§ 3. Види спадкування

Цивільне законодавство України розрізняє 2 види спадкування: 1) за заповітом; 2) за законом (ст. 1217 ЦК).

Однак слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, які названі у ст. 1217 ЦК, існують й інші вади спадкування, передбачені окремими нормами ЦК.

Зокрема, згідно зі ст. 1277 ЦК окремим видом спадкування є спадкування на підставі рішення суду, котре має місце у випадку так званої "відумерлості спадщини", тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом установленого законом строку жодною особою.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також їхньої відмови від її прийняття суд визнає спадщину від- умерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу 1 року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спад­щина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність терито­ріальної громади за місцем відкриття спадщини.

Специфічним вадом спадкування можна також вважати спадковий договір, згідно з яким одна сторона (набувач) зобов'язується вико­нати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і у випадку його смерті набуває права власності на майно відчужувача. Цьому до­говору присвячена глава 90 ЦК. Тому при визначенні виду спадку­вання слід звертатися не тільки до ст. 1217, але й до ст. 1277 та до глави 90 ЦК.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, иго вітчизняне цивільне законодавство розрізняє 4 види спадкування: 1) за запові­том; 2) за законом; 3) за рішенням суду; 4) за договором.

Разом із тим, основними, найбільш детально врегульованими актами законодавства і найбільш поширеними на практиці є згадува­ні у ст. 1217 ЦК спадкування за заповітом і спадкування за законом.

У випадках спадкування за заповітом воля спадкодавця виража­ється в заповіті. За своєю правовою природою заповіт є односто­роннім правочином, а тому регулюється не тільки нормами спад­кового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про їх недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадку­вання.

Згідно зі ст. 1223 ЦК передусім право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов: 1) існує заповіт; 2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Разом із тим, це ще не суб'єктивне право, оскіль­ки можливість отримати спадщину може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).

ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадко­давець може виявити свою волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи.

Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає лише у випадках, чітко визначених у законі, зокрема, за умови, що:

1. заповіту немає;

2. заповіт визнано недійсним;

3. за заповітом передається тільки частина майна;

4. спадкоємець за заповітом помер до відкриття спадщини;

5. спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття спадщини.

У таких випадках право на спадкування набувають особи, визна­чені в ст.ст. 1261 — 1265 ЦК: в першу чергу — діти спадкодавця, в тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадко­давця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спад­кодавця, які не були членами його сім'ї, тощо.

Детальніше особливості різних видів спадкування розглядають­ся у відповідних главах підручника.