане для того, щоб примусити розореного селянина прийняти умови роботи за наймом, які йому нав'язували. Так з'являється «криваве законодавство», найяскравіші приклади якого дає нам Англія. Статути 1530,1536,157211597 років періоду Тюдорів наказували відрізати вуха в так званих «закоренілих бродяг» і страчувати їх у разі рецидиву. Бродяг, що відмовлялися від роботи, дозволялось обертати у рабство, таврувати.

У Франції королівські ордонанси ХУІІ-ХУНІ століть також передбачали заходи кримінальної репресії проти бродяг, жебраків і безробітних з метою створення системи найманої праці.

Судовий процес в державі Франків мав яскраво виражений обвинувально-змагальний характер. Увесь тягар розслідування і звину-^чення лягав на самого потерпілого. Розпочинався процес за його щЩіативою. Сам потерпілий повинен був знайти злочинця і викли-кати його на суд. За Салічною Правдою, якщо відповідач не з'являв-я> слід було викликати його три рази, за Рипуарською Правдою — Ім Разів, і тільки після цього король міг позбавити відповідача сво-«королівського покровительства». Позивач збирав докази, якими гли бути: свідки, документи, речові докази, а також присяга та ор-1И- У франків існувало співприсяжництво, коли разом з підозрю-

122

123

Частина друга

Історія дерзісави і права" ____Середні* віків

держака І право „ країнах Європії____

л

Розділ І

ваним присягали співприсяжники. їхня кількість була різно» трьох до сімдесяти двох) і залежала від соціального статусу < Якщо підозрюваний не міг виставити співприсяжників, то вд ся до ордалія, або так званого Божого суду. Це було випробу обвинуваченого. Він повинен був дістати із казанка з окропом ^ ку або хрестик, перенести шматок розпеченого заліза на вц шести кроків. Вважалося, що Бог допоможе невинному і вря сильного опіку. Від ордалія можна було відкупитися і вистави присяжників. Своєрідним ордалієм був судовий двобій.

Змагальний процес застосовувався і в Болгарії. Усі спс глядалися тут з «послухами» (співприсяжниками), кількість з ливалася від трьох до семи у «малих спорах» і доходила до де «великих спорах». Польська Правда основними доказами та жала свідків, присягу, ордалій у вигляді занурення у воду. Та був судовий процес в Сербії та Чехії.

У Франції судовий процес аж до кінця XII століття збері( гальний характер. Таким він був в Англії та Німеччині.

Поступово розвивається новий вид процесу — слідчий!! елементи з'являються вже у франків. У Франції при розгляді| селян у сеньйоріальних судах поряд з традиційними доказа застосовуватися тортури. Слідча (інквізиційна) форма процесу з джується в церковних судах, а з XIII століття використовує . ролівських судових органах.

До XV століття обидві форми процесу існували В Німеччині приватно-правовий принцип переслідування по повнюватися звинуваченням і покаранням від імені держа нюється система доказів, заборонено судовий двобій. Але Кароліні ше зберігалися деякі риси обвинувально-змагальног цесу. В Англії з часів судової реформи Генріха II розслідував ло провадитися через присяжних. Наприкінці XIII — на поча століття оформляються два види суду присяжних: «велике; стверджувало обвинувальний акт, і «мале журі», яке склада дванадцяти осіб, котрі розглядали справу по суті і виносе одностайному рішенні присяжних) свій вердикт.

Остаточне закріплення слідчого процесу відбувається! ріод абсолютизму. У Франції це було зроблено на основі: ських актів 1438 року і 1539 року, а також Великого ордо! 1670 року. В Німеччині слідчий процес стає переважним піс дання Кароліни.

-^>——

Перш°ю стадією слідчого процесу було розслідування. Почина-В0но з дізнання — збирання інформації про злочин і злочинця. гґ ^ цього відбувалося збирання доказів винності підозрюваного, вибувалося воно на основі теорії «формальних доказів», яка вста-овлювала силу «повних і доброякісних доказів». Ось чому вирішальне значення мав допит з тортурами.

Судовий розгляд справи проходив у закритому -засіданні. Остаточний вирок оголошувався вже в ході слідства і міг бути обвинувальним, із залишенням у підозрі і виправдувальним.

124

держава і право \ п та Африки \

Розділ II

Розділ II АЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВШІЇ

7 В КРАЇНАХ АЗІЇ ТА