Етапи d і e – застосування медикаментозних середників, інфузійної терапії, електрокардіоскопія і електрокардіографія

Для відновлення самостійного кровообігу і нормалізації життєво важливих функцій в розпорядженні лікаря є ряд медикаментозних середників. До них відносять:

• адреналін – підвищує збудливість міокарду, покращує серцевий і мозковий кровотік. Препарат можна вводити довенно, доартеріально і досерцево;

• гідрокарбонат натрію – вводять з метою нормалізації рН крові;

• атропін – вводять при асистолії і брадикардії (сповільненій частоті серцевих скорочень);

• мезатон – підвищує артеріальний тиск. Цей середник найбільш сильно впливає на тонус судинної стінки, скоротливість міокарду. Його ще називають «препаратом відчаю».

• глюкокортикоїди – підвищують артеріальний тиск, покращують обмінні процеси.

• розчин глюкози, ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин Рінгера, розчини, які покращують мікроциркуляцію і нормалізують реологічні властивості крові

Електрокардіографія при поступленні в стаціонар і подальший моніторинг функції міокарду дозволяє попередити появу післяреанімаційних ускладнень та більш ефективно проводити їхню корекцію. Крім того електрокардіографія є важливим об’єктивним методом діагностики клінічної смерті.

Етап f – електрична дефібриляція

Електрична дефібриляція серця – важливий компонент реанімаційних заходів. Навіть на фоні непрямого масажу серця оксигенація міокарду є недостатньою і зміни, спричинені гіпоксією в серцевому м’язі, прогресують. Електрична дефібриляція часто є єдиним ефективним методом відновлення серцевої діяльності при фібриляції міокарду.

Для проведення електричної дефібриляції використовують спеціальний апарат – дефібрилятор, який може генерувати короткочасний розряд струму величиною в декілька тисяч вольт. Апарат має два електроди, один з яких розміщують на передній поверхні грудної клітки нижче ключиці і праворуч грудини, а другий прикладають до ділянки проекції верхівки серця. Величину струму встановлює реаніматор, обираючи її таким чином, щоб вона була достатньою для того, щоб згасити додаткові вогнища збудження в міокарді. Як правило, початкова величина становить 3000-3500 V, із збільшенням на 500 V при кожній наступній спробі (максимальна межа – 5000-6000 V).

Етапи g, h і I – оцінка стану хворого, відновлення свідомості і корекція недостатності функцій органів

Незважаючи на те, що при проведенні реанімаційних заходів в першу чергу прагнуть до відновлення основних життєвих функцій, не менш важливим є повернення пацієнта до повноцінного соціального життя. Відновлення емоційної, інтелектуальної і фізичної діяльності постраждалого є важливим фактором реанімації. Для цього контролюють температурний баланс, добовий діурез, артеріальний, центральний венозний і внутрішньочерепний тиск та проводять їхню корекцію, керовану вентиляцію легень, покращують реологічні властивості крові, відновлюють функції центральної і периферійної нервової системи, забезпечують адекватне довенне харчування тощо.

Утоплення

Утоплення– це гострий патологічний стан, який розвивається при випадковому чи навмисному зануренні в рідину (переважно в воду), що затрудняє чи повністю припиняє газообмін між зовнішнім середовищем і легенями. Причинами може бути аспірація рідини в трахеобронхіальне дерево, зупинка легеневого газообміну, внаслідок ларингоспазму, рефлекторна зупинка серця та ін.

Розрізняють три типи механізму смерті під водою: типовий, асфіктичний і синкопальний. В перших двох випадках газообмін в легенях припиняється внаслідок заповнення їх водою чи ларингоспазму, а в третьому – внаслідок рефлекторної зупинки серця і дихання.

При типовомуутопленні рідина аспірується в легені після короткочасної затримки дихання. Внаслідок панічного страху потерпілого, виникають некоординовані рухи і самовільні вдихи під водою. Людина втрачає свідомість і опускається на дно, продовжуючи аспірувати воду. Часто виникає блювота і в трахеобронхіальне дерево ще й попадає шлунковий вміст.

Типове утоплення має три періоди:

• початковий. У потерпілого зберігається свідомість, координовані рухи і здатність затримувати дихання при зануренні в воду. Люди, врятовані в цьому періоді є невмотивовано активні або, навпаки – різко загальмовані. Спостерігається неадекватна реакція на обставини, людина відмовляється від медичної допомоги, пробує встати, швидко покинути місце пригоди. Навіть якщо утоплення відбувалося в теплій воді, виникають дрижаки. Верхній відділ живота є піддутий, у потерпілого може бути кількаразова блювота шлунковим вмістом і заковтнутою водою. В більшості випадків гострі прояви утоплення швидко минають, однак ще кілька днів людину турбує загальна слабкість, головний біль, кашель.

