§ 2. Загальна характеристика суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин

2.1. Суб'єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публіч­ного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами цивільного права, учасниками цивільних відносин, але "особами" відповідно до концепції ЦК вони не є.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше 2 суб'єк­тів. В іншому разі відсутні цивільні відносини, як стосунки між особами, а, отже, не може бути і правовідношення.

Учасники правовідношення можуть мати права, і тоді вони нази­ваються "уповноваженими" (іноді — "управоможеними") суб'єктами (у зобов'язаннях їх іменують також "кредиторами"). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпорядження, управління тощо цим майном.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, на­зиваються "зобов'язаними суб'єктами" (у зобов'язаннях вони мають назву "боржники" або "дебітори"). Наприклад той, що заподіяв шкоду, завади є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що вини­кають внаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одно­часно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний спла­тити її ціну.

Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути один або декілька суб'єктів.

У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються "особами", хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.

Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права — учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи — грома­дяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими не- майновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юри­дичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з інозем­ними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально- правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Цивільну правосуб'єктність звичайно визначають як соціально- правову можливість (здатність) суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин.

І Ірлвосуб'єктність є природним правом фізичної особи. Тому з німки юру приватного (цивільного) права вона є правовою можли­вії мо. Ллє з іншого боку вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Оіже, природними передумовами правосуб'єктності є сукупність правил та норм природного права. Її соціальними передумовами є існування суспільства. Юридичними передумовами правосуб'єктності і норми цивільного законодавства. Формально-юридичними передумо­вами норми, закріплені в актах цивільного законодавства.

Елементами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність суб'єкта мати цивільні права і обов'язки.

У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юри­дичних (ст. 91) осіб які фактично тотожні.

Цивільна дієздатність — це здатність суб'єкта своїми діями набу­вати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здій­снювати широке коло дій з юридичними наслідками.

До складу дієздатності фізичної особи належать:

1. правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків;

2. деліктоздатність — здатність нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення;

3. трансдієздатність — здатність бути представником та тим, кого представляють, тобто здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність приймати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб;

4. бізнесдієздатність — здатність займатися підприємницькою діяльністю;

5. тестаментоздатність — здатність особи складати заповіт і бути спадкоємцем;

6. сімейна дієздатність — здатність виступати самостійним учас­ником сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.

Що стосується юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єк­тності). Правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скорочено — "здатність", маючи на увазі здатність юридичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин.

Відповідно, можна розрізняти такі види правосуб'єктності юри­дичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) транс­дієздатність; 4) бізнесдієздатність.

Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктнос­ті юридичних осіб, у відмінностях між ними проявляється різниця між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у правилі ст. 91 ЦК, відповідно до якої юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини. Здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини.

Стосовно суб'єктів публічного права також недоцільно розрізня­ти їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну право- суб'єктність зазначених суб'єктів.

Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є постійним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.

2.2. Об'єкти цивільних правовідносин

Визначення об'єкту як одного з елементів структури правовід­носин є дискусійним.

Іноді об'єктом правового відношення визначають те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи¹. В інших випадках зазначається, шо об'єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке спричиняє вплив правове відношення². Дехто з правознавців вважає, що існують правовідносини, котрі не мають визначеного, певного об'єкту. На цій підставі робиться висновок, що об'єкт не є обов'язковим елементом структури правового від­ношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури³.

Найбільш точним під об'єктом правового відношення здається розуміти все те, з приводу чого ці відносини виникають. Тобто, це ті матеріальні та нематеріальні блага — явища та предмети навко­лишнього світу, що мають здатність задовольняти інтереси учас­ників правових відносин. Саме завдяки об'єкту правових відносин вони прив'язуються до системи реальних, життєвих відносин, до матеріальних та духовних цінностей суспільства.

Питання про об'єкт має неоднакове значення в різних право­відносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний обов'язок активного характеру (правовідносини активного типу), питання про об'єкт у багатьох випадках не має самостійного зна­чення. Наприклад, у цивільно-правових зобов'язаннях об'єктом є результат дій зобов'язаної особи, котрий є невід'ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об'єкт співпадає з питанням п І и* матеріальний зміст правових відносин — з характеристикою ін і фактичної поведінки, котра формується шляхом виконання нірпдичного обов'язку.

Особливого значення це питання набуває у тих правовідноси­нах, де об'єктом є таке матеріальне або нематеріальне благо, котре можна відокремити від поведінки. Загалом це — зв'язки пасивного іииу, тобто такі, в яких суб'єктивне право (право на "свої" активні ш) має головне значення. У цих випадках визначення об'єкту право­відносин відіграє істотну роль, оскільки від цього залежить вста­новлення законом правового режиму зазначених прав, визначення особливостей їхнього захисту тощо.

З наведених міркувань об'єкт цивільного правового відношен­ня не треба тлумачити лише як поведінку його учасників. Такий підхід звужує характеристику цього елементу правовідношення, їагострює увагу тільки на предметі впливу правових норм. Тому вірнішим є визначення об'єкта через ті блага, які являють інтерес для суб'єктів цивільного права, котрі вступають заради цих благ у певні цивільні відносини.

Отже, об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого правовідношення виникає.

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага тошо.

Речі, у тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають "майном". Продукти творчої діяльності в сукуп­ності з особистими немайновими правами іноді іменують також "ідеальними благами"¹.

Детальніше мова про суб'єкти та об'єкти цивільних право­відносин піде у відповідних главах підручника.