Інфаркт міокарду

Інфаркт міокарду– це некротичне вогнище в серцевому м'язі, що виникає внаслідок порушення коронарного кровообігу (найчастіше в результаті коронарного тромбозу).

Головною причиною інфаркту міокарду є атеросклероз коронарних артерій (96 % випадків). На другому місці стоять ревматизм, сифіліс, септичний ендокардит. Факторами, які сприяють виникненню інфаркту міокарду є вік (літні люди), спосіб життя (люди розумової праці), спадковість та деякі захворювання (гіпертонічна хвороба, цукровий діабет, ожиріння), вживання алкоголю, паління.

Інфаркт міокарду найчастіше розвивається у людей, які страждають на стенокардію. Виникненню інфаркту передує посилення приступів стенокардії, які стають більш частими. Виділяють три види клінічної картини інфаркту міокарду: ангінозний, астматичний та абдомінальний та чотири форми: безбольову; периферійну; церебральну; комбіновану. Домінуючим синдромом при інфаркті міокарду є біль в ділянці серця (такий ж, як при стенокардії, однак більш сильніший), який в залежності від іррадіації може імітувати різні гострі хірургічні захворювання.

Больовий синдром в 20 % хворих може закінчитися кардіогенним шоком, який є середньо-тяжкий, тяжкий та вкрай тяжкий. Шкіра блідне, стає холодною і вологою, знижується артеріальний тиск. В перші дні підвищується температура тіла до 38-40°С. В загальному аналізі крові спостерігається симптом «ножиць»: спочатку високий лейкоцитоз при нормальному ШОЕ, а потім зменшення лейкоцитозу та збільшення ШОЕ.

Долікарська допомога полягає в знеболенні: анальгін, баралгін, наркотичні анальгетики (промедол, омнопон), оксигеноперапії. Необхідно викликати кардіологічну бригаду швидкої допомоги, яка вже при транспортуванні виконує необхідні кардіологічно-реанімаційну терапію. Хворих лікують у спеціалізованих кардіологічних відділеннях (інфарктних відділеннях) при постійному моніторингу серцевої діяльності з застосуванням аритмічної, кардіотонічної, психотропної, антикогулянтної та тромболітичної терапії.

Аритмії

До аритмій відносять гострі порушення ритму і провідності серця, які виникають при різноманітних функціональних і органічних змінах міокарду і клапанів серця.

Екстрасистолія– порушення серцевого ритму, зумовлене передчасним скороченням всього серця, або окремих його частин, внаслідок підвищеної активності вогнищ ектопічного автоматизму. В 50 % випадків екстрасистоли мають екстракардіальний характер, тобто виникають внаслідок рефлексів з інших патологічно змінених органів (виразкова хвороба, холецистит, ураження центральної нервової системи, спонділоартроз). В інших 50 % випадків екстрасистолії пов'язані з патологічним ураженням міокарду: ішемічна хвороба серця. Часто екстрасистоліям передують приступи стенокардії, вади серця, ревматизм (особливо в молодому віці), отруєння серцевими препаратами, новокаїном, адреналіном, новокаїноамідом (шлуночкова екстрасистолія).

Клінічна картина характеризується відчуттям поштовху, замирання, зупинки, перебоїв в роботі серця. Інколи хворі це не відчувають і екстрасистолія виявляється тільки при електрокардіографічному обстеженні. Екстрасистоли бувають неоднакові, бігеменічні (через 2 нормальних ритми), тригемемічні (через 3 ритми), хаотичні, групові, такі, які можуть перейти в миготливу аритмію. Найтяжчою формою є миготіння шлуночків, яке може закінчитися зупинкою серцевої діяльності. На електрокардіограмі у хворих на екстрасистолії є характерні зміни, за якими можна визначити вогнище збудження (передсердні, шлуночкові, змішані).

При появі екстрасистолій хворого необхідно заспокоїти. Часто психогенні екстрасистоли можна зняти затримкою дихання. При екстрасистолах спокою інколи достатньо ввести 0,5-1 мл 0,1 % розчину атропіну. При естрасистолії напруги призначають препарати антиадренергічної дії: анаприлін, обзидан, індерол 0,005-0,1 довенно, або в таблетках 3-4 рази в добу. Можна застосовувати препарати хінідіну або препарати хініноподібної дії: новокаїнамід, тримекаїн та ін. Зазвичай хворі з екстрасистоліями повинні направлятися на лікування до кардіолога.

