4.2. Міжнародні договори у сфері авторського права і суміжних прав

Правовою основою міжнародної системи охорони автор­ських прав є Бернська конвенція про охорону літератур­них і художніх творів 1886 р.

У середині ХІХ ст. необхідність прийняття міжнарод­но­го договору в сфері правової охорони авторських прав особ­ливо гостро постала в країнах Європи, переважна частина насе­лення яких розмовляла однією мовою, зокрема, Франція, Швейцарія, Бельгія, Німеччина, Австрія, Велика Британія. Книги в цих країнах передруковувалися з мінімальними затратами і великими тиражами без пого­джен­ня з авторами первинних творів та без виплати вина­го­ро­ди за таке вико­ри­стання. Тому головною метою міжнародного дого­вору було закріплення мінімального обсягу правової охорони автор­ських прав.

У межах проведення переговорного процесу з розроб­лен­ня і створення міжнародного договору з охорони автор­ських прав було проведено три дипломатичні конференції (у 1884, 1885, 1886 рр.). На Міжнародній конференції в Берні був підписаний перший текст Конвенції про охорону літе­ратурних і художніх творів, учасниками якої були Бельгія, Велика Британія, Гаїті, Німеччина, Іспанія, Італія, Ліберія, Туніс, Франція, Швейцарія, які утворили Бернський союз. 5 грудня 1887 р. Бернська конвенція вступила в силу. Під час Берлінської конференції 1908 р. були переглянуті практич­но всі положення Бернської конвенції, яка набула форму, що діє донині. Ця Конвенція переглядалася декілька разів і для різних країн-учасниць вона діє в різних редакціях. Україна приєдналась 31 травня 1995 р. у редакції Бернської конвенції 1971 р. Положення цієї Конвенції закріплюють міжнародні стандарти охорони творів та є основою сучасного механізму охорони авторських прав на міжнародному і національному рівнях.

Бернська конвенція включає преамбулу, 38 основних і 6 додаткових статей.

Мета Конвенції визначена в преамбулі і полягає в бажан­ні країн-учасниць охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їх літературні і художні твори.

У Конвенції закріплені такі основні принципи охорони авторських прав:

• національного режиму – для громадян країн-учасниць створене загальне правове поле захисту авторських прав на літературні та художні твори, які вже опубліковані та неопубліковані, відповідно до їх національного режиму;

• територіальності – охорона надається громадянам країн, які не є учасницями Бернської конвенції, на твори, які опубліковані в країні Союзу або в країні союзу та в країні, яка не є учасницею Союзу, одночасно;

• автоматичної охорони – національне законодавство надає правову охорону творам без будь-яких формальностей;

• мінімальних стандартів – закони кожної держави повин­ні забезпечувати основні, гарантовані рівні захисту авторських прав;

• ретроактивної охорони – охорона творам повинна надаватися у визначені в Конвенції строки незалежно від дати приєднання держави до цієї Конвенції (ст. 18).

Основні положення Конвенції:

• закріплення відкритого переліку об’єктів авторського права, що підлягають правовій охороні (ст. 2). Для деяких творів Конвенція встановила положення про факультативну охорону (кожна держава сама визначає, якою мірою їй забез­печити охорону таких об’єктів): офіційні тексти, твори ужит­ко­вого мистецтва, промислові зразки і малюнки, лекції та публічні виступи (ст. 2 bis), твори народної творчості (ст. 15);

• визначення поняття «випуск у світ», яке має значення для можливості вимагати охорони та для встановлення обсягу охорони (ст. 3) та поняття «країна походження», визначення якого впливає на застосування самої Конвенції та інших міжнародних договорів (ст. 5);

• установлення строку охорони авторських прав – про­тя­гом життя автора та 50 років після смерті автора (ст. 7), та незалежність надання правової охорони від існування відпо­від­ної охорони або строку її дії в країні походження твору;

• закріплення поділу прав на особисті немайнові права автора та виключні майнові права (ст. 6 bis). При цьому кожна держава може деталізувати коло наданих прав і сферу їх діяльності, але не менші, ніж ті, що встановлені Конвенцією;

• проголошення принципу використання виключних прав відповідно до чесних звичаїв;

• передбачення можливості вільного використання творів (ст. 9, 10, 10 bis), які підлягають правовій охороні, у передбачених випадках без згоди власника авторських прав і без виплати йому винагороди за таке використання;

• установлення примусових ліцензій, які є результатом застосування закону, а не використанням власником автор­ського права свого виключного права надавати дозвіл на відповідне використання свого твору (ст. 11 bis, 13);

• закріплення права слідування для творів образо­твор­чого мистецтва (ст. 14 ter) – право дольової участі від будь-якого продажу оригіналів твору;

• установлення відповідальності у вигляді накладання арешту на контрафактні примірники, що випущені в світ з порушенням авторського права (ст. 16).

