Після вивчення теми студенти повинні вміти:

• визначати норми міжнародного договору, які підлягають застосуванню до певних відносин у сфері інтелектуальної власності, та її чинність на території України, співвідно­шення положень міжнародного договору та національного законодавства;

• тлумачити положення міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності;

• знати склад, структуру та коло діяльності міжнародних організацій у сфері інтелектуальної власності.

4.1. Базові поняття міжнародно-правової охорони прав інтелектуальної власності

Один із способів погодження питань правової охорони і захисту прав інтелектуальної власності на міждержавному рівні – встановлення в міжнародних актах правил поведінки (норм), які будуть обов’язковими для всіх держав-учасниць. Міжнародні правовідносини створюється на консенсуальній основі, тобто на основі угод (договорів) між державами. Договори реалізують волю держави, тому держава повинна діяти в інтересах визначеної мети, яка закріплена в нормах міжнародного договору.

Національна охорона прав інтелектуальної власності, яка склалась наприкінці ХІХ ст. у більшості країн світу, вимагала доповнення міжнародними угодами у цій галузі. Необхідність укладання міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності була зумовлена прискореними темпами розвитку політичних і культурних зв’язків, зокрема, підвищенням рівня освіти населення, вдосконаленням методів розпов­сю­дження літературних і художніх творів, розвитком преси, видавничої справи, становленням національних мов, а також розвитком економічних відносин між державами, вивезенням товарів, новітніх технологій, маркувань, які ідентифікували ці товари.

На той час законодавчі акти більшості країн світу, які регулювали відносини у сфері інтелектуальної власності, не встановлювали режиму правової охорони результатів інтелек­туальної діяльності іноземців.

У результаті укладання міжнародних договорів, їх поло­ження були введені в національне законодавство країн-учас­ниць. Поступово розроблялися загальні правові системи груп країн з охорони певних об’єктів інтелектуальної влас­но­сті (cоюзи), що створювало переваги для учасників такої групи.

Оскільки регулювання прав інтелектуальної власності – виключна прерогатива держави, потрібно встановити межі втручання держави в приватне життя людини, її особисті інтереси. Тому прийнято розподіляти публічні і приватні правовідносини. Публічні правовідносини – це всі ті, які стосуються держави, а предметом приватного права є все те, що корисне для окремих осіб. Відповідно до Угоди ТРІПС право інтелектуальної власності визнається приватним пра­вом (ст. 1). Таким чином, міжнародне регулю­вання відносин у сфері інтелектуальної власності є предметом міжнародного приватного права.

У міжнародному праві під міжнародним договором розу­міють міжнародну угоду, укладену між державами в пись­мо­вій формі і регульовану міжнародним правом, неза­лежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви (ст. 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.).

Класифікація міжнародних договорів може здійсню­ва­тися за різними критеріями:

• за кількістю учасників договори поділяються на дво­сторонні та багатосторонні. В двосторонніх договорах беруть участь дві держави, багатосторонніми є договори, в яких беруть участь три і більше держави;

• за змістом міжнародні договори можуть бути установ­чими (наприклад, Стокгольмська конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р.) та нормовстановлюючими (наприклад, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р.);

• за порядком приєднання інших учасників міжнародні договори можуть бути відкритими і закритими. До відкритих договорів може приєднатися будь-яка держава. Для при­єд­нання до закритих договорів необхідна спеціальна пого­дженість із іншими учасниками договору.

Основні принципи міжнародного договірного права закріп­лені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів, яка набула чинності 27 січня 1980 р. (далі – Віден­ська конвенція). Ця Конвенція застосовується до дого­ворів, укладених суб’єктами публічного права – державами, зовніш­ньо­економічними організаціями.

Віденська конвенція закріпила основні принципи міжна­род­ного права, які відносяться до всіх договорів, прийнятих міжнародними організаціями. Суть цих принципів полягає у тому що:

• кожний чинний договір обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (ст. 26 Віденської конвенції);

• норми міжнародних договорів мають пріоритет над нор­ма­ми національного законодавства (ст. 27, 29, 46 Віден­сь­кої конвенції);

• договори не мають зворотної сили (ст. 28 Віденської конвенції);

• договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору (ст. 31 Віденської конвенції).

Учасниками міжнародних договорів згідно з Віденською конвенцією є суб’єкти міжнародного публічного права – держави та міжнародні організації. Для них з цих договорів виникають міжнародно-правові права та обов’язки. Але користувачами погоджених на міжнародному рівні правил правового режиму інтелектуальної власності є суб’єк­ти приватного права – фізичні та юридичні особи, їх струк­турні підрозділи та об’єднання юридичних осіб. Таке поло­жен­ня притаманне для значної кількості міжнародних договорів.

Міжнародний договір є чинним на території України за умови, що Верховна Рада України надала згоду на його обов’язковість, при цьому нормам договору надається пріо­ритет, якщо у ньому містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом національного законодавства України (ст. 10 ЦК України).

Право інтелектуальної власності в основному регулю­єть­ся на національному рівні. На міжнародному рівні ці права врегульовують порядок застосування національного законо­давства в цій сфері та умови міжнародної торгівлі об’єктами інтелектуальної власності.

Сукупність міжнародних конвенцій у сфері інтелек­туаль­ної власності створює міжнародно-правовий порядок регулювання прав інтелектуальної власності.

У міжнародному праві існує декілька класифікацій між­народних договорів про інтелектуальну власність. Найпо­ши­ре­ніша класифікація за об’єктами правової охорони:

• договори про охорону авторських і суміжних прав;

• договори про охорону об’єктів промислової власності.

Інша популярна класифікація міжнародних конвенцій у сфері інтелектуальної власності розподіляє всі договори на такі групи:

• договори про охорону об’єктів права інтелектуальної власності;

• договори про реєстрацію об’єктів права інтелектуальної власності;

• договори про класифікацію об’єктів права інтелектуальної власності.