Пароксизмальна такікардія– приступоподібне порушення ритму, яке повністю витісняє нормальний синусовий ритм, з повторенням нападів аритмії. Розрізняють передсердну (надшлуночкову) та шлуночкову пароксизмальну тахікардію.

В молодому віці пароксизмальна тахікардія має, як правило, функціональний характер. Причиною приступів є стресові, психічні або фізичні реакції. В більшості випадків така тахікардія є передсердною. Шлуночкова пароксизмальна тахікардія є причиною тяжких органічних уражень серця: інфаркту міокарду, атеросклеротичного кардіокоронаросклерозу, міокардиту, інтоксикації, отруєння пре-паратами наперстянки.

Приступи починаються раптово. Спочатку хворий відчуває поштовх в ділянці серця, а потім – виражене серцебиття. Пацієнти відмічають головокружіння, потемніння в очах, нудоту, блювання, підвищене потовиділення, часте і у великій кількості виділення сечі. В момент приступу шкіра і видимі слизові бліді, дихання часте, пульс ритмічний, частий (150-220 уд. за хвилину), слабкого наповнення, його дуже важко підрахувати. Можливе зниження артеріального тиску.

Передсердна пароксизмальна тахікардія характеризується надмірним виділенням сечі, наявністю аури (головокружіння, шум в голові), частота серцевих скорочень зростає до 160-220 за хвилину. При масажі сонного синуса вона часто проходить. Для шлуночкової пароксизмальної тахікардії є характерним серцевий ритм 130-150 за хвилину, надмірний сечопуск і аура відсутні, масаж сонного синусу не знімає приступу.

Для зниження приступу в молодих осіб можна натиснути на сонний синус (в ділянці кивального м'язу на рівні верхнього краю щитоподібного хряща) впродовж 20-30 секунд (проба Чермака-Герінга). Крім того, пароксизмальну тахікардію можна ліквідувати шляхом рівномірного натискування впродовж 20-30 секунд на очні яблука (проба Ашнера-Даніні). Проба Вальсальви – затримка повітря при глибокому вдиху і напруженні або штучне викликання блювання. Для лікування як шлуночкової так і передсердної пароксизмальної тахікардії широко використовують верапаміл (ізоптин) довенно 2 мл 0,25 % розчину, розведеного на 100 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, або в таблетках 0,04 г 2-3 рази в добу, β-адреноблокатори. Широко використовують довенно лідокаїн або дом'язово новокаїнамід, поляризуючу суміш (на 200 мл 5 % розчину глюкози 20 мл панангіну) та інші препарати, які потрібно застосовувати в стаціонарі під контролем електрокардіограми та кардіолога.

Миготлива аритмія відноситься до групи аритмій з порушенням збудливості та провідності. Синусовий вузол втрачає функцію водія ритму. Виникає велика кількість ектопічних вогнищ збудження до 600-800 в хвилину, які не всі передаються на шлуночки. В основі цієї патології лежать органічні зміни серця. Виділяють чотири причини миготливої аритмії:

• стеноз лівого атріовентрикулярного отвору;

• кардіосклероз атеросклеротичний;

• міокардити кардіоміопатії;

• операції на серці, тіреотоксикоз.

Розрізняють пароксизмальну, приступоподібну та постійну миготливу аритмію. Постійна буває: тахісистолічна (до 150 скорочень за хвилину), брадисистолічна (не більше 60 за хвилину) і нормосистолічна (60-90 за хвилину). Хворі скаржаться на відчуття завмирання, перебоїв в роботі серця. При прослуховуванні тонів серця ритм порушений.

Долікарська допомога – призначити серцеві препарати, краплі валеріани, заспокоїти хворого і транспортувати в лікувальний заклад. Відомо чотири класи антиаритмічних лікарських середників, які призначає лікар, враховуючи вид і причину аритмії.