Невід’ємною частиною Бернської конвенції є Додат­ко­вий розділ, який установлює спеціальні правила відносно країн, що розвиваються (ст. 21). У ньому передбачаються спе­ціальні положення для країн, що розвиваються, які полегшу­ють вирішення питань перекладу і відтворення творів, країна­ми походження яких є інші країни Бернського союзу. Країни, що розвиваються, можуть не виконувати вимог про мінімальний рівень охорони виключних прав на переклад і виключних прав на відтворення твору. Такі країни можуть використати можливість видання невиключних і примусових ліцензій, що надають можливість:

• здійснювати без згоди автора переклад творів для використання в школах і університетах або з метою дослідження;

• відтворювати твори, які охороняються відповідно до Бернської конвенції, виключно для систематичного навчання. Такі ліцензії можуть видаватися тільки компетентними органами після вчинення певних процедур будь-якій особі або організації своїх країн.

Бернська конвенція виступає гарантом високого рівня міжнародної охорони авторського права. В рамках Бернської конвенції та з метою вдосконалення регулювання відносин у сфері авторського права ВОІВ були розроблені і прийняті такі міжнародні угоди: Договір ВОІВ з авторського права 1996 р., Договір ВОІВ про виконання і фонограми 1996 р.

Положення Бернської конвенції встановлювали високий рівень охорони авторських прав, який не міг бути дотри­ма­ний більшістю країн Латинської Америки, країнами Східної Європи та Азії. З метою приєднання до єдиної міжнародної системи охорони авторських прав у 1928 р. Лігою Націй було прийнято рішення про розроблення міжнародного договору, який зміг би інтегрувати до нього більшість країн світу. Розроблення такого проекту було доручено Інституту інте­лек­туального співробітництва Ліги Націй (правонаступ­ником є ЮНЕСКО). На Женевській міжурядовій конференції по авторському праву у 1952 р. 50 країн-учасниць підписали Всесвітню конвенцію про авторське право. Другу редакцію цієї Конвенції прийняли у 1971 р. на Паризькій міжнародній конференції держав – членів ЮНЕСКО. Таким чином, існує дві редакції Всесвітньої конвенції про авторське право: Женевська 1952 р. (вступила в силу у 1955 р.) і Паризька 1971 р. (вступила в силу у 1974 р.). Радянський Союз приєд­нався до Всесвітньої конвенції про авторське право у 1973 р. у редакції Женевської конвенції 1952 р.

У 1993 р. Україна підписала Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права, в якій передбачено поло­ження про забезпечення на своїй території виконання міжна­род­них зобов’язань, які випливають із положень Всесвіт­ньої конвенції про авторське право.

Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. фак­тич­но дублює положення Бернської конвенції, але містить менше матеріально-правових норм, що представляють собою більш низький стандарт міжнародного захисту авторських прав.

Положення Конвенції закріплюють:

• основні принципи правової охорони авторських прав:

• державної охорони авторських прав (ст. 1) – забезпе­чення ефективної охорони прав автора та інших осіб, які воло­діють авторськими правами. При цьому держава само­стій­но визначає механізм такого захисту;

• національного режиму (ст. 2) – рівність обсягу право­вого захисту прав автора в усіх країнах-учасницях Конвенції;

• дотримання мінімальних формальностей (ст. 3) – перед­бачають дотримання обов’язкових формальних процедур (реєстрація, нотаріальне посвідчення) на території тих країн-учасниць, законодавство яких вимагає таких формальностей, а також зобов’язання вважати, що такі формальності виконані щодо творів, які вперше опубліковані поза межами такої країни й автори яких не є громадянами цієї держави, в разі якщо всі екземпляри твору випущені за згодою автора, містять знак охорони авторських прав, ім’я автора або особи, яка володіє авторськими правами і рік першого видання;

• мінімальний строк правової охорони – 25 років (ст. 4);

• розміщення знака авторського права © на творах, які охороняються, з указівкою прізвища автора та року першого видання твору;

• специфічну охорону виключних прав автора на переклади і перевидання своїх творів (ст. 5);

• визначення поняття «випуск у світ» (ст. 6);

• необхідність отримання дозволу від редакції, яка вперше опублікувала твір, для видання твору в інших країнах;

• на твори, охорона яких на момент вступу Конвенції в силу для цієї держави вже припинилася або не здійснюва­лася, дія Конвенції не поширюється (ст. 7);

• положення про те, що учасник Бернської конвенції, який одночасно вступив у Всесвітню конвенцію, не може вийти або порушувати положення Всесвітньої конвенції без загрози позбавитися прав Бернської конвенції (ст. 17).

Іншими важливими міжнародними договорами в сфері авторських та суміжних прав є:

• Римська конвенція про охорону інтересів виконав­ців, виробників фонограм та організацій мовлення 1961 р. (Україна бере участь із 2001 р.). Метою прийняття Конвенції було бажання закріпити на міжнародному рівні ті положення з охорони суміжних прав, яких не було в національному зако­нодавстві країн-учасниць. Ця Конвенція сприяла розвитку інституту правової охорони суміжних прав.

Конвенція закріплює головні принципи охорони прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (національний і мінімальної допустимої охорони); визначає поняття «публікація», «передача в ефір», «ретрансляція»; вста­новлює положення про самостійність держави у визна­ченні обсягу охорони прав суб’єктів суміжного права та виключ­ний характер таких прав; передбачає використання знака охорони ®; встановлює мінімальний строк охорони об’єктів суміж­ного права – 20 років;

• Женевська конвенція про охорону інтересів вироб­ників фонограм від незаконного відтворення фонограм 1971 р. (Україна є учасницею з 2000 р.). Представляє собою спеціальну угоду в рамках Римської конвенції. Регулює питання надання правової охорони виробникам фонограм від правопорушень з боку третіх осіб. Практично не містить матеріальних норм і тільки визначає конкретні юридичні заходи, за допомогою яких забезпечу­ється охорона прав виробників фонограм на законодавчому і правозастосовчому рівнях¹⁵.

У Конвенції визначається використання таких термінів: «фонограма», «виробник фонограми», «копія», «розпов­сю­дження серед публіки»; встановлюються зобов’язання із забез­печення охорони інтересів виробників фонограм щодо обме­женого переліку дій; міститься чіткий перелік проти­правних дій, які всі країни-учасниці повинні визнавати і засто­совувати заходи захисту від цих дій; установлено само­стій­ність країн-учасниць у виборі заходів захисту прав вироб­ників фонограм від визначених правопорушень; закрі­плено спрощений поря­док надання правової охорони фоно­грамам (ст. 7) порівняно з Римською конвенцією; встано­влено міні­мальний строк охорони прав – 20 років;

• Договір ВОІВ про авторське право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. (Договір ВОІВ у сфері Інтернет) (Україна бере участь з 2001 р.) доповнює і деталізує положення Бернської конвенції з ураху­ванням сучасних змін у переліку об’єктів авторського права (цифрові та інформаційно-комунікативні технології), встанов­лює обов’язковість дотримання вимог Бернської конвенції, незалежно від того, чи є країна учасницею цієї конвенції чи ні.

Договір вирішує ряд питань, пов’язаних із застосуванням права на відтворення, в межах ст. 9 Бернської конвенції в цифровому середовищі. Фактично Договір є роз’ясненням поло­жень Бернської конвенції у визначених питаннях. Правовій охороні відповідно до положень Договору підлягає форма вираження ідей; надається захист комп’ютерним програмам як творам літератури; встановлюється правова охорона баз даних; розкривається зміст правомочностей «право на розповсюдження», «право на прокат», «право на розповсюдження серед широкої публіки»; встановлюються етапи охорони авторських прав об’єктів в комп’ютерних мережах; міститься положення про «захист від обходу існу­ючих технічних засобів» (ст. 11) та «інформації про управління правами» (ст. 12);

• Договір ВОІВ по виконанню і фонограмам, прийня­тий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. (Україна бере участь з 2001 р.) доповнює і деталізує положення Бернської конвенції в межах ст. 20 та Римської конвенції. Метою укладання цього Договору є вдосконалення та під­трим­ка охорони прав виконавців і виробників фонограм найбільш ефективним та однаковим шляхом, а також збе­ре­ження балансу між правами виконавців і виробників фоно­грам та інтересами широкої публіки, особливо в сфері освіти, наукових досліджень та доступу до інформації.

Договір дає визначення ряду понять, суть яких дещо відрізняється від того, що їх визначає Римська конвенція, – «виконавці», «фонограма», «запис», «опублікування», «ефірне мовлення», «сповіщення для загального відома» (ст. 2); закріплює принцип «громадянства» (ст. 3) для визначення кола осіб, які користуються правовою охороною, національний принцип охорони об’єктів (ст. 4); закріплює особисті не­май­нові права виконавців (ст. 5, яка фактично кореспондує ст. 6 bis Бернської конвенції); передбачає надання виключних прав суб’єктам суміжних прав (ст. 6–14); встановлює вичерп­ність виключного права виконавця на розповсюдження (ст. 8); забезпечує правову охорону прав на виконання при їх використанні в комп’ютерній мережі та Інтернеті; передбачає право на винагороду за передачу в ефір фонограм, які опубліковані з комерційною метою (ст. 15); встановлює міні­мальний строк охорони прав виконавців у 50 років після року здійснення запису (ст. 17); містить положення про «захист від обходу існуючих технічних засобів» (ст. 18) та «інформації про управління правами» (ст. 19).