• агональний. Людина втрачає свідомість, але ще зберігаються дихання і серцеві скорочення. З рота і носа витікає сіра чи забарвлена кров’ю піна. Дихальні рухи поверхневі і часті, швидко можуть припинитися без надання медичної допомоги. Пульс слабкий, аритмічний і прослуховується тільки на магістральних артеріях. Подальша доля потерпілого залежить тільки від швидкого і адекватного проведення реанімаційних заходів.

• період клінічної смерті. В цьому періоді відсутнє дихання і серцебиття, зрачки розширені і не реагують на світло. Слід пам’ятати, що період клінічної смерті при типовому утопленні є дуже коротким, оскільки всі життєві ресурси організму вичерпані під час боротьби за життя.

Асфіктичнеутоплення виникає внаслідок пригнічення діяльності центральної нервової системи після емоційного стресу, вживання алкоголю і наркотичних речовин, при ударі об воду головою чи животом та ін. Попадання в верхні дихальні шляхи навіть невеликої кількості води викликає у потерпілого апное (зупинку дихання) і ларингоспазм. Внаслідок змикання голосової щілини рідина в легені не попадає, а заковтується в шлунок, викликаючи блювоту і наступну аспірацію шлункового вмісту в трахеобронхіальне дерево. При асфіктичному утопленні дуже короткий або відсутній початковий період. В агональному періоді повітрохідні шляхи, незважаючи на синювате забарвлення шкіри потерпілого, можуть бути вільними від рідини. Слід відмітити, що при асфіктичному утопленні прогноз ефективності реанімаційних заходів дуже сумнівний.

Синкопальнеутоплення спостерігають переважно у жінок і дітей. В його основі лежить рефлекторна зупинка серця, внаслідок падіння з великої висоти, впливу дуже холодної води на шкіру чи верхні дихальні шляхи. При цьому утопленні швидко наступає клінічна смерть. Шкірні покриви потерпілого бліді, а не синюваті (як при типовому утопленні), при проведенні реанімаційних заходів з дихальних шляхів не виділяється вода.

Специфічний варіант утоплення виникає у пірнальників, які користуються не аквалангом, а маскою і дихальною трубкою. Часто ці люди для подовження часу перебування під водою перед зануренням проводять попередню гіпервентиляцію – тривалий час глибоко дихають. Внаслідок цього під водою виникає стан, коли парціальний тиск вуглекислого газу в тканинах досягає критичного рівня, а в крові і спинномозковій рідині – задовільного. Це гальмує суб’єктивне відчуття людини до вдиху. Пірнальник спочатку втрачає координацію рухів, потім – свідомість і аспірує в дихальні шляхи воду. Подібна ситуація виникає і в тому випадку, коли перерви між частими пірнаннями є досить короткими.

При утопленні важливе значення має проведення невідкладної допомоги одразу ж на місці пригоди. Важливими її моментами є відновлення про­хід­нос­ті дихальних шляхів, проведення штучної вентиляції легень, відновлення і підтримання кровообігу шляхом непрямого масажу серця і надання потерпілому положення, яке підсилює притік крові до серця (підняття ніг, стиснення черевної аорти). Реанімаційні етапи А і В розпочинають одразу ж після того, як обличчя потерпілого буде над водою, тобто під час транспортування його до берега чи до рятувального катера. При відсутності серцебиття на березі чи в рятувальному катері розпочинають закритий масаж серця, поєднуючи його з штучним диханням. Витрачати час на повне видалення з легень води є недоцільним.

Після відновлення основних життєвих функцій, потерпілого (навіть якщо йому не проводилися реанімаційні заходи) слід негайно доставити до найближчого медичного закладу. Це зумовлене тим, що первинна чи повторна зупинка дихання може виникнути через тривалий термін: під час транспортування або, навіть, в лікарняній палаті (так званий «синдром вторинного утоплення»). Якщо дозволяють умови, то доцільно під час транспортування налагодити довенне введення реополіглюкіну чи поліглюкіну.

Важливе значення для вибору правильного методу подальшого лікування має інформація про тип водойми, в якій тонула людина. Прісна вода є гіпотонічною щодо плазми, тому швидко проникає в судинне русло через альвеолярну-капілярну мембрану, значно збільшуючи об’єм циркулюючої крові, внаслідок чого виникає гемоліз, гіперкаліемія і повторна зупинка серця. Морська вода є гіпертонічною, тому вона не проникає через альвеолярно-капілярну мембрану. Внаслідок дифузії з плазми в морську воду електролітів, білків і води проходить згущення крові і зменшення об’єму циркулюючої крові.