Глава 9

Робочий час

329

Обмеження тривалості робочого часу завжди було актуальним питанням у сфері застосування найманої праці. З історії відомо, що роботодавець завжди був схильний встановлювати для пра­цівників якнайдовший робочий час і якнайкоротший час відпо­чинку.

Цікаві дані з історії регулювання робочого часу наведено в статті Л. Пархоменко "Міжнародно-правове регулювання робо­чого часу і часу відпочинку" (Праця і зарплата. — 2002. — № 28}. Перші закони щодо врегулювання робочого часу були прийнято в Англії (1349, 1496, 1582 pp.). Ці акти встановлювали 13-годин-ний мінімальний робочий день. Таким чином, було обмежено не максимальну, а мінімальну тривалість робочого часу. В Росії законом від 2 червня 1897 р. "Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку" було встановлено робочий день тривалістю 11,5 години на добу.

Питання про 8-годинний робочий день завжди було однією з вимог робітничого руху. Перші законодавчі акти якраз і були присвячені обмеженню робочого часу спочатку для працюючих дітей, а згодом для всіх працівників. Декретом від 11 листопада 1917 р. "Про восьмигодинний робочий день" нарешті було реалі­зовано вимогу робітників. В Україні восьмигодинний робочий день встановлено законом Центральної Ради 25 січня 1918 р.

Врегулюванню робочого часу присвячено низку конвенцій МОП: Конвенції № 1 про робочий час у промисловості 1919 p., № 30 про робочий час у торгівлі та установах 1930 p., № 47 про сорокагодинний робочий тиждень 1935 р. (ратифікована Украї­ною 9 червня 1965 p.), № 67 про тривалість робочого часу та відпочинку на дорожньому транспорті 1939 p., № 175 про робо­ту на умовах неповного робочого часу 1994 р. та ін. (див.: Міжна­родна організація праці. Конвенції та рекомендації. 1919—1964, Т. 1. — Женева: МБП, 1999.)

Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 р. у статті 2 "Право на справедливі умови праці" у пункті першому містить вимогу про "розумну тривалість робочого дня і робочого тижня".

Важливо зауважити, що норма робочого часу тісно пов'язана з іншими нормами: часу відпочинку, оплати праці, нормуванням праці (так званими технічними нормами).

Нормування робочого часу виступає певною гарантією часу відпочинку. Невиконання норми робочого часу, як правило, тяг-

не й зниження оплати праці. Причому причиною такого неви­конання може бути як поведінка роботодавця, наприклад простій підприємства, так і працівника. Отже, боротьба за скорочення робочого часу полягала в тому, щоб за менший робочий час га­рантувався б нормальний розмір заробітної плати.

І.Я. Кисельов наводить дані про ме\і нормальної тривалості робочого тижня в країнах Заходу. Наведемо деякі, найбільш характерні, приклади (див.: Киселев И.Я. Сравнительное и меж­дународное право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — С. 197).

Країна	За законом	За колективними договорами
Австралія	35—40	35—40
Австрія	40	38—38,5
Великобританія	—	37—39
Данія	48	37,5
Іспанія	40	38—40
Канада	40	35—40
Португалія	48	35—44
СІЛА	40	5—40
Франція	39	35—39
Швейцарія	45	41,6—42,3
Швеція	40	35—40
Японія	44	40—48

Із таблиці видно, що у світовій практиці тривалість максималь­ного робочого часу визначається двома способами: за законом або за колективним договором. Причому діє загальний принцип "in favorem" (сприяння). У трудовому праві України це прин­цип, згідно з яким роботодавець не вправі погіршити становище працівника порівняно зі встановленим у законодавстві. Тобто межа робочого часу, встановлена у колективному договорі, не може бути більшою, ніж у законі, але може бути меншою. Щодо того, наскільки меншою, то в умовах розширення договірних принципів регулювання трудових відносин, очевидно, можна вважати, що нижня межа робочого часу за колективним догово­ром може бути як завгодно меншою від норми, визначеної зако